Вільчинський: над першим детективом я працював більше двох років. Ч.1

Скептики кажуть, що сучасної української літератури не існує як такої. Що все, що видається українською – або проплачені партійні замовлення, або діаспорські забаганки. Словом, і те, і інше дуже далеке від реалій… А що з цього приводу думають самі вітчизняні митці? Наш гість – неодноразовий призер і лауреат премії «Коронація слова», письменник Олександр Вільчинський.

– Я і сам так думав, що її (сучасної української літератури – авт.)не існує. Але востаннє такі думки були у мене либонь ще десь у середині 1990-х, але навіть тоді я помилявся… Про скептиків не будемо, скептики знайдуться завжди і всюди, а тим паче із «рускаго міра», яким не дає спокою наша література вже он скільки століть! Нехай собі будуть ті скептики, як казала у подібних випадках моя бабуся, їм же ж і гірше!

Насправді, я вважаю дещо обділеними тих людей, яким не знайома сучасна українська література, поезія та проза. Свідомо не буду нікого називати, аби когось бува не забути, але без проблем можна навести добрий десяток імен.

Щодо сучасної української літератури, то я не бачу жодної проблеми. І навіть те, що начебто не масова, і що люди начебто мало читають, а колись читали більше, також є лише половиною правди. Бо ж чимало різножанрових текстів пристойної якості ходить лише в Інтернеті, і це потаємне «мережеве» літературне життя є досить насиченим. Завдяки Інтернету витворюються певні середовища, незалежно від місця проживання… А ще ж цього року нарешті завдяки сплаву якісних текстів і вдалих піар-ходів відбувся свого роду прорив до більш-менш, за українськими мірками, масових тиражів кількох київських письменників. Маю на увазі Ліну Костенко, Марію Матіос, Василя Шкляра, і це також навіює оптимізм.

– У кінці 90-х, коли я навчалася в університеті, на західній Україні стався культурний вибух. Практично зі всіх професій народжувалися літератори - все це були люди енергійні й просунуті. Чого лише не писали, які жанри не освоювали. Пройшло років 10-15… куди поділися ці митці, їх сьогодні не чути і не видно, чи я помиляюся?

– На мою думку, справжній культурний вибух стався все ж дещо раніше, а саме наприкінці 1980-х, і я його пов’язую із першою «Червоною Рутою» у Чернівцях. Це співпало із загальним національним піднесенням. І хоч той пісенний фестиваль прямо не стосувався літератури, але опосередкований вплив був досить могутній. Всі ці літературні гурти, об’єднання «Нова література» і таке інше. Той імпульс ще довго живив усю нашу культуру…

А кінець 1990-х – початок 2000-х запам’ятався хіба лиш стартом Всеукраїнських літературних конкурсів, які на той час отримали потужну медіа-підтримку, що також було вперше – це «Золотий бабай» та «Коронація слова», а крім них, то хіба ще так званий «Станіславівський феномен»… До речі, «Коронація слова» і досі функціонує. Щодо імен, то закономірно, що хтось так і залишається автором однієї чи двох книжок (хоча Вольвач також видав з прози лише один роман, але ж який!), когось і справді уже не чути й не видно, але постійно з’являються і нові імена. Звичайно, серед усього цього розмаїття багато графоманії, якихось «сімейних підрядів», клановості, але й без неї уже, мабуть, ніяк не обійтися. Хоча й попри це пробиваються нові цікаві імена.

Це може видатися вам дивним, але сам я більше люблю читати сучасну українську поезію, ніж прозу. Серед відкриттів останнього часу – Наталка Пасічник. Це дуже глибока, чуттєва поезія, начеб відчутна на дотик…

– Особисто ви прийшли з журналістики в літературу. Але вже в той час, коли літературний шал почав спадати. Чому журналіст Вільчинський перекваліфікувався в письменника Вільчинського?

– Це трохи не так. Бо журналістика й література у мене із самого початку йшли паралельно. Перша книжка прозових текстів «Що скаже батько», які я почав писати ще у Львові, вийшла в Одесі, далекого 1989-го. Правда, потім була перерва, вир політичних подій початку 1990-х якось непомітно захопив і поніс трохи в інший бік, але згодом цей «інший досвід» навіть став мені у пригоді… Журналістика, редакторство у «Тернополі вечірньому», депутатство. На той час я був наймолодшим редактором міської газети, і наймолодшим депутатом Тернопільської міської ради. Все це тривало років сім-вісім, а коли раптом скінчилося наприкінці 1990-х, то це можна вважати ще й поверненням. Одна з моїх книжок того часу так і називається, як і однойменна повість «Дежа вю. Спроба повернення». А з журналістикою я не поривав ніколи. От і тепер веду колонку у щоденній газеті «20 хвилин».

Правда, після тієї восьмирічної «паузи» я несподівано для самого себе засів за детективи. Мабуть, пережите за усі попередні роки само знайшло найбільш органічну форму втілення. Однак виявилося, що написати детектив завдання чи не найскладніше для письменника. Поки що їх у мене лише два: «Неврахована жертва» і «Суто літературне вбивство», потім пішли інші тексти, хоча до детективних сюжетів, можливо, ще колись повернусь.

Над першим своїм детективним романом я працював більше двох років, без кінця переписував, що нехарактерно для детективістів. З одного боку – шліфував мову, з іншого – намагався вкласти у текст максимум своїх тогочасних вражень – і подорож східним узбережжям США, і Варшаву, де у 1996-1998 роках доводилося бувати навіть частіше, ніж у Києві… Пізніше, у «Деревах…» я знову повернувся до цих вражень. Але, скажімо, у «Суто літературному вбивстві», чи у новій повісті – «Криївка», яка нещодавно вийшла у харківському «Фоліо», переміщень у просторі майже не відбувається, хіба у межах рідного лісу та його околиць.

– Як вам вдається не просто видавати свої книги, а ще й продавати їх, отримувати гонорари? Адже побутує думка, що літературою, тим більше україномовною, на життя заробити не реально.

– Так, видають видавці і гонорари також отримую. Що тут ще скажеш, залишається сподіватися, що так буде й надалі. От тільки книг своїх сам я не продаю, цим займаються професіонали… Олеся Кравчук, тернопільська журналістка, нещодавно повернулася з Нью-Йорка, то каже, що й там у книгарні на Брайтоні бачила мою «Віагру для мера», яка коштує 14 $. А пояснення просте: менеджером у тому книжковому супермаркеті працює мій товариш Гордій Безкоровайний, колишній тернополянин, який закуповує тут в Україні, а продає у США книги українських авторів.

Заробити на життя літературою, принаймні, мені не вдається. Але я не дуже то й цього прагну тобто, щоб лише літературою… Насправді, ті письменники, які займаються лише літературою дуже швидко втрачають форму. Це самим їм, може, і не помітно, але помітно читачам. Письменнику, що зайнятий лише літературою більше шансів передчасно вичерпатися і стати нецікавим.

– Направду, я особисто не знаю більше людей, окрім вас, що пишуть україномовні детективи. Де берете сюжети? З життя, уяви, розповідей оточуючих?

– Детективістів у нас і справді небагато. Відсутність традиції дається взнаки, і все ж, такі є і, сподіваюся, їх з’являтиметься все більше. Написання детективу потребує особливого таланту і тих якостей, – насамперед, поваги до читача, – яких нашим письменникам часто бракує. Бо ж тут важить не так твоє творче «я», як закони жанру, де текст має читатися на одному подиху і двірником, і професором…

Можу назвати Олексія Волкова, хірурга з Козови, чи Віктора Мельника, журналіста із Вінниці. У Волкова до цьогорічного львівського Форуму у видавництві «Нора-Друк» вийшов черговий детективний роман «Слід на воді», а Мельник нещодавно залишився без роботи, то, сподіваюся, нарешті сяде за продовження свого «Двійника невідомого контрабандиста». Тим більше, що він мені вже давненько обіцяє це зробити для серії «Український детектив», яку я зініціював у тернопільському видавництві «НК Богдан». Щодо українських детективів, то хочу нагадати, що їх ще писав Іван Франко. Бо ж його повісті, хоч і з недетективними назвами, але написані на кримінальні сюжети, «Для домашнього вогнища» та інші.

А сюжети беру і з життя, і з уяви, і, як ви кажете, з розповідей оточуючих… Звідки тільки можна звідти й беру. Все це поєднується, сплавляється, моделюється, а найчастіше просто не піддається поясненню звідки воно береться, й нарешті виходить те, що виходить, тобто текст. А вже цікавий він чи ні вирішує читач.

– Ваші герої, як правило, мають прототипів у реальному житті. Вони не ображаються?

– Сподіваюся, що ні. Навіть щодо «Віагри для мера» – роману найбільш, можливо, вразливого щодо впізнаваності. Бо я мав, наприклад, відгуки і з Вінниці, і з Луцька, що й у цих містах під час місцевих виборів розігрувалося щось схоже на змальовану у «Віагрі…» ситуацію.

Але частіше, якщо навіть у моїх персонажів і бувають прототипи, то вони просто не здогадуються, що такими є. І думаю, що так і мені, і їм легше і зручніше… Нещодавно одна літературний критик допитувалася у мене про прототипів «Дерев на дахах», проте я як міг уникав прямих відповідей. Тим більше, що часто і сам не впевнений, хто там чий прототип, бо найчастіше – це збірні образи, із домішкою моїх фантазій та вигадок. Я вважаю, що для читача це не має великого значення, але письменникові, як і художникові, запозичення деяких рис, чи якостей із реальних осіб допомагає у роботі. Хоча, звичайно, трохи є і автобіографічного, а ще – деталі, предмети, назви, їх просто недоцільно вигадувати, коли вони вже є, існують.

Наприклад, у «Останньому герої», що вийшов ще 2004 року, де вояка УПА після невдалої спроби легалізації на Сході, повертається у рідні краї, образ Олекси також збірний та й німець Віллі не має реального прототипу. Хоча у повісті є і реальні історичні персонажі, як-от «Яворенко». А ідея образу Віллі виникла і зовсім випадково, коли якось перечитував статтю у «Дзеркалі тижня» про останніх німецьких та румунських військовополонених… Але там дія відбувається у моєму рідному лісі, що біля села, де я виріс. І ліс там реальний, горби, лісове озерце Ставки, дерева, дороги і стежки, вся топоніміка збережена, і це на той момент було для мене важливим. До речі, і у «Суто літературному вбивстві», і у «Деревах на дахах», та й у «Криївці» – також присутні і цей ліс, і ці самі горби, і дерева, і те саме озерце, тільки герої інші, і час також інший. У «Криївці» – це десь середина сімдесятих.

Далі буде...