Видео дня
Нікопольський феросплавний опинився поза законом
Друга частина розслідування скандалу навколо одного з найбільших вітчизняних підприємств. Початок читайте в матеріалі
Петру Порошенку «світить» від п’яти до восьми
Володимир БОЙКО
Нинішнім можновладцям, які під шумок розмов про „верховенство права” розглядають судову систему України як придаток до власних крісел, а на суддів дивляться, як на обслугу особистих політичних і комерційних інтересів, треба мати на увазі одну особливість вітчизняного правосуддя: неформальне спілкування керівників виконавчої гілки влади з жерцями Феміди неможливо утаїти.
Будь-який дзвінок з кабінету на Банковій чи помпезної будівлі Кабміну на Грушевського моментально стає надбанням суддівської громади з детальним обговоренням усіх непристойних пропозицій аж до суми запропонованої винагороди. Бо суди – це не МВС і не прокуратура, де панує жорстока вертикаль підпорядкованості. Це - колективи, так би мовити, носіїв правосуддя, кожний з яких формально є абсолютно незалежним і підпорядкованим лише закону.
Звісно, ця незалежність є досить умовною, оскільки суддівська професія в Україні давно перетворилася на різновид підприємницької діяльності, а доходи того чи іншого жерця незрячої богині залежать від того, розпише йому голова суду „хлібну справу”, чи навпаки, - завалить невдячною роботою по розгляду скарг і позовів незаможних шукачів правди. Але така ситуація лише стимулює „їхні честі” активніше пильнувати за колегами та влаштовувати гучні внутрішньовідомчі „разбірки” у випадку порушення принципу соціальної рівності при розподілі хабарів. Тому таємно працювати на ринку замовних судових рішень неможливо в принципі, як неможливо в принципі приховати, хто саме виступив замовником того чи іншого судового вердикту.
Цю рису українського правосуддя якраз і не взяв до уваги секретар РНБОУ Петро Порошенко, намагаючись активно вплинути на розгляд справи по Нікопольському заводу феросплавів у Апеляційному господарському суді Києва, куди Генеральна прокуратура внесла апеляційне подання на рішення суду першої інстанції. Розгляд справи розпочався 11 липня 2005 року й перше, що зробила судова колегія, – наклала арешт на предмет спору, заборонивши будь-яке відчуження акцій НЗФ до вирішення питання по суті. Треба зазначити, що особливого сенсу такий захід по забезпеченню позову не мав, оскільки, згідно інвестиційних умов, консорціум „Придніпров'я” і без того має права ще рік продавати придбані у Фонду Держмайна акції Нікопольського заводу. Але це був красномовний жест, який мав підкреслити небажання суддів про щось домовлятися з відповідачем.
Того ж дня, посилаючись на телефонну розмову з Петром Порошенком, голова Вищого господарського суду України Дмитро Притика викликав до себе на 9-ту ранку 12 липня разом з матеріалами справи заступника голови столичного Апеляційного господарського суду Сергія Бондаря - з тим, щоби забрати справу з Києва й перенести її до розгляду у Апеляційний господарський суд Вінницької області, де Петро Олексійович почувається повним господарем.
Докладно пояснювати колегам зміст своїх розмов з секретарем РНБОУ голові „вишки” довелося з простої причини – закон взагалі не допускає можливості передачі справ з одного апеляційного суду до іншого. Стаття 17 Господарського процесуального кодексу України дозволяє міняти підсудність лише для місцевих судів і лише в одному випадку, цитуємо: „якщо після відводу суддів неможливо розглянути справу в господарському суді, до підсудності якого відноситься справа, то Голова Вищого господарського суду України або його заступник мають право витребувати будь-яку справу, що є у провадженні місцевого господарського суду, і передати її на розгляд до іншого місцевого господарського суду”. Тому намагання Притики забрати справу в апеляційного суду само по собі становить склад злочину, передбаченого статтею 365 КК України (перевищення влади) і з таким же успіхом Дмитро Микитович міг би спробувати передати справу на розгляд безпосередньо на кондитерську фабрику ім. Карла Маркса. Ось і довелося Притиці пояснювати, що саме й хто саме спонукають його порушувати закон.
Довідавшись про такий карамболь, того ж дня, 11 липня, ми повідомили про це читачів „Обозревателя”: http://www.obozrevatel.com/news/2005/7/11/25965.htm . Коли ж наступного ранку на до Притики прибув з матеріалами справи пан Бонадр, на нього вже чекав заступник голови ВГСУ пан Осетинський з роздруківкою нашого повідомлення. Сам Притика спізнився на 20 хвилин, і перше, що він почув від усміхненого Осетинського, як тільки переступив поріг своїх робочих апартаментів, було: „Що ж Ви, Дмитре Микитовичу, затримуєтеся? Ось Інтернет пише, що Ви викликали нас на 9-ту годину, а вже двадцять на десяту”. Зрозумівши, що всі рухи Петра Порошенка навколо резонансної справи стали відомі широкому загалу, Дмитро Притика не наважився зразу ж брати „бика за роги” й міняти склад колегії суддів, а попрохав не розглядати справу, доки він особисто не переговорить з Президентом і не з'ясує, на чию користь треба виносити рішення. Бо, мовляв, Порошенко вимагає відхилити позов Генпрокуратури, Тимошенко – навпаки, то ж нехай Президент і вирішує, кому володіти заводом.
До честі Віктора Ющенка треба зазначити, що він не став приймати голову ВГСУ (Притика намагався попасти до нього 14-го липня) і обговорювати питання, яке на той момент мали право вирішувати виключно троє суддів Апеляційного господарського суду м.Києва й виключно в нарадій кімнаті. Тому Притика терміново відбув у „дипломатичну” відпустку, залишивши на хазяйстві свого першого заступника Миколу Хандуріна, недавно призначеного на цю посаду по рекомендації Порошенка замість давно й безнадійно скомпрометованого постійними скандалами пана Титова. А ще через десять днів, 25 липня 2005 року, судова колегія апеляційного суду завершила розгляд справи й винесла рішення про визнання недійсним договору купівлі-продажу акцій Нікопольського заводу феросплавів консорціумом „Придніпров'я”. У судовому засідання було усно проголошено лише резолютивну частину постанови („суд постановив: позов Генеральної прокуратури України в інтересах Кабінету Міністрів України задовольнити ...” і т.д.). Вердикт одразу набув законної сили, а судді пішли в дорадчу кімнату з тим, щоби впродовж п'яти днів письмово підготувати повний текст рішення й долучити його до матеріалів справи.
Для Петра Порошенка це була катастрофа. Оскільки навіть наступне подання „Придніпров'ям” касаційної скарги до Вищого господарського суду нічого принципово не міняло. Бо для того, щоби „вишка” скасувала постанову апеляційного суду, спочатку треба було дочекатися виготовлення повного тексту цієї постанови, підготувати касаційну скаргу, дочекатися, доки справа повернеться з апеляції до суду першої інстанції, подати в місцевий суд касаційну скаргу, дочекатися, доки справа надійде до Вищого господарського суду й буде призначена до слухання. Між тим, на 28 липня вже були призначені збори акціонерів НЗФ, на які представників „Придніпров'я” могли просто не допустити.
Тоді Хандурін надіслав 26 липня в апеляційний суд листа з вимогою направити до ВГСУ всі матеріали справи. Природно, що ніяких наслідків цей лист не мав, оскільки, згідно з законом, справа могли опинитися у „вишці” лише після виготовлення повного тексту рішення й лише у випадку, якщо учасники процесу подадуть на це рішення касаційні скарги. Не кажучи вже про те, що таємниця дорадчої кімнати охороняється законом і жодна людина не має права турбувати суддів під час написання рішення.
Весь наступний день 27 липня Петро Олексійович не стільки переймався наслідками чергових вибухів у Новобогданівці, скільки намагався телефоном переконати голову Апеляційного господарського суду м.Києва Андрія Пінчука (однофамілець зятя колишнього президента) зайти в дорадчу кімнату й перешкодити суддям дописати текст. А.Пінчук відмовився. Тоді до суду прибув Хандурін, зайшов у кабінет судді Корсака (доповідач у справі) і виніс звідтіля справу.
Що далі?
Треба сказати, що нічого подібного в історії українського правосуддя ще не було – ані за радянських часів, ані за „незалежних”. Злочини проти правосуддя в усьому світі належать до категорії найтяжчих, оскільки демонстративне втручання в судову незалежність (попри всю її примарність) руйнує самі підвалини існування будь-якої цивілізованої держави. І річ тут зовсім не в тому, кому саме буде належати Нікопольський завод феросплавів. Урешті-решт, вартість цього підприємства є неспівставною з тими наслідками, які для України матиме той судовий фарс, що нині публічно відбувається навколо позову Генпрокуратури. Це – шлях у нікуди.
Звісно, ситуацію не красить не тільки поведінка секретаря РНБОУ, але й ті публічні коментарі перебігу судового процесу, до яких вдається прем'єр-міністр України. Попри те, що Кабмін є учасником справи й, природно, зацікавлений в тому, щоби позов Генпрокуратури був задоволений, позиція Юлії Тимошенко також може тлумачитися як тиск на суддів. І, між іншим, тлумачиться, а Віктор Пінчук навіть заявляє, що судді Апеляційного суду м.Києва начебто отримали хабар у 10 млн. доларів.
А тут ще пан Хандурін остаточно заплутав ситуацію, заявивши, що ВГСУ призупинив виконання рішення Апеляційного суду м.Києва за клопотанням трудового колективу НЗФ і навіть призначив касаційне слухання на 16 серпня. Цікаво, а що саме зупиняв Хандурін і де можна оте зупинене рішення прочитати? – Його ж не має. Окрім того, зупинити виконання судового рішення пан Хандурін не може в принципі – це є виключна прерогатива колегії суддів ВГСУ, яка може піти на цей крок за завою сторони, поданням прокурора чи за своєю ініціативою лише після того, як учасник процесу подасть касаційну скаргу, суд першої інстанції направить ту скаргу до ВГСУ й ВГСУ прийме її до провадження. Не кажучи вже про те, що трудовий колектив НЗФ взагалі не має ніякого відношення до цієї справи й ніяких клопотань подавати не може. Ситуація тепер, після викрадення в Апеляційному суді справи, взагалі зайшла в глухий кут, оскільки той же консорціум „Придніпров'я”, не маючи на руках рішення, навіть не може подати касаційну скаргу.
І вийти з цього тупику можна лише в один спосіб – за фактом зловживання посадовим становищем з боку керівництва Вищого господарського суду України на користь третіх осіб порушити кримінальну справу, в рамках досудового слідства провести в кабінеті Хандуріна обшук, вилучити матеріали справи, повернути її до Апеляційного суду, дати можливість суддям написати й проголосити повний текст рішення. Лише після цього „Придніпров'я” зможе подати касаційну скаргу а ВГСУ – прийняту ту скаргу до свого провадження. Якщо постанова апеляційного суду є незаконною – вона має бути скасована. Якщо законною – залишена в силі. Але робитися все це повинно згідно з Господарським процесуальним кодексом України, а не відповідно до примх Порошенка чи когось іншого.
(Далі буде)