Видео дня
Євген Талишев: Жити в Донецьку легше не стало, хіба що дихати
Євген Талишев, головний редактор газети «Остров» — персона в донецькому політикумі нерядова. Його ім’я добре відоме як представникам місцевої влади, так і їх «помаранчевим» опонентам, хоча сам він ніколи у владі не був, у партіях не перебував, у громадських форумах порятунку не рахувався, майдани не скликав, і в цьому контексті цілком може називатися людиною аполітичною і непублічною. Проте саме в ньому багато хто з представників донецької влади і рядові виборці бачать справжнього лідера «помаранчевої опозиції» в регіоні, де, проте, до перемоги «революції» ще дуже далеко.
Не випадково на Донеччині під час виборів саме талишевську газету «Остров», а не місцеві штаби «Сили народу», було піддано найжорсткішому тискові з боку партії влади. Численні судові позови з боку Генпрокурора Г. Васильєва та членів виборчого штабу В. Януковича, арешт банківських рахунків видання, накладання адміністративних стягнень на оптових розповсюджувачів і навіть нальоти на продавців газети вроздріб, негласна заборона на оформлення передплати, відмова понад двадцяти друкарень області і сусідніх регіонів від друкування тижневика, побиття кореспондентів газети на виборчих дільницях і редакційних зустрічах з читачами, і навіть викрадення цілого тиражу числа газети за підробленими документами — такого тотального тиску під час президентських виборів 2004 року, мабуть, не відчула на собі жодна інша газета в Україні. Це схоже на тиск, який переживав «День» у 1999-му. «Остров» був єдиним ЗМІ, який, за словами видавців газети, «настирливо і ефективно пробивав пролом у інформаційній блокаді «малої батьківщини» Віктора Януковича». І заплачено за ці дії також було чимало: понад 60 тис. грн. за судовими ухвалами про відшкодування «моральних збитків» (у цей час один із них уже скасовано апеляційним судом, два іншi — у процесі касації), зруйновано мережу поширення видання — тираж газети за три місяці з початку виборчої кампанії впав із 18 тис. прим. до 5 тис., зірвано передплату на 2005 рік.
Коли ж у Києві перемогла помаранчева революція і було оголошено про створення масової народної партії «імені Ющенка», сотні прихильників Віктора Андрійовича в Донецькій області повідомили про свою підтримку даної ініціативи до редакції «Острова», апріорі визнавши редактора газети повпредом Майдану на Донеччині. Тим більше, ще на початку минулого року сам лідер блоку «Наша Україна» заявив про свою довіру Євгену Талишеву, підтримавши його кандидатуру на довиборах до Верховної Ради в 61-му виборчому окрузі. Але у віце-прем’єр- міністра з питань адміністративної реформи Романа Безсмертного, якому Президент доручив створення нової партії, було своє бачення будівництва «Народного союзу» в Донецькій області. У його плани, вважає Талишев, ініціатива «знизу» не входила.
Результатом такого розходження в поглядах став досить гострий конфлікт між новообраним керівництвом партії та членами донецької делегації, який розгорівся в перерві установчого з’їзду НСНУ. Донеччани, протестуючи проти включення до Ради партії від їхнього регіону Антона Клименка і вимагаючи якщо не переголосування, то хоча б виступу з даної кандидатури, спробували навіть заблокувати трибуну з’їзду. Але голова політвиконкому НСНУ Юрій Єхануров, не встаючи з-за столу президії, рішуче відкинув цей протест словами «Майдан закінчився!», і жорстко повів «демократичні збори» за заздалегідь складеним сценарієм. Більше того — в даному пізніше інтерв’ю прямо звинуватив «групу Талишева» в намірі зірвати з’їзд.
<>
Іншого погляду на конфлікт, який відбувся, дотримується сам Євген ТАЛИШЕВ, який прокоментував «Дню» і конфлікт на з’їзді, і поствиборчу ситуацію в Донбасі.
— Чому розбіжності з питання про включення до Ради партії одного з представників Донеччини вилилися у великий скандал, що загрожував, як твердить один із керівників «Народного Союзу», зірвати роботу з’їзду?
— Повірте, ми не хотіли й не хочемо ніякого скандалу, оскільки вважаємо, що партійний з’їзд, якщо творчо застосувати формулювання Єханурова, — це не клуб за інтересами і тим більше не світська тусовка. Не знаю, як інші, але наша донецька делегація була налаштована на роботу, на конструктив, на постановку серйозних політичних завдань і пошук їх вирішення. А потрапили, як з’ясувалося, на грандіозне за затраченими коштами, але вельми примітивне за використаними прийомами шоу. Повітряні кулі, «жовтогаряча» парфумерія, барабанний дрiб як прелюдія до відкриття з’їзду, і навіть тисячі делегатів, обличчя яких неможливо було роздивитися через гігантські відстані між нами (я вже не кажу про те, щоб подивитися один одному в очі) — все це більше нагадувало народне гуляння, якими у великі свята влада навчилася «балувати» обивателів...
— Роман Безсмертний у одному з інтерв’ю пояснив, що точно так само, в такій атмосфері і з таким же антуражем проходять передвиборні збори найбільших партій у США та інших країнах.
— Мені нічого заперечити Романові Петровичу, за винятком того, що з’їзд установчий, на якому закладається підмурок, принципи, структура і кістяк партії, і передвиборний мітинг прихильників партії, що налаштовує їх на перемогу, — це абсолютно різні речі. На жаль, я не вчитель історії, і не можу похвалитися, що добре знаю Америку. Але щось підказує мені, що навряд чи республіканська чи демократична партія там створювалися на стадіоні для бейсболу.
— Повернімося до причин скандалу. Чим вас так не влаштувала кандидатура Клименка, за якого за пропозицією президії проголосувала переважна більшість делегатів з’їзду? Хто він?
— Я б не хотів детально розповідати про Антона Клименка, тим більше, що я сам мало знаю про нього, а кожен десятий із донецьких делегатів взагалі почув про нього лише в день з’їзду. Скажу лише, що найбільш утішні відгуки, які мені довелося чути про нього, це «політичний турист» і «талановитий політтехнолог». Річ у тім, що Антонові, наскільки мені відомо, ще немає навіть 25-ти, а він уже встиг побувати керівником обласного виборчого штабу Олександра Мороза 1999 року, партії «Яблуко» і блоку «Наша Україна» в кампанії 2002 року, а також довіреною особою Ющенка в 42-му і «куратором» ще, як мінімум, пари округів у центрі Донецька. З результатами цієї роботи можна ознайомитися на сайті Центрвиборчкому, але самі цифри мало про що говорять. Упевнений, що навіть «упершись рогом» навряд чи хто-небудь у вотчині Партії регіонів зміг би подолати ту планку, яку їм встановили фальсифікатори. У зв’язку з цим якраз дуже показовим став клименківський 42-й округ, де в першому турі за Ющенка нарахували 6,7% голосів, а в другому — 0,67%. Але коли прокуратура через три місяці нарешті дозволила опозиції перевірити правильність підрахунку голосів і наново перерахувати бюлетені, виявилося, що замість них у обласному держархіві зберігаються газети і часописи.
— Тобто ви самі визнаєте, що цей приклад показовий: не можна в Донецьку судити про роботу опозиції за офіційними результатами голосування…
— Але є інші показники і критерії, які з Києва не видно. Так, у Донецькій області й особливо в самому Донецьку працювати «на Ющенка» було надзвичайно складно й навіть небезпечно — для кар’єри, для бізнесу, для благополуччя родини й близьких, для здоров’я й життя зрештою. Але навіть за цих умов не зуміти організувати методичної роздачі та розноски в будинки агітаційної літератури, розклеювання листівок, інформаційного висвітлення діяльності кандидата в теле- і радіоефірі, і, найголовніше, жорсткого та ефективного правового захисту демократичних прав і свобод громадян — це можна вибачити новачкам виборчих кампаній і «аматорам», але ніяк не професіоналам-технологам. Тим більше, якщо вони працюють не за свій рахунок і на свій ризик, а за ними стоять такі вагомі ресурси, як у Безсмертного. Гадаю, що всім зрозуміло, що я маю на увазі.
— Чи потрібно так розуміти, що якби замість кандидатури Клименка до Ради партії було запропоновано вашу кандидатуру, «група Талишева» заспокоїлася б?
— Можливо. Але ця ухвала аж ніяк не розв’язала б основного конфлікту між рядовими делегатами з’їзду та його організаторами. Адже, крім донецької, були ще кримська, полтавська, херсонська делегації, яким також не дали слова. І вони також були незадоволені.
— Однак лише донецька делегація пішла на те, щоб зірвати з’їзд…
— Не зірвати, а повернути його в демократичне русло. Шкода, що цього не зрозуміли чи не захотіли зрозуміти члени президії, номенклатура партії влади, яка народжується, — Микола Катеринчук, міністри Оксана Білозір і Юрій Павленко. Замість того, щоб допомогти нам у елементарному — надати слово на демократичних зборах (тим більше, що ніхто інший не просив, не наполягав), вони почали розпитувати членів делегації, скільки нам заплатив Янукович! Дешева, низька провокація, не гідна звання «героїв помаранчевої революції», яким вони самі себе вже удостоїли.
Так, ми з батьківщини Януковича, ми — донецькі, лише без лапок. І якщо Юрій Павленко періодично навідувався до Донбасу, щоб дійсно розібратися в наших проблемах і умовах, у яких ми живемо й працюємо, а не просто приїжджав «попіаритися» і провести в Донецьку з’їзд Молодіжної партії, то він би міг сам пояснити, чому саме ми, а не полтавчани наприклад, вийшли на трибуну.
— Чому?
— Та тому, що ми по саму зав’язку ситі брехнею, несправедливістю, кумівством, пихою, хамством. Я пам’ятаю той стан, із яким наші люди поверталися до Донецька з Майдану після того, як Верховний Суд визнав результати другого туру виборів недійсними. У Києві було всенародне свято, а в Донецьку всі вулиці обставлено біг-бордами «Янукович — Президент України!», на майдан Леніна керівники підприємств щодня звозили тисячі людей для участі в мітингах «протесту», а зомбовані місцевими ЗМІ люди похилого вiку з кулаками накидалися на будь-кого, в чиєму одязi була хоча б одна жовтогаряча деталь. І все це — під наглядом і контролем тренованих молодчиків.
Зараз, слава Богу, плакати про Януковича-президента залишилися висіти лише у вітринах пластикових крамниць (важко, мабуть, здерти), але все інше, загалом, залишилося. Ті ж постатi у владі, ті ж молодчики під «дахом», та ж пропаганда. Тільки все трішки поміркованіше, скромніше, не так б’є в очі. Жити легше не стало, хіба що дихати. І тепер уявіть, про що кожен із нас подумав, коли зрозумів, що народна партія Ющенка, в яку ми хотіли вступити, буквально на очах перетворюється на партію влади. Це означає, що в Донецьку все залишиться як і раніше!?
— Роман Безсмертний не раз підкреслював, що «Народний Союз «Наша Україна» — це партія Майдану, а Майдан вже зробив свій вибір — він підтримав програму Президента Ющенка, до реалізації якої приступив уряд.
— Я вам скажу прямо: голосуючи за Віктора Ющенка, ні я, ні хтось інший із нашої делегації, і навіть жоден із семи тисяч делегатів і гостей з’їзду за Безсмертного чи Єханурова на президентських виборах не голосував. Тому нехай не помиляється щодо народної підтримки. А взагалі, ми розходимося з головним конструктором партії не тому, що по-різному сприймаємо те чи інше прізвище в списку президії, виконкому чи політради партії. Де два українці, як відомо, там три гетьмани. Але це не перешкодило нам разом вийти на Майдан, сказати: «Так! Ющенко!» і цілком підкоритися слову й волі єдиного лідера. Щоправда, і він кожного дня приходив на Майдан, звітував перед ним, вслухався і, головне, чув його. Тому й перемогла революція без єдиного вибитого зуба. Майдан і Ющенко були єдині. Перший перейняв у другого моральні принципи та правила поведінки, другий у першого — стійкість і рішучість. І це взаємопроникнення, цей сплав виявилися переможними.
Головна суперечність між тепер уже штатним керівництвом НСНУ і рядовими членами партії в тому, що вони таки дійсно будують «партію влади». Весь хід установчого з’їзду це чітко виявив. А ми хочемо створити дійсно народну партію, де немає низів і верхів, де йде постійний обмін думками, де лідерами тому і стають, що вміють краще за інших прислухатися до своїх соратників і приймати вивірені ухвали.
Гадаєте, чому публічні політики стають публічними — щоб частіше виступати перед людьми, «красуватися»? Аж ніяк. Янукович останні півроку перед виборами не сходив із телеекрана, все виступав, красувався. А публічним політиком так і не став. А ось Ющенко і Тимошенко практично були закриті для широкої публіки, але зрівнятися з ними в популярності було нікому. Бо, не маючи мікрофонів, образно кажучи, вони зустрічалися з народом очі в очі, і таким чином могли не лише говорити їм про себе та свої погляди, але й чути те, що думають про них і їхні програми люди.
І вельми показовим є той факт, що коли на з’їзді після називання декількох прізвищ під склепіннями Палацу спорту в різних кінцях пролунали одиничні вигуки: «Ганьба!», Віктор Ющенко їх почув і пообіцяв, що всі заперечення щодо конкретних кандидатур до складу Ради партії в перерві буде враховано і уважно розглянуто. А ось Безсмертний і Єхануров, Павленко і Білозір, які ніколи не були публічними політиками (членство в НДП, володіння кишеньковими партіями та естрадна діяльність — не рахуються!), думки із залу не розчули, вимоги членів нашої делегації, які вийшли на трибуну — не захотіли почути, наказ почесного голови партії пропустили повз вуха, а своєї власної обіцянки — надати, три хвилини для виступу представникові донеччан, якщо інші зійдуть зі сцени, — не дотрималися. То хто ж на з’їзді були «донецькими»?
— І що ви збираєтеся робити тепер?
— Нам не зрозумілий механізм створення нової партії, нам не подобається, як вона будується. Ми вже написали про це Президентові, але є інформація про те, що лист відмовляються приймати. Що ж, ми звернемося до Віктора Ющенка з відкритою заявою через ЗМІ, вже збираємо підписи. А ще продовжуємо збирати заяви тих, хто бажає створити істинно народну партію, партію народної влади, яка допоможе нашому Президентові виконати свої обіцянки. Є, звичайно, проблеми з фінансуванням, зв’язком із віддаленими районами. Але у нас є політично активні люди, це дуже важливо. Говорять, що заднім числом членів нашої групи (хоча, яка це група — понад 400 осіб!) перевели з делегатів у статус «гостей» з’їзду, і тепер ми, згідно зі статутом НСНУ, повинні наново вступати до партії, але вже з двома рекомендаціями. Але ми не маємо наміру відійти в бік. Якщо «партія влади», яку створює Роман Безсмертний, свідомо заганяє нас у опозицію, ми будемо готові нею стати.
— Партія регіонів вже прийняла ухвалу бути в опозиції до чинної влади…
— Я розумію, до чого ви хилите, і сприймаю ці слова як жарт. Звичайно, ми не будемо співпрацювати ні з Партією регіонів, ні з Вітренко, ні з Корчинським, ні з есдеками. Я вам скажу, десь зріє третя сила.
— Чи з вашої розповіді про нинішню ситуацію в Донбасі випливає, що ви й ваші соратники розчаровані новою владою? Може, ви чекали від неї якихось інших дій, учинків?
— Ні, розчарування ще не настало. Президент пропрацював ще поки що маленький термін, і рано вимагати від нього радикальних змін, тим більше в такому специфічному регіоні, як Донбас, який дуже довго перебував і наразі ще залишається в інформаційній, політичній та економічній резервації. А щоб вивести його на відкриті простори, потрібно швидше і якісніше вирішувати ключову проблему нової влади — кадрову. Дуже вже повільно змінюється керівництво регіоном. Я б навіть сказав — практично не міняється. Складається враження, що нова влада тут має намір стати постійним клієнтом «бюро добрих послуг», створеного на кадровій базі старої «партії влади».