Світлана Фесенко: «Просто вчилася на митця»

Художник, який відходить від продукування картин і «картинок» заради створення нової якості предмету – це знак кризової ситуації. Не обов’язково кризи усього візуально-площинного, хоча символічно, що після таких акцій, як правило наступало переосмислення художньої вартості картини як такої.

Видео дня

Світлана Фесенко у минулому році пройшла своє власне «перекодування сенсів», адже її знали як успішну художницю, що мала не один десяток вдалих виставкових проектів. Однак щось її спонукало зазирнути за край полотна і взятися до творення об’єктів з… майже мотлоху. Отого художнього дріб’язку, що накопичується у кожному домі, та не завжди зрозуміло, як же до нього «докласти рук», аби він перетворився на щось значуще.

У творчості Світлани Фесенко картина як об’єкт і "площина" нікуди не поділася, просто об’ємні речі пішли паралельно.Вона залишаєся й успішним художником "на площині". Про це, як їй вдається бути і об’ємною, і площинною, а також про те, яку роль у цьому грає мистецтво далекого Сходу (включно з екзотичною кулінарією), ми й говорили із Світланою.

- Світлано, нещодавно Ви здивували усіх, хто знає і Вас, і Вашу творчість, практикуванням ще у одному виді мистецтва, а саме - бриколаж і декупаж. Де і коли Ви вчились цьому? Чому це прийшло саме зараз?

- Ніде навмисно не вчилася. Я просто вчилася «на митця» - у художній школі та Академії мистецтв. Тому загальної професійної освіти та навичок вистачає, щоб опанувати нову техніку самотужки, бо ж глибинним принципам ми вже навчені. А чому «прийшли» саме бриколаж і декупаж? А біс його зна, напевне, настав їхній час. Це як любов із першого погляду, пристрасть – раптом чіпляє і все, перетворюється на манію, на майже хворобливу потребу: ручки сверблять, так хочеться зробити щось саме в такий спосіб високохудожнього втілення всілякої прекрасної дурні, якою повсякчас забита голова художника.

А по-друге, це неймовірно креативний і веселий спосіб утилізувати гори всякого дріб’язку, «фенічок», абсолютно беззмістовних, але чомусь дорогих серцю автора залишків матеріальної хлам-культури, ну, всього того, що і зберігати нібито не має сенсу, і викинути шкода, бо, мовляв, красиве. Але коли кількість «красивого» (пляшки вигадливих форм, корки від них, коробочки, слоїчки, намистинки, лелітки та шворочки кручені) перевершує критичну масу, то постає нагальне питання – або викинути все це, або має відбутися трансмутація сенсів.

«Красиве» має перейти у стан «корисного» і набути інакшої якості, непотріб – у мистецькі засоби візуалізації фантазій художника. І ось тут у пригоді стають такі дизайнерські давні техніки як бриколаж та декупаж. А до того ж, це страшно цікаво і потішно - опановувати незнайомі прийоми тут і зараз, «у польових умовах», а на виході отримувати щось абсолютно нове, неймовірне і знов … красиве, але від якого вже користі - вагон!

Тим більше, зникає проблема, що подарувати дорогому другові при нагоді. Ліпший дарунок – зроблене своїми руками. А те, що колись «сюрприз» був пляшкою з-під горілки, вже не має ніякого значення, бо пляшка наповнена вже іншим, вищим сенсом, і до речі, в неї знову можна налити горілки. Але питися вона буде теж зовсім по-інакшому. Бо - Велика сила мистецтва. Магія…

- Нинішній арт-календар Києва не бідний на події, однак Ви, певне, маєте своїх улюбленців - хто вони: галереї, куратори, окремі проекти?

- Проект куратора Маріанни Джулай Art&Woodу Центрі сучасного мистецтва «М-17» (дерев’яні об’єкти, меблі, ширми і т.д.) розписані нашими відомими художниками у поєднанні із традиційними для них роботами та «атмосферністю». З усього цього Маріанна створила неймовірний простір, який і відрізняє саме проект від просто групової виставки.

А ще - дійства (інакше не скажеш, бо теж не є «просто виставкою») куратора Оксани Білоус в галереї Part.com. Знов таки, створення майже містичного простору з нібито ужиткових речей – авторський текстиль, авторські ляльки, мальоване скло та порцеляна, авторські світильники, прикраси… Все це зав’язано у тугий вузол правдивої етніки на тілі сучасного постмодерністського дискурсу. А залучення до загального творення музичних гуртів, як «Звучі Дочі», наприклад, перетворює нібито традиційний мистецький захід вже на містерію. Знов таки, зміна якості та сенсів.

- Якими є для Вас найпомітніші тенденції у столичному живопису та графіці минулих років?

- Переосмислене повернення до традиційного «академічного» мистецтва, коли весь процес базується на Школі – примат розумного ремесла над голою ідеєю. Власне, вічне протистояння біофілії із некрофілією, у якому нарешті терези знов хитнулися у бік вітальності. І це результат майже фізичної потреби і художників, і глядачів. Тобто, художники, які не тільки знають, що малювати, але і вміють малювати, перестали бути аутсайдерами. Плітки про смерть живопису виявилися неправдивими.

Ви досить далекі від українського народного мистецтва, однак деякі технології японського використовуєте із великим задоволенням. Що Вам Дальній Схід?

- Ну, по-перше, нічого я не далека від українського народного мистецтва і від традиційної української професійної школи (бойчукісти, український авангард …). Я довго і нудно вивчала (і продовжую це робити) українські традиційні орнаментику, колористику, формотворення… І це лізе майже з кожної моєї роботи. А Далекій Схід «йшов» у моїх пошуках паралельно. І є деяка спорідненість між традиційним українським мистецтвом та японським, принаймні, для мене. А у поєднанні прийомів та вишуканості мистецтва обох народів є мій власний синкретизм. Ну, не може художник бути замкненим у межах однієї естетичної концепції.

- Вже більше року ведете свій кулінарний блог, що складається із рецептів в'єтнамської кухні. Де Ви знаходите інгредієнти? Чи не хочеться іноді чогось ну зовсім "нашого", автентичного?

- Нашого, «автентичного», давно не хочеться, хоча люблю страшенно, але їсти вже не можу, через усілякі фізичні причини. Занадто наше для мене вже важке. Здоров’я наразі важливіше за кулінарний патріотизм. А в’єтнамська кухня виявилася для мене оптимальною – і з точки зору кулінарії як високого мистецтва та естетичних пошуків, і з точки зору самопочуття. Вже 10 років я не маю проблем «із внутрішнім лівером» та не переймаюся зайвою вагою.

В’єтнамська кухня – одна із найсбалансованіших та прийнятних дієт світу. Але, власне, не її одну я знаю. Я давно займаюся етнічними кухнями як концептом. Для мене все це, як ті ж заняття живописом, чи народними мистецтвами, чи написанням прози. Себто, кулінарія як питома складова мистецького поля. Просто азійські кухні я ціную більше. Це абсолютно особисте, індивідуальне... що там ще? Це мій Смак. Але у нас бувають для різноманітності й інші свята національних кухонь, ми їх називаємо «розвантажувальні дні» – там доба перуанської кухні, чи тиждень кухонь країн Магрибу і т. д. Нам татарам, як ви розумієте… І до речі, татарська кухня іноді теж добре йде.

Але в’єтнамська – кожного дня. А інгредієнти наразі знайти нескладно, бо ж глобалізація і постійне велике переселення великого народу. На київському китайському ринку є все, будь-який найекзотичніший складник вашої вигадливої страви. Просто потрібно, звісно, розбиратися, що до чого і яку штуку кладуть куди, і з чим потім їдять. Власне, кому цікаво, можу давати безкоштовні консультації. А що з того виходить, то прошу на мій блог, дивиться, може й самі надихнетеся на подібні експерименти. І найголовніше – це по-справжньому неймовірно смачно.

- Ваша бібліотека вражає - чи є там улюблені томи з улюбленою книжковою графікою?

- Звісно, є. Я взагалі люблю купувати книжки «із картинками», особливо дитячі, перевидання, припустимо, з ілюстраціями старих майстрів книжкової графіки, чи сучасних, якщо вони мене вражають. Люблю погортати альбом із підготовчими малюнками до «Енеїди» Базилевича чи класнючі козацькі комікси Сергія Якутовича. Люблю старі англійські карикатури з «Панчу». Та взагалі багато чого люблю, навіть альбомчик pin-upgirlsлюблю, бо вони класні і смішні, і малювати так вже не вміють, навіть якщо і… вміють. «Аромат епохи», він неповторний.

- За кордоном Ви любите більше художні галереї чи музеї? І де знаходиться той найулюбленіший артефакт, до якого ходили б і ходили?

- Музеї, звісно, але це професійна деформація – стільки років опановувати мистецькі техніки та вивчати історію мистецтв за репродукціями, що перебороти бажання побачити все те «на живо» майже не можливо. А артефакт є, обожнюваний – портрет Франциска І пензля Клуе. Висить на другому поверсі відділу французького живопису у Луврі. У першу чергу я до нього йду, поздоровкатися. Страшенно люблю дядєньку, я навіть його погладила одного разу, коли охоронець відвернувся. Він навіть у мене заставкою на моніторі. Отака любов.

(На фоторяді представлені роботи художниці, виконані у техніці декупаж)