Шкляр: соромно тримати громадянську позицію у кишені

У Василя Шкляра, автора нашумілого «Чорного ворона», минулий рік видався бурхливим. На початку 2011-го письменника номінували на Шевченківську премію, але той висунув умову: візьме нагороду тільки тоді, коли з уряду піде Дмитро Табачник. Табачник, як відомо, нікуди не пішов, а Шевченківська премія з літератури так і лишилась не присудженою. Відтак ім’я Шкляра не раз спливало у новинах – як у зв’язку з його романом, так і у зв’язку з політичними подіями. Про деякі з них він оповідає «Обозревателю».

- Пане Василю, з чим пов’язана Ваша заява про те, що Ви вийдете зі складу Спілки письменників, якщо вона почне співпрацювати з владою? Що взагалі наразі мається на увазі під «співпрацею з владою»?

- НСПУ завжди була в опозиції до влади, адже в самій природі творчої організації закладено дух непокори і спротиву можновладному режиму. Тому в Спілці я бачу насамперед, даруйте за пафос, чи не останню барикаду в обстоюванні наших національних прагнень. Особливо в питаннях захисту мови, духовного простору, культури в цілому.

Спілка виступала і з різкими заявами політичного характеру – проти злочинних дій влади, антиукраїнських законів Верховної Ради, проти політичних переслідувань. Водночас у спілчанському середовищі ні-ні та й з’являлася думка, що ця опозиційність письменникам тільки шкодить, що організацію треба деполітизувати і займатися лише творчими питаннями.

Мовляв, тоді можна буде випросити у влади матеріальну підтримку на видання книжок, якийсь доважок до пенсій, а там, дивись, і квартири комусь дадуть. Мені здається, це велика омана. Може, комусь вибірково і допоможуть, але письменникам загалом – ніколи. І не тільки тому, що влада така погана, а через те, що змінилися правила гри на культурному полі.

Протекціонувати тебе тільки за те, що ти член НСПУ, ніхто не буде. Тож сподіватися на таке, тримаючи свою громадянську позицію в кишені, для письменника є ганебним. Отож під «співпрацею із владою» я мав на увазі не тільки якісь конкретні кроки Спілки на догоду антинародному режиму…

Ну, як ото була заява групи інтелігентів на підтримку сьогоднішніх реформ та боротьби з корупцією – заява, від якої потім дехто відхрещувався. Сподіваюся, Спілка до цього не скотиться, але навіть її «деполітизоване мовчання» означатиме, що ні я цій організації не потрібен, ні вона мені.

- Але чи не застаріла ця організація як така? Чи сприяє вона книговидаву, промоції авторів? Які конкретно на неї покладено функції?

- Давно точаться розмови, що НСПУ – рудимент радянських часів. Я стояв на тому, що попри всі свої пережиткові ознаки НСПУ – це все-таки глибоко патріотична громадська організація. І вона може й повинна виконувати важливі завдання. Спілка свого часу відіграла найбільшу роль і в постанні Народного Руху, і Просвіти, і ще низки знакових ініціатив. Якби в нас була повноцінна демократична держава, зріле громадянське суспільство, то можна було б говорити, що Спілка своє віджила.

З погляду творчої діяльності, я не покладаю особливих надій на цю організацію. Адже кожен митець – це індивідуаліст, по суті, самотній вовк, якому зграя більше на заваді, ніж у поміч. Тому НСПУ, окрім того вищого покликання, про яке я казав, повинна виконувати роль профспілкової організації. Цим вона, власне, і займалася. Може, не так ефективно, як хотілося б, але це було завжди.

- Що змінилося з відходом від справ Яворівського? Чи можна говорити про розкол в середині Спілки?

- Ні, який може бути розкол? Відбулася чергова зміна керівництва, от і все. Не без емоцій, звичайно, адже будь-які вибори розігрівають пристрасті. Що відтоді змінилося? Мені важко сказати. Та й хіба можна робити якісь висновки через два місяці?

- Останнім часом Ви зробили дві політичні заяви. Перша пов’язана з тим, що звання Героя України дискредитоване. (Контекст: оскарження присудження цього звання Стусу та Івасюку). Яким Ви бачите розв’язання проблеми? 1) Повернути звання тим, кого його позбавили через суд (Бандера, Шухевич); 2) навпаки – забрати звання у осіб, його негідних (теперішніх політиків і т.д.); 3) припинити роздавати нагороди так бездумно, як це робили при Ющенкові і роблять по цей день?

- Про звання Героя України треба просто забути. Оце справді рудимент Радянського Союзу. За якими критеріями давали цю нагороду, коли її отримали справді герой Левко Лук’яненко і нікому невідомий донбаський поет Бєлаш? Та й коли говорити про посмертні нагороди наших істинних героїв, то тут також непросто визначити мірило і межі.

З кого починати? Зі Святослава Хороброго, Мазепи, Шевченка, Петлюри? А хто сьогодні визначить, скільки героїв було в Армії УНР, в Українській Галицькій Армії, серед січових стрільців, у повстанських загонах 1920-х років, у тій-таки УПА? І хто запитає в генерала Шухевича, чи візьме він цю нагороду після Тетяни Засухи і ще сотень людей, про яких ми навіть не чули?

Тож повторюю: такого звання більше не існує. Як із ним повестися далі? Думаю, що, може, й не треба скасовувати його якимось указом, аби не ображати деяких порядних людей, увінчаних званням Героя. Просто треба тихенько припинити цей безглуздий зорепад і забути як прикре непорозуміння. Потім колись історики згадуватимуть з посмішкою, що ось, мовляв, були й такі зірки, їх ще можна знайти в колекціонерів.

- Друга заява пов’язана з підтримкою Тимошенко. Що Вами рухало, коли Ви підписували її – співчуття до людини, до політика? Неприйняття влади?

- Почуття справедливості. Юлії Тимошенко не потрібне нічиє співчуття. Їй потрібна правда.

- У Вас немає відчуття, що інтелігенцію в черговий раз використали в політичних силах? Подібних листів, підписаних митцями з тієї чи іншої нагоди, було вже чимало. Подекуди їхнє опублікування супроводжувалось непорозуміннями та пізнішим з’ясуванням стосунків...

- Ні, я так не вважаю. Ніхто нікого не примушує ставити підпис під тим чи тим листом. Інтелігенція й сама ініціює політичні заяви, щоб висловити свою принципову позицію. Бо Шевченкове «А ми дивились, та мовчали, та мовчки чухали лоби» стосується не лише до минулого часу.

- В цьому ж контексті: чи подобається Вам вірш Павличка про Тимошенко? Гадаєте, поетичний талант слід використовувати в подібних цілях? Чи не є більш гідним варіантом – залишатися НАД процесами, аніж спочатку славити КПРС, а – по багатьох роках – Юлію Тимошенко?

- То право автора, в яких цілях використовувати йому свій талант. Дмитрові Павличку, окрім усього, вдається і громадянська лірика. Навіть за радянських часів багато його віршів, зокрема таких, як «У кабінеті Леніна», дивували своєю сміливістю і з’явою у друці. Чимало його віршів, особливо з інтимної лірики, я можу продекламувати напам’ять.

Ви знаєте, немало видатних поетів писали вірші про Леніна, зокрема і нобелівські лауреати, скажімо, чилієць Неруда чи полька Шимборська… Я вже не кажу про геніальних поетів радянської доби – від Чаренца і Єсеніна до Плужника й Тичини. А ми вчепилися у Павличка й Драча і клюємо на кожному кроці.

- Що сталося з картиною, яку Ви презентували під Лук’янівським СІЗО Юлії Тимошенко? Маю на увазі акцію 27 листопада – на честь дня народження лідерки БЮТ. Чи переказувала Вам ЮВТ щось особисто?

- Коли я був у США, цю картину попросив мене передати Юлі великий український художник Рем Багаутдин. Василь Барка, автор «Жовтого князя», котрий також жив в Америці, ставив цього художника в один ряд із найбільшими митцями української діаспори, такими, як Архипенко, Кричевський, Грищенко…

Так ось, Рем створив портрет Юлії Тимошенко в образі Жанни Д’Арк і вирішив подарувати цю роботу опальній лідерці опозиції. На мітингу біля СІЗО в день народження Тимошенко я виконав доручення Рема. Щоправда, вручив картину не Юлії Володимирівні, а її доньці Євгенії. Від Юлі я отримав листа.

- Підведіть, будь ласка, літературні підсумки року. Яку книгу Ви б назвали відкриттям року? Хто з авторів особливо запам’ятався і чому?

- Всупереч культурній негоді українська література розвивається феноменально, і я б міг назвати десятки імен та книжок, які це потверджують. Але я досі сиджу в іншій епосі, переважно в 19-му році минулого сторіччя, і читаю мемуарну літературу. Та ось натрапив на блискучу художню книжку про ту добу – національно-визвольну боротьбу українців од більшовицької окупації.

Це збірка новел Леоніда Мосендза «Людина покірна». Автор воював у лавах Армії УНР і в художній формі відтворив яскраві події того часу. Ця книжка раніше виходила тільки за кордоном й оце вперше побачила світ в Україні. Леонід Мосендз перевернув моє уявлення про вітчизняну новелістику першої половини ХХ сторіччя.

- Чи набула якогось завершення ідея екранізувати Ваш твір – «Чорного Ворона»? Можливо, та негативна відповідь, яка нібито була отримана від Гофмана, насправді і не існувала? Вам вдалося поспілкуватись з ним особисто? Чи Ви вже маєте інше вирішення цього питання?

- Я з Гофманом не знайомий, але він справді прочитав «Чорного Ворона». Прочитав в оригіналі, і за це я йому дуже вдячний. Книжку йому передав не Віктор Ющенко, як писала преса, а польський поет Марек Вавжкевич. Перебуваючи цієї весни на Шевченківських святах у Криму, Вавжкевич заявив під час свого виступу в Таврійському університеті, що Гофману роман сподобався.

Минув час, до Києва приїхав на кінофестиваль «Молодість» сам режисер і дав оцінку роману точнісінько тими словами, якими його оцінювали мої тутешні опоненти. Мовляв, твір антиросійський, націоналістичний. В мас-медіа досі відлунюють ці його «лобові» заяви. Але чомусь ніхто не зачепив дуже суттєвих питань, які просяться самі собою.

Наприклад, чи годиться митцеві, до того ж затятому антирадянщику, яким себе вважає Гофман, начіплювати ідеологічні ярлики письменникові? Хіба це не в манері тієї ж радянської системи, коли націоналістичними, а то й фашистськими називали твори Хвильового чи Сосюри? Ми два десятиліття засуджували цю більшовицьку практику, і ось проковтнули її рецидив легко і навіть запопадливо. Ніхто ні з політиків, ні з журналістів, ні, даруйте, з «моральних авторитетів» не обізвався з цього приводу.

Але Бог з ним. Зрештою особливих надій на Гофмана ніхто не покладав. А багато моїх прихильників полегшено зітхнули, почувши, що він не зніматиме «Чорного Ворона». І так само, коли говорили про Мела Гібсона, то йшлося насамперед про рівень, масштаб фільму. Бо як можна розмовляти з таким режисером про щось конкретне, не маючи ні сценарію, ні роману в перекладі англійською мовою.

Але невдовзі такі переклади будуть. Хоча, скажу вам по правді, я досі вірю, що з’явиться, ось-ось вирине волею Провидіння український режисер, який екранізує «Чорного Ворона». Потрібна тільки погода, потрібен сприятливий клімат.

- Як просувається Ваша робота над «Марусею»?

- Поволі. Документальна база про отаманшу Марусю значно бідніша, ніж про повстанців Холодного Яру. Тому й шукаю все, що тільки можна, про 19-й рік. Їжджу, шукаю. Маю навіть дві речі, до яких торкалася рука Марусі. Але про це колись згодом. Отримую листи від людей, які переказують легенди про отаманшу.

Бачите, про неї забороняли навіть згадувати, а й досі ходять легенди. Власне це й була одна з головних цілей повстанських отаманів – залишити по собі легенду. Тобто ідею боротьби за волю України. Ідею, яку потім підхоплять наступні покоління. Хіба ця людська пам’ять не більше важить, ніж звання Героя?