Свинарка з Італії, 14 июня 2005

Без копійчини за душею й окрайця хліба у торбині, з трьома дрібними діточками приїхала вона на батьківщину коханого і посеред чужих людей знайшла свою другу домівку.

Заради коханого чоловіка італійка покинула батьківщину, оселилася в українському селі й за успіхи на колгоспній ниві отримала орден Трудової слави

ЗАКОХАЛАСЯ В УКРАЇНЦЯ, ЯК БОЖЕВІЛЬНА

…Спираючись на ціпок, старенька сивокоса жінка поволі чвалає до дверей. Кутається у довгий теплий светр і запрошує до хати, де чистими килимами встелена підлога, а на стінах у вишиваних рушниках - Матір Божа і портрет Кобзаря.

"Ніяк не звикну до холодних українських зим і нежаркого літа, — зблискує жагучими очима Леа Сорезіна-Лукащук, і лагідна усмішка осяває старече обличчя. Крізь павутину зморщок ще проглядається та врода, перед якою у далекому 41-му не встояв черкаський парубок Семен Лукащук. — Уже й мову українську вивчила, вареники ліпити вмію і хрестиком вишивати,—Леа показує на рушники на образах, — а от до холоду призвичаїтися не можу. Тепла італійського хочеться", — чи то про погоду, чи то про рідну землю тихо зітхає старенька, згадуючи минуле.

Перед самою війною, коли в окупованій фашистами Італії заробити на хліб не вдавалося, 16-річна Леа разом з матір'ю покинула рідне Сан-Бенедетто поблизу Мантуї й подалася до Німеччини. За сяку-таку копійчину і скупий заробітчанський обід фермери радо наймали чужоземців. І спритна та беручка до роботи Лея з ранку до ночі і гнула спину на полі. Сапала буряки, полола грядки, а потім довго не могла від мити почорнілі від землі білі руки. Тут, на полі, и познайомилася з парубком, любов ло якого змінила все її життя. Двадцятирічний остарбайтер українець Семен Лукащук полонив юну італійку стрункою поставою, неповторною слов'янською вродою і рішучим характером. "Таке буває тільки в шістнадцять: закохалася з першого погляду, як божевільна. Глянула

— і серце втекло у п'яти! А далі — хтозна, як сталося, — знизує плечима стара жінка. — Ми на полі поряд працювали, але нам навіть дивитися у бік одне одного забороняли, не те що балакати. Та хіба - молодим заборониш, коли між ними іскра Божа спалахнула? Ми з Семеном стиха перемовлялися, він все дивувався, як то я попереду нього на тих буряках. А мені від кохання гак серце калатало, так гнало норму зробити, щоб увечері потайки з ним зустрітися. Ну а як перший раз поцілувалися, то вже життя без нього не уявляла..."

ХОЛОДНЕ ЛІТО 53-ГО

"Пропадеш ти за ним, дитино, — застерігала рідна мати. — Вернеться коханий на батьківщину, тебе забуде, а ти, глупа, повік тужитимеш, плакати за ним будеш".

Та що, крім власного серця, чує закохана дівчина? Два роки зустрічалися Леа з Семеном, і, попри спротив батьків, вони все ж одружилися. Довкола гриміла війна, згарищами чорніли міста, віяло голодом і смертю, а вона — найщасливіша в усьому світі наречена, стоячи перед вівтарем у благенькому ситцевому платтячку кольору неба, дякувала Господу, що зустріла свою долю. Все видавалося несуттєвим поряд із неосяжним коханням і єдиним прагненням — ніколи не розлучатися.

"Я за ним хоч би на край світу пішла. І пішла, — сумно усміхається Леа, вдивляючись у неозоре поле за вікном сільської хатини. — Після війни повернулися до Італії, бо на Україну Семена з сім'єю не впускали. В Мантуї винайняли квартиру, чоловік влаштувався електриком, за рік первісток Роберт народився, згодом — Аня, а за нею —Лія, і якось відразу Семен за домівкою затужив. Його і раніше у посольстві підмовляли на батьківщину повернутися, мовляв, рідній країні робочі руки потрібні, і чоловік почав клопотати про виїзд в Україну. Мати моя так благала мене не їхати. Та хіба слухала? Спакувала валізи — і за ним..."

На дозвіл повернутися в Україну разом з італійською родиною Семенові довелося чекати довго. Два роки, поки документи вивчали у посольстві, Лукащуки прожили у Дрездені. Здавалося, довгожданої батьківщини коханого Леа не побачить ніколи. Чоловік став похмурий, неговіркий, і жінка у відчаї написала листа до самого Сталіна. Холодного літа 53-го, отримавши дозвіл, родина Лукащуків вирушила в далеку дорогу.

Та вже перша зупинка у Гродно вселила тривогу: Лукащуків затримали, поселили у таборі для репатріантів і взялися перевіряти Семенову любов до батьківщини. Упродовж місяця щодня викликали до допити, розпитували про життя в Італії й з'ясовували, чому не повернувся в СРСР відразу після війни. Уже тепер Леа припускає: в посольстві запідозрили, що Семен везе на батьківщину італійську шпигунку, от і вимагали від нього зізнання. Та щоб не засмучувати молоду дружину, Семен нічого про ті допити не розповідав їй. Змарнів, осунувся, і перше сиве волосся засніжило його скроні. Леа серцем відчувала: щось має статися. Але хіба ж могла припустити, що одного дня наймолодша донечка Лія, як дві краплі води схожа на батька, прибіжить до неї зі страшним криком: "Мамо, там наш татусь повісився..."

"НЕ ПЛАЧТЕ ЗА ЧОЛОВІКОМ, ПІДІТЬ У КІНО..."

Зарьованій жінці, яка не розуміла чужої мови, навіть не розтлумачили, коли і де ховатимуть її чоловіка. У той час, коли труну опускали в землю, співчутливий комендант втішав бідолашну Леа: "Не плачте за чоловіком, сьогодні в клубі хороший фільм — про щасливе життя радянських людей. Обов'язково подивіться... Навіть рідній матері на Черкащину телеграму про смерть сина надіслали, коли на його могилі вже стояв червоний обеліск.

Загнаній у глухий кут вдові пояснили: назад вороття немає, тепер її батьківщина — великий і могутній Радянський Союз. Пропонували оселитися в Ленінграді, Москві, Києві. Але куди мала податися з дрібними дітьми, не знаючи мови, не маючи професії? Тож коли по невістку приїхали Семенові мати і брат, Леа вирішила залишитися з ними. Все ж таки рідня, в образу не дадуть. До забутої Богом і людьми Осітної на Черкащині кілька днів добиралися по бездоріжжю, болотах то підводами, то пішки. Ні, не такою уявляла собі Леа рідну землю коханого, куди так линула її душа...

"Над ранок в'їхали у село, і я, побачивши убогі хатини, порослі бур'янами городи і худоребрих собак, розплакалася, — при згадці про той день в очах Леа знов бринять сльози. — Глиняна долівка, солом'яні матраци, почорнілі від кіптяви каструлі. Я ж гадала, що тутешні села не гірші, ніж у рідній Італії. Якби ж то знаття! Та ще й свекруха шилася допікати, мовляв, впали на її голову чотири голодні роти..."

Щоб рідня не дорікала куснем хліба, пішла італійка Леа прямісінько у... свинарник. Тільки там знайшлася для чужоземки робота — найважча в селі, за яку мало хто брався. Досвіт сонця бігла на ферму, задихаючись від смороду, розносила свиням помиї (намагалась не зойкнути, коли якась голодна льоха кусала її за ногу, щоб швидше давала їсти. А вдома потрапляла під зливу прокльонів, коли з першого разу не зуміла зліпити вареника чи подоїти корову. І якби на захист працьовитої і щирої іноземки не стали сусіди та міліція, вигнала б її світ за очі рідна мати того, заради кого Леа зреклася всього: батьківщини, домівки, достатку.

ОРДЕНОНОСНА ІТАЛІЙКА

Лагідну на вдачу жінку, яку ніколи не бачили заплаканою, від якої не чули нарікань, односельці любили і поважали. Сусідський ґазда Федір Коломієць невдовзі покликав італійку собі за дружину, діточкам замінив батька, і в новій родині з'явився ще один хлопчик. Леа полишила важку роботу в свинарнику, але байдикувати не звикла — пішла в доярки. Боронь Боже подумають, що боїться роботи чи ховається за чоловіковими плечима. Дарма, що пухли від роботи пальні, що ночами прокидалася від болю в суглобах, і тільки холодна вода тамувала страждання.

Щоразу обіцяла Федору і собі: до першого числа допрацюю і звільнюся, тільки до першого, а пішла на пенсію дояркою з  орденом Трудової слави. Фото цієї смаглявої красуні багато років прикрашало районну дошку пошани, а трудівницею пишалася вся округа, бо не зламалася, не здалася, вистояла всупереч долі. Щоб якось віддячити іноземці за відданість українській землі, колгосп-мільйонер зібрав кошти, і вперше за багато років Леа поїхала на батьківщину. Як турист, бо дозвіл побачити рідних їй дали тільки після того, як стала громадянкою СРСР. Тоді вперше купила пристойний одяг, змінила куфайку-кирзаки на чобітки і пальто, а порепані від роботи руки довго відтирала від чорноти. Соромно було постати перед заможними родичами бідною наймичкою. "Я ні про що не жалкую, таку судьбу призначив мені Бог, все життя в Україні промайнуло, немов сон, - стиха каже Леа, проводжаючи мене до воріт. — Чотири рази до Італії їздила, могла там залишитися, якби від дітей відмовилася, — їх не випускали. Рідні дорікали: на що ти нас проміняла? А я сюди рвалася… За 50 років прикипіла серцем до землі і людей, до просторів і небі над головою. Та хіба кому поясниш, що сонце людям усюди однаково світить…»

Оксана Пахолко, «Експрес»