Видео дня
Чому влада "у всьому винна"?
На сьогодні чутки навколо переформатування медійного простору держави як внаслідок можливої зміни власників деяких загальнонаціональних телеканалів, так і внаслідок появи на медійному ринку нових впливових гравців, набули такого широкого поширення, що, власне, стали вже самі по собі «інформаційним приводом», який впливає на характер подій та відношення до них громадян. І хоча, підкреслимо, ніякої офіційної інформації щодо можливого продажук каналу «1+1» і «Інтер» немає, значимість та знаковість нинішньої ситуації дає нам підстави розглянути деякі версії – принаймні щодо можливих мотивів нинішніх власників цих каналів - та проаналізувати характер чуток.
Спочатку – про чутки. Усі вони точаться, власне, навколо одного: нова влада вирішила досягти повної лояльності більшості комерційних телеканалів країни та ще й, можливо, «в тіні» безпосередньо долучитися до медійного бізнесу шляхом перерозподілу телевізійного ринку України. В тому числі – що стосується телеканалів «Інтер» та «1+1» - шляхом «м’якого» або «жорсткого» примушення їхніх власників до продажу їх наближеним до «помаранчевих» олігархам. При цьому чутки пов’язують кулуарні процеси, які, начебто, відбуваються зараз навколо телеканалів «Інтер», «1+1», К1, навколо нового та набагато більш потужного, ніж це булу у 2000 році, приходу в Україну «Комерсанта» Бориса Березовського , з Петром Порошенком, головою РНБОУ, та Олександром Зінченком, Держсекретарем України. Про Порошенка навіть говорять як про посередника - разом з бізнесменом Костянтином Григоришиним - у перемовинах Ігоря Плужникова, члена СДПУ(о) і володаря 71% акцій каналу «Інтер», з російським бізнесменом Олександром Абрамовим, співвласником «ЄвразХолдінгу».
Що стосується «1+1», то чутки не настільки настійливо, як у випадку «Інтера», пов’язують можливі зміни власників з безпосередньою участю у цьому процесі влади, хоча групу «Приват» вважають наближеною до Юлії Тимошенко. В той же час, однією з думок, що поширюється в кулуарах, є думка про те, що Олександру Роднянському та Борису Фуксману «помаранчеві» політики «не простили» участі у брудній виборчій кампанії-2004 на боці Кучми, Медведчука, Януковича, вони не вважають їх надійними партнерами на вибори-2006, тож нинішні власники, втративши політичний «дах», вирішили канал «злити».
Як відомо, і Петро Порошенко, і Олександр Зінченко свою причетність до нинішніх процесів на медійному ринку заперечують (щоправда, поки що без особливих деталей, не вдаючись у подробиці). Більш того, не має ніяких реальних підтверджень (окрім кулуарних розмов з самими «помаранчевими» політиками офф-рекордс) і тому, що, власне, нова влада, незалежно від конкретних персоналій, якимось чином «стимулювала» власників приватних загальнонаціональних каналів до наміру їх продати. Тож, здавалося б, треба визнати: нова влада не може ані відповідати за чутки, ані оперативно їх припинити, тим більше, якщо це – елементи спланованої опонентами спецоперації, як дехто з «помаранчевих» натякає. Не може вона й втручатися у бізнесові справи, не може – не має права! - ніяким чином впливати на бажання власників розвивати або продавати свої підприємства… Що ж заважає, так би мовити, «закрити тему», однозначно визнати чутки щодо бажання нової влади забезпечити лояльність загальнонаціональних телеканалів шляхом примітивної зміни власників з «чужих» на «своїх», з залишенням можливості непублічного впливу на них – такими, що ну зовсім не відповідають реальному стану справ, та й крапка? Перш, ніж відповісти на це запитання, треба зазначити ще одну деталь: власне, як і в багатьох інших сферах, і в інформаційному просторі «нова влада», насправді, не має єдності щодо більшості питань, а кроки, які роблять представники її різних гілок – Президент, Держсекретаріат, РНБО, Кабмін, парламентська фракція ВР – дуже часто мають протилежні напрямки, хоча не завжди це проявляється публічно.
Тож, власне, і зараз треба зазначити, що весь негатив, який накопичується у медійної спільноти щодо участі нової влади в інформаційних процесах, стосується зазвичай дій Держсекретаріату, РНБО та в деякій мірі парламентської фракції «Наша Україна». В той же час, Кабмін, демонструючи досить активні та конструктивні дії у медійній сфері, на жаль, не може, судячи зі всього, поки що похвалитися єдиним (і головним!): беззаперечним сприйняттям своїх пропозицій Президентом, а внаслідок цього, і ефективністю своїх дій. А якщо додати і досить специфічне ставлення деяких телеканалів – які, як ми бачимо реально, таки достатньо заангажовані позицією по більшості питань саме Держсекретаріату та РНБО - до дій Уряду, то й складається у громадськості враження, що нова влада в цілому не робить тих вкрай необхідних кроків, які потрібні, аби зробити українські медіа прозорими з точки зору бізнесу та суспільно-відповідальними з точки зору їх місії, ролі у демократизації держави.
Адже, на відміну від Кабміну, ані Президент, ані Держсекретаріат, ані РНБО, ані парламентська фракція «Наша Україна» так поки що і не продемонстрували дієвої Політичної волі, аби, нарешті, реально, а не в обіцянках, розпочати в країні процеси роздержавлення ЗМІ та створення суспільного мовлення, аби запустити законодавчі ініціативи щодо більшої прозорості та демонополізації медіабізнесу, щодо обов’язкового декларування ЗМІ редакційної політики тощо. Те, що протягом двох місяців парламент не може прийняти навіть постанову за результатами слухань у ВР по суспільному мовленню, не кажучи вже про Закон щодо створення СМ – хіба це не свідчить про відсутність волі до цього найбільшої парламентської фракції, до того ж, провладної, «Нашої України»? А як можна пояснити громаді те, що на посаді керівника Держтелерадіо й досі перебуває людина, яка протягом 2002-2004 років виконувала роль надійного прикриття «темниковської» цензури? Що, всі провладні парламентські фракції слабкіші одного Івана Чижа, і не можуть добитися повторного голосування цього питання у ВР та позитивного його вирішення? Навіть якщо Чижа підтримує хтось з парламентських «бонз»… Чи справа все ж, знову таки, у відсутності і ще в декого політичної волі на це? Законодавчі проекти про роздержавлення ЗМІ теж відкладені у довгий ящик, не чути нічого про масову відмову місцевих органів влади від «своїх» видань та про перехід до засновництва цих ЗМІ трудовими журналістськими колективами… В той же час, ті медіапроекти, які тим чи іншим чином причетні до конкретних постатей РНБО та Держсекретаріату – чи то, наприклад, 5 канал, чи то радіо «НАРТ» - розвиваються зовсім не в тому напрямку, в якому, хотілося б сподіватися, вони мали розвиватися після перемоги революції. 5 канал хоч і м’яко, але ж все-таки очевидно підігрує інтересам Петра Порошенко, в тому числі по відношенню до його опонентів у владному таборі, «НАРТ» з розмовного радіо перетворили на звичайну музичну шкатулку, і так далі… Перший національний теж останніми тижнями все частіше демонструє в новинах та особливо підсумкових інформаційних програмах редакційну політику, яку аж ніяк не можна назвати критичною або ж навіть безсторонньою (а не преференційною) до нової влади… Громадськості продемонстрували також, як нові можновладці з вже названих структур впливали у «ручному режимі» на формування тієї ж таки Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, розставляючи там виключно «своїх» людей…
Ось саме на цьому тлі, на резонансі від такої позалаштункової діяльності (або бездіяльності) деяких органів нової влади, і набувають чутки про, начебто, використовування «помаранчевими» у медійній сфері тих самих методів, якими діяли і їх попередники, досить і досить правдоподібний вигляд! Чи грає це позитивно на імідж нової влади і самого Президента - запитання, здається, риторичне… Далі – щодо мотивів власників «1+1» та «Інтеру». Відносно «Інтеру» версії вибудовувати дещо простіше. Канал був бізнесом і політичним знаряддям певної політичної сили, яка програла на виборах-2004. Можливо, його власник, член керівних органів СДПУ(о), як мовиться у тих же чутках, має «рильце в пушку» перед законом, і відмову від каналу йому запропонували під гарантії залишити його у спокої з точки зору судових переслідувань . Можливо, як для бізнесмена для нього вигідніше відмовитись від гострого знаряддя у політичній боротьбі, яким, зрозуміло, будуть вважати телеканал впливові однопартійці і у 2006 році.
Можуть бути і інші версії, але все ж таки всі вони будуть стосуватися людини, котра особисто була причетна до партії, в якій не тільки «помаранчеві» бачать свого головного політичного ворога, а яку й більшість громадян вважають причетною (принаймні, деяких її представників) і до цензури «темників», і до фальсифікації виборів-2004 .
А от як пояснити логіку головних власників каналу «1+1», які не є членами опозиційних партій, які «лягли» у 2002-му році під Медведчука та Кучму і виконували надбрудніші спецопераційні завдання заради – як це, принаймні, декларувалося - ВИКЛЮЧНО збереження каналу та команди, а у 2005-му, після помаранчевої революції, раптом, якщо вірити чуткам, вирішили від каналу таки відмовитися? Зрозуміло, що протягом виборчої кампанії-2004 власники «1+1» сподівалися на перемогу Януковича і хотіли вірити в те, що після цього канал, нарешті, залишать у спокої, «забувши» всі претензії до нього. То що ж, зараз, коли перемогли зовсім не ті, і коли – головне – у 2006 році знову будуть дуже важливі для нової влади ВИБОРИ, з’явилася загроза, що у покої НЕ ЗАЛИШАТЬ? А якщо дійсно так – то не залишать МАЮЧИ на це ПРАВОВІ підстави чи НЕ МАЮЧИ? Як відомо, наприкінці цього року завершується дія основної ліцензії на мовлення, яку канал «1+1» отримав у 1996 році. Додатки до ліцензії, отримані каналом протягом ще кількох років, розширили час мовлення телеканалу з 8 годин до цілодобового формату. Але у 2006 році телеканал має знову подаватися на процедуру продовження ліцензії, автоматично яку, втім, буде, вочевидь, пройти не просто, з огляду на всі ті ліцензійні скандали, які супроводжували цю компанію протягом всієї її діяльності.
Для тих, хто хоче більш-менш детально згадати, які саме проблеми з ліцензією були і є у каналу, «ТК» дає кілька посилань на публікації минулих років, а до відкриття «ТК» у 2001 році ці матеріали публікувала газета «День». Нагадаємо тільки, що у різні роки різними структурами, до яких, втім, найчастіше був причетний колишній партнер Олександра Роднянського, а тепер заклятий опонент Вадим Рабинович, ставились питання щодо отримання «1+1» ліцензії вже після накладення на процес ліцензування мораторію Верховною Радою у 1996 році, претензії щодо незаконного, начебто, отримання – через додаток до ліцензії, датований «неправильним» роком – 9 годин мовлення тощо.
Останній судовий процес «1+1» пережив у 2002 році, коли 4 лютого Господарський суд Києва визнав недійсною ліцензію "Студії "1+1" на право мовлення на другому загальнонаціональному телеканалі мовлення (УТ-2), розглянувши позов телерадіокомпанії "АIТI" до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Власники ТРК "АIТI" стверджували, зокрема, що "Студiя "1+1" не сплатила лiцензiйний збiр за 9 годин мовлення на добу, додану до 8-годинного формату, визначеного лiцензiєю.
Тоді Олександр Роднянський зміг «відбити» цю атаку, яку, як недвозначно натякалося, спрямовували на канал політично зацікавлені опоненти. Але, власне, саме цей процес став початком повної заангажованості «1+1» есдеками, які в той час, мовляв, «підставили плече» і допомогли каналу. Хоча з того часу так і залишилося невідомим (офіційно), а чи не самі «лицарі червоної рози» разом з Леонідом Кучмою і спровокували тодішній черговий виток ліцензійного скандалу, аби зробити «1+1» заручником своєї «допомоги», добившись повного контролю над його редакційною політикою, аж до існування протягом тривалого часу в його ефірі брудного «Проте».
Тобто, багато хто вважає одним з головних мотивів Роднянського та Фуксмана для продажу своєї частки каналу «1+1» у 2005 році невтішні прогнози щодо можливості продовження основної ліцензії на 15 годин мовлення (нагадаємо, що на інші 9 годин канал отримав ліцензію тільки в минулому році. До речі, з зобов’язанням в ці години демонструвати програми суспільно-значимого, а не комерційного, спрямування, яке так досі і не виконане). Але якщо ця обставина не лякає покупців каналу, то, значить, вони отримали якісь гарантії щодо залагодження давнього конфлікту між, наприклад, тією ж «АІТІ», яка, за повідомленням контрольованого Вадимом Рабиновичем «МИГ-ньюз», вже отримала рішення Верховного Суду України щодо повернення до початкової стадії розгляду свого позову за 2002 рік. До речі, про це каже і ще один давній опонент «1+1», керівник ТРК «Золоті ворота» Євген Просвєтов, який в коментарі «ТК» зазначив: «Безусловно, сейчас канал «1+1» - это привлекательный бизнес. Поэтому группа «Приват» и решилась на покупку его акций. Но вряд ли они покупают «колосс на глиняных ногах». Если быть принципиальными, то нужно понимать, что без согласования с сегодняшней властью никто не стал бы тратить100 миллионов долларов на компанию, у которой есть большие вопросы с лицензированием. Значит, есть какая-то договоренность с властью, которая успокоила группу «Приват», что, мол, вы покупайте, а мы не будем будоражить этот вопрос. Я считаю, что это в корне неправильно».
Отже, якщо й справді можливий покупець отримав гарантії - то від КОГО, під ЩО? Безумовно, теоретично можна припустити, що, наприклад, та ж група «Приват» домовилася або домовляється зі всіма не тільки реально, але й потенційно невдоволеними існуванням чи діяльністю «1+1» приватними опонентами. Але дійсно, не можна не погодитися з паном Просвєтовим, що практично важко собі уявити, що таке в нашій країні може відбутися без згоди, підтримки або «даху» політичної влади. Адже дуже великі гроші задіяні й дуже великі ризики прогнозуються… То що ж, значить, один з найбільш потужних загальнонаціональних каналів країни, знову таки, буде належати власникам, які, як і в часи Кучми та К.о., будуть зобов’язані владі? Або, може, це влада буде зобов’язана новим власникам за згоду вкластися у купівлю «проблемних» з точки зору майбутніх виборів-2006 телеканалів ? Втім, не зважаючи на те, хто кому буде зобов’язаний – а ми спостерігали вже багато років, як спочатку бізнес «нахиляє» державну владу, а потім влада «нахиляє» бізнес, і так далі - все рівно, за такого розкладу зовсім не виключено, що ми трохи згодом будемо спостерігати рімейк старої ситуації з редакційною політикою телеканалів. Так, нова влада навряд чи піде шляхом впровадження помаранчевих «темників» – більш нищівного удару по самій собі їй годі і уявити. Але хіба не можливий варіант більш тонкої цензури та більш тонких маніпуляцій? В цьому зв’язку, до речі, цікавим видається згадування прізвища Олександра Ткаченка, який відомий тим, що на Новому каналі і без «темників» забезпечував-таки, і ефективно, «правильну» редакційну політику.
З іншого боку, «1+1» – треба віддати належне Роднянському – зараз один із найбільш професійних, якщо не сказати – найбільш професійний телеканал в країні. Варто пригадати, з чого починав працювати «1+1» – з перекладу фільмів українською мовою тоді, коли це вважалося взагалі безперспективним. Зараз «1+1» – це 570 людей, де Роднянському і Оселедчику вдалося встановити досить «сімейну» атмосферу. От і залишається лише гадати, як вплине спроба відновлення навіть і «м’якої» цензури на колектив, який і так натерпівся від неї під час минулих виборів.
Втім, цілком можливий і інший (або – ще один) мотив для бажання нинішніх власників «1+1» позбутися телеканалу. Зоглянемося, наприклад, на дії нового складу Нацради, яка взялася, нарешті, навести порядок щодо виконання телерадіокомпаніями мовних законів, вимог стосовно виробництва власного продукту… А ще, кажуть, Президент Ющенко має тверді наміри обмежити рекламу тютюну та алкоголю, на телебаченні в тому числі. А ще зрозуміло, що тих преференцій, завдяки яким вести телебізнес деяким лояльним до минулої влади телевласникам було супервигідно, вже не буде… А ще вже зараз рейтинг каналу «1+1» суттєво впав, як дехто вважає, не без причетності до цього його нинішнього фактичного керівника – Володимира Оселедчика, який просто «не тягне»… Тож і вирішили Роднянський і Фуксман : краще зараз отримати непогану ціну за канал, на якому непогано, особливо після прокручування продукції СТС по другому кругу та по третьому на ТЕТі – вдалося підзаробити, ніж потім, при тенденції спадання рейтингів каналу, при досить непевній ситуації з продовженням ліцензії та при необхідності вкладання набагато більших коштів, ніж раніше, у його розвиток, мати собі «головну біль»…
Якщо б раптом дійсно саме ці обставини були головними для Роднянського та Фуксмана, це зняло б багато підозр до нової влади. Посиливши їх до власників каналу – і щодо ефективності їхнього менеджменту без «політичних» підпорок, і щодо чистоплотності ведення бізнесу. Але ж – останні у цьому ніколи не зізнаються, і це, врешті решт, зрозуміло, а нова влада… А що нова влада? Хіба вона зробила, знову таки, хоча б крок для того, щоб громадськість, ЗМІ мали можливість ЗНАТИ та ОЦІНЮВАТИ те, яким чином, чи з дотриманням всіх законодавчих норм, наскільки ефективно ведеться господарство нашими телебізнесменами? Коли ми, нарешті, дізнаємося про «головну тайну вітчизняного телебачення»: хто насправді є акціонерами наших телеканалів? Коли в останній раз оприлюднювалися доходи всіх наших телеканалів від реклами? Ще, здається, у 2003 році, з парламентської трибуни Миколою Томенком. А далі – що? Коли і де публікувалися дані про їхні сумарні фінансові показники, з розшифровкою, скільки насправді було вкладено і ким інвестицій, а скільки склав чистий прибуток, і хто його отримав, з бюджетами конкретних проектів, з розкриттям, нарешті, втаємничених за сьома печатками даних про структуру всіх національних телеканалів? На жаль, поки що навіть члени Нацради не мають уявлення (а якщо мають – то не говорять) про те, за якими ж структурними, фінансовими, управлінськими механізмами працюють наші мовники, що, наприклад, реально стоїть за назвою «Студія «1+1», а що – за назвою «Інтер-медіа» - які і утворюють (можливо, не тільки вони) те, що є каналом «1+1»… Доки нова влада не продемонструє дієвого бажання зробити медіабізнес справді прозорим, доти у всіх проблемах все рівно буде, як в тій приказці: хто винен?.. Та влада ж, звісно!.. І це ще раз і ще раз доводить: владним структурам, що безпосередньо причетні до процесів у інформаційній сфері, конче потрібно виходити на активний ДІАЛОГ з громадськістю, експертами, ЗМІ щодо всіх проблемних питань у цій галузі, з поясненням усіх своїх дій, з ініціюванням законодавчих норм щодо механізмів прозорості та підконтрольності суспільству медіа, які насправді є особливим, соціально-відповідальним, видом бізнесу, у яких, навіть суто комерційних, насправді набагато більше спільного з діяльністю тих же громадських або державних інституцій, чим, наприклад, з заводом, на якому виробляють мило…
Тим більш це актуально, що влада відносно телебачення має такий потужний регулятивний механізм, як ліцензування. Можна тільки вітати підписання Нацрадою та 10-ма телеканалами Меморандуму щодо взаємовідносин і взаємодій по деяким болючим питанням інформпростіру (україномовність, вироблення власного продукту за податкового сприяння держави, розмежування комерційної та політичної реклами тощо). Але що стосується більшої прозорості телеканалів у питаннях ведення бізнесу – то Меморандум поки що майже не торкнувся цих питань та проблем. Та й стосовно останніх процесів навколо каналів «1+1» та «Інтеру» Нацрада, здається, могла би займати дещо активнішу позицію. Поки що цей орган лише очікує на можливі звернення нових власників щодо змін у ліцензіях. А, може, треба було б цьому органу діяти превентивно – принаймні, у публічних заявах попереджаючи медіабізнесменів про їхні зобов’язання і щодо прозорості відносин власності, і щодо обов’язкової відповідності мовлення ліцензійним умовам, законодавству, інтересам суспільства та правам редакційних колективів?
А головне: нова влада, будь яка її гілка і будь-який її представник, не повинні, не мають права публічно декларувати одне, а поза лаштунками втручатися у процеси в сфері медіа, відформатовуючи їх під себе або під своїх людей, під свої та їхні інтереси, а не інтереси суспільства та держави! І, нарешті, ще один аспект. Журналістський. Незалежно від того, чи насправді зараз відбуваються перемовини навколо можливої зміни власників телеканалів, дивує позиція їхніх редакційних колективів. Вони – мовчать, більш того, вони підігрують власникам, які не бажають щось пояснювати ані громадськості, ані журналістам своїх видань. Між тим, хто, як не журналісти цих телеканалів, зацікавлені перш за все у максимальній прозорості тих процесів, які, можливо, відбуваються?! Важко уявити собі, що коли б в якійсь розвинутій демократичній країні мова йшла про саму тільки можливість продажу великого телеканалу іншим власникам, у цьому процесі не намагалися б відігравати значущу роль ті ж самі профспілки, наприклад… Традиційні посилання медіавласників на корпоративну солідарність вже колись на всі сто підставили журналістів-телевізійників, зробивши їх заручниками маніпулятивної інформаційної політики державно-олігархічного режиму Кучми. Чому ж журналісти знову наступають на ті ж самі граблі, мовчки або в тих самих позалаштункових перемовинах чекаючи, як господарі вирішать їхню долю разом з долею свого бізнесу? Чи не ризикуєте ви в черговий раз бути «кинутими»?! Замість того, щоб відкритими та прозорими діями змусити продавців та покупців обов’язково враховувати, поза власними, і ваші інтереси, інтереси редакційних колективів, врешті решт, інтереси глядачів-громадян України, які повинні отримувати від ЗМІ будь-якої форми власності якісну та плюралістичну інформацію, за сприяння цьому, до речі, держави. Адже, нагадаємо, що, відповідно до Декларації про свободу думок та інформації від 29 квітня 1982 року, прийнятої Кабінетом Міністрів Ради Європи, влада зобов’язана забезпечувати плюралізм мас-медіа, свободу висловлювання думок та точність викладення новин.
Чи в цьому руслі діє зараз в інформаційному просторі нова влада? Чи розуміють свою відповідальність перед журналістами та громадянами нинішні та потенційні власники медіа? Позитивні відповіді на ці запитання ми зможемо отримати лише за умови активних та принципових дій громадськості та журналістів, які мають контролювати дотримання державою та бізнесом правових та моральних норм. Тож, може, не мовчатимо?
Наталія Лигачова