Чи такі страшні греко-католики, як їх малюють?

Чи можуть виникнути конфлікти в релігійному середовищі на пустому місці? Виявляється – можуть! Нещодавно українці стали свідками того, як маргінальна частина Української православної церкви Московського патріархату зчинила справжню істерію з приводу переїзду „осідку”, чи просто - адміністративного центру Української греко-католицької церкви зі Львова до Києва. Різні православні братства, разом із політичними угрупуваннями на кшталт вітренківської ПСПУ та васильєвської „Держави” кинулися рятувати православ’я. Щоправда, для багатьох так і залишається незрозумілим: від кого саме? Адже образ ненависних уніатів, які вбиватимуть та різатимуть православних, черпається виключно з реалій XVI-XVII сторіч. Триста-чотириста років відділяють нас від середньовіччя, яким сьогодні лякають громадян України політики від церкви.

Видео дня

Це нагадує ситуацію, коли один із шановних єпископів УПЦ МП (не буду називати його ім’я – ті, хто бодай трохи слідкує за релігійним життям, його добре знають) цілком серйозно переконував журналіста, що слово „католик” походить від слова „кат”. І таких „етимологів”, схоже, в Московському патріархаті чимало.

Як стверджують оглядачі, головним ініціатором, а почасти - й організатором, протестів виступила Московська патріархія, яка заявила, що виступає категорично проти переїзду глави УГКЦ до Києва. У заяві наводилися як богословські, так і історичні аргументи. Переїзд кардинала Любомира Гузара до столиці України називався відверто прозелітиським і недружнім до Російської православної церкви, таким, що ніби не відповідає принципам Другого ватиканського собору Католицької церкви, який, нагадаємо, визначив католицьку та православну церкви як двоє легенів одного тіла.

У колах громадськості, а особливо - людей віруючих, такі заяви викликали жваві дискусії. Переїзд блаженнійшого Любомира заплановано на 21 серпня. До цієї ж дати клерикальна громадськість, яка ідентифікує себе з так званою, „канонічною УПЦ”, обіцяє зустріти главу греко-католиків пікетами та протестами. Таким чином, Україна, крім політичного передвиборчого напруження, з вересня матимете ще й релігійне.

Радує одне, що не всі православні переїзд глави УГКЦ зі Львова до Києва бачать у апокаліпсичних тонах. Так, предстоятель Української православної церкви Київського патріархату Патріарх Філарет до цього відноситься цілком спокійно і вважає, що це виключно внутрішня справа Української греко-католицької церкви. Святійший владика пояснює свою позицію тим, що не боїться конкуренції з греко-католиками. Адже пастирська робота з віруючими ведеться не на мітингах та пікетах, а в церкві. Віруючих залучити до церкви можна не ненавистю, а любов’ю.

Характерно, що саме главі Української православної церкви Київського патріархату варто було б боятися греко-католиків найбільше, адже значна частина віруючих його церкви живуть в одних регіонах із віруючими УГКЦ. На Заході України частка віруючих УПЦ МП є надзвичайно мізерною. Напевно, парафіяни владики Філарета таки навчилися толерантності та знають на власному досвіді, ким є сьогоднішні „уніати” і тому не зчиняють ґвалт: „Ріжуть, рятуйте!”

На думку експертів, весь переполох Московської патріархії є лише піар-акцією з метою показати, „хто в хаті господар”. Адже на сьогодні представники УГКЦ не ведуть мову про створення уніатського Патріархату, а лише відкривають, говорячи світською мовою, своє представництво у столиці держави. При цьому, це буде другий центр греко-католиків, адже фактичним центром все одно залишиться Львів, де найбільше скупчення віруючих цієї церкви.

Які ж мотиви для відкриття другого адміністративного центу у Києва? Насамперед, Київ - столиця, де розташовані центральні державні органи влади, дипломатичні представництва іноземних країн. Природно, що контакт глави церкви є надзвичайно важливими для життя релігійної організації. Не нормальною була ситуація, коли для кожної зустрічі кардиналу Гузарю треба було долати чималу відстань. Другий фактор переїзду глави УГКЦ є швидше суб’єктивним. На думку експертів, здоров’я владики Любомира останнім часом суттєво погіршилося. Перебуваючи у Львові (який попри претензії на статус П’ємонту України залишається периферійним містом), йому доводилося вирішувати силу силенну другорядних питань. Тепер, перебравшись до Києва, він їх відсікає і розв’язуватиме лише стратегічні для церкви проблеми. Він стає не просто главою церкви, а й єпископом столиці! І, нарешті, третій фактор – мабуть, найважливіший. Не секрет, що Українська греко-католицька церква, як і православна, знаходиться в кризі. УГКЦ з часів виходу з підпілля на початку 90-х років переживає кризу самоідентифікації. Вона, пори всі спроби змінити ситуацію, залишається регіональною церквою – церквою Галичини. Тому з перенесенням кафедри предсоятеля до Києва керівництво УГКЦ розраховує отримати в очах громадськості статус загальноукраїнської церкви.

З усіх пристрастей, які розгоряються навколо відкриття у Києві другого центру УГКЦ, можна вже сьогодні спробувати зробити кілька висновків. По-перше, треба заспокоїти людей, які встигли перелякатися можливою експансією греко-католиків на Схід – її однозначно не буде. Очевидно, що у зв’язку з тим, що в столиці частіше перебуватиме глава Української греко-католицької церкви та його канцелярія, від того віруючих суттєво не побільшає. Дай Боже, щоб на свята греко-католики змогли повністю заповнити великий кафедральний собор (до речі, так і недобудований) на лівому березі Києва.

По-друге, численні протести Московської патріархії проти переїзду (що мають ознаки відвертих зразків дезинформації й чорного піару) засвідчують: Україна й надалі залишається ареною для боротьби іноземних релігійних центрів – у цьому випадку Ватикану та Москви. Кожний тут переслідує свої цілі, а питання збереження конфесійного миру та злагоди залишається осторонь.

Нарешті останнє – як показують згадані акції, минулі президентські вибори так нічому й не навчили церковників і політиків. Політики й надалі намагаються втручатися у міжцерковне життя, виступати на тому чи іншому боці, або провокують протистояння. Батюшки ж відгукуються на таку Змієву пропозицію. Традиція хресних ходів під політичними гаслами, як примітивна політична технологія, продовжує використовуватися. Мета цього – розхитати політичну ситуацію перед наступними парламентськими виборами (привід може бути будь-який, як у нашому випадку – перенесення адмінцентру УГКЦ). Механізм – розпалити міжрелігійну ненависть. А це вже питання національної безпеки. Тільки не плутати з Петром Порошенком. Цими проблемами повинні займатися компетентний орган і незаангажований керівник.

Юрій ДОРОШЕНКО, спеціально для „Оглядача”