8 червня легендарному льотчику Iвану Кожедубу виповнилося б 85 років

Його ровесники-однокашники по авіаучилищу, яке Іван закінчив напередодні війни, і навіть його уже вихованці захищали небо Вітчизни, збивали ворожі літаки і самі гинули, горіли і калічились, а він «відсиджувався» в тилу. Власне, й не відсиджувався, а літав, навчаючи льотній справі інших, — адже його як одного з найкращих курсантів Чугуївського військового авіаційного училища залишили на викладацькій роботі. На посаді інструктора-льотчика він залишався і після евакуації училища до Середньої Азії. Битва під Москвою, Сталінградська битва обійшлися без нього — хіба що навчені ним льотчики, що воювали на тяжких фронтах, згадували добрим словом свого молодого наставника.

А Іван Кожедуб весь час рвався на фронт — писав рапорт за рапортом. Та лише в березні 1943 року йому, нарешті, не відмовили — він бере безпосередню участь у битвах з ворогом. І вже перший бій міг стати останнім: зустріч з десятьма фашистськими літаками ледь не скінчилася трагічно. Безсонна ніч, заспокійливі слова полкового «батька» — все було, як у новачка. Як незабаром і перша зірочка на борту його «Лавочкіна», що засвідчила: рахунок переможних повітряних боїв відкрито. У Курській битві (а це літо 1943 року) його мистецтво знищувати фашистські літаки привертає увагу командування.

Битва на Дніпрі, визволення рідної України позначені в бойовій біографії новими успіхами. Хоч за кожним успіхом — важка робота, неймовірне напруження фізичних і моральних сил, практично постійний ризик. Один з таких епізодів — у спогаді журналіста Петра Нестеренка, який зустрічався з героєм:

«Прикриваючи переправи на Дніпрі, — розповідав Іван Микитович, — ми врізалися в стрій ворожих бомбардувальників. Зав’язалася карусель. Побачивши, що один із пікірувальників тікає, я почав його переслідувати, відкрив вогонь. Фашистський літак спалахнув, але його стрілець встиг дати довгу чергу. Ведений крикнув мені: «Гориш!». Я побачив полум’я праворуч, біля бензобака. Отже, до вибуху лічені секунди. А внизу територія, зайнята противником. Вибираю на землі місце, де скупчилося багато гітлерівців, і кидаю машину в круте піке із ковзанням. Вирішив якомога більше фашистів захопити з собою на той світ. Але в останню мить, вже біля самої землі, кинув погляд вправо і побачив, що полум’я немає: його збило зустрічним потоком повітря. Ручку управління — на себе, над самими головами гітлерівців виводжу винищувач у горизонтальний політ. А самому співати хочеться. Я й заспівав: «Ой, Дніпро, Дніпро!..» На аеродромі мене зустріли, наче я повернувся з того світу. Всі бачили, як мій літак падав і з-під крила рвалося полум’я...»

Коли число особисто збитих ворожих літаків сягнуло двох десятків — його удостоєно почесного звання Героя Радянського Союзу (указ від 4 лютого 1944 року). На цей час були очищені від окупантів його Сумщина, сусідні Чернігівщина і Полтавщина, майже все Лівобережжя України. Для воїнів — радість перемог і тяжка праця. Для домашніх — нестихаюча тривога за життя і здоров’я рідних фронтовиків. Може, синові ніколи написати хоч кілька слів. Та поспішає на фронт батькове послання. Віршоване. Міцною селянською рукою виводить батько дещо кострубаті цифри і літери.

«1944. 11-го июля. На память сынку Ивану Никитичу

Привет посылаю, сынок дорогой. Когда прилетишь к нам, орел молодой? Меня гул самолета тревожит порой, Не мой ли сынок летит надо мной? Героем теперь он уже награжден. Хотелось бы мне сыновей повидать, Радостно встретить и руку пожать».

Батько згадує, з яким войовничим настроєм німецькі зайди ступали на українську землю і як перелякано втікали під ударами радянських бійців.

І щире та горде батьківське побажання:

«Так будьте здоровы, бойцы фронтовые, В боях провели вы лета молодые».

Нині цей лист — у основній експозиції Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р.р., що в Києві. Як відлуння важкої і героїчної епохи. Немає батька, немає сина. А душі — автора і адресата, поєднані й цими зворушливими рядками, написаними 61 рік тому, живі й сьогодні, житимуть і через сотні літ. За законами пам’яті поколінь, зафіксованої в слові.

А тим часом розгорталося ще одне криваве бойовисько, учасником якого став і відважний льотчик-винищувач Іван Кожедуб, — 13 липня 1944 року почалася Львівсько-Сандомирська операція, що тривала півтора місяця. На рахунку аса повітряних боїв — ще 34 збитих літаки. І жодної поразки. Звичайно, ніхто не підлагоджував високі укази під обрядові чи релігійні свята, але саме на Спаса, 19 серпня 1944 року Іванові Кожедубу вдруге присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Серед п’яти воїнів, удостоєних тоді такої відзнаки, був ще один наш земляк-українець Іван Іванович Якубовський. Полковник-танкіст. І четверо льотчиків, серед яких і Кожедуб. До речі, цього ж дня видатний льотчик Олександр Іванович Покришкін, доля якого (правда, в повоєнні роки) теж пов’язана з Україною, став першим в історії тричі Героєм Радянського Союзу. До Івана Микитовича Кожедуба така нагорода прийде рівно через рік — 18 серпня 1945 року. Але і та третя Золота Зірка Героя буде не посадово-кабінетною, коли «своя рука — владика», як то було багато літ по війні з маршалами — двічі «героями» Ворошиловим, Тимошенком чи полковником-політруком Л. Брежнєвим. Третя геройська зірка — «за виявлені відвагу і майстерність» — була зароблена в боях над Берліном. У завершальній операції радянські соколи збили 474 німецьких літаки. У тому числі свою останню бойову «крапку» поставив і прославлений український льотчик — 26 квітня 1945 року Іван Кожедуб збив 62-й ворожий літак. У Національному музеї історії Великої Вітчизняної війни зберігається фото: саме 26 квітня друзі вітають тоді ще двічі Героя, заступника командира винищувального авіаполку 302 винищувальної авіадивізії 16 повітряної армії Першого Білоруського фронту із 62 особистою перемогою, що і вкладалося в «норматив» на звання тричі Героя.

Шлях Івану Кожедубу в авіацію проклала епоха. Якими б тяжкими докорами не характеризували ми сьогодні 30-і роки минулого століття, але треба віддати належне мистецтву тоталітарної системи «розкручувати» потрібні для держави ідеї. Саме тоді авіація ставала новим родом військ, підносилися до висот рекорди і особистості. (До речі, цілком заслужено). Діти і підлітки марили Чкаловим. Повсюдно створювалися авіаклуби і лунало заманливе гасло: «Молодь! На літаки!» Тому і перші поняття та навички Іван здобув у Шосткинському клубі Тсоавіахіму, потім, як уже сказано (а це 1939-1940 р.р.), — навчання в Чугуївському військовому авіаучилищі... І найголовніший, найвизначальніший курс винищувача-віртуоза — безпосередньо у бойових умовах: 330 бойових вильотів, 120 боїв, 62 збитих літаки. Були бойові завдання, було й «вільне полювання», потрапив у трофеї героя навіть реактивний літак — це сталося 24 лютого 1945 року над Одером.

Сільський хлопчина з Ображіївки, що в Шосткинському районі на Сумщині, починав свій бойовий шлях сержантом, закінчив війну майором. А вже в повоєнні роки на погонах легендарного льотчика, який усе життя (а помер 1991 року) віддав авіації, з’явилися і додавалися генеральські зірки, а потім і найвище для роду військ звання — маршала авіації. Він багато зробив, працюючи в системі Міністерства оборони СРСР, для розвитку Військово-Повітряних Сил великої держави. Упродовж 16 років (чотири скликання) був депутатом Верховної Ради СРСР. За найменшої можливості (а це за таких службових навантажень дуже не просто) відвідував рідну Сумщину, українську столицю, де, зокрема, зустрічався з трудівниками заводу «Арсенал», що працювали на оборону, зокрема й на авіацію. А тих, хто спілкувався з тричі Героєм, приємно вражали його простота, доступність, людяність.

Та якою, зрештою, і могла бути людина, від природи розумна, кмітлива, відважна і мужня за вдачею і життєвим гартом? Його можна назвати першокласним митцем повітряного бою і невтомним трударем неба, а як ведучого і командира — тонким, на межі миттєвої інтуїції психологом і турботливим та вимогливим педагогом. Адже в боях, а в повітряних — особливо, взаєморозуміння і взаємовиручка, надійність і вірність партнерів — риси, не менш значимі і необхідні, аніж особиста мужність і відвага, майстерність і кмітливість.

Україна має всі підстави гордитися, що у книгу її слави вписав своє ім’я і льотчик-герой Іван Кожедуб.

Володимир Біленко, "Сільські вісті"