Отрута для України
За кордоном українську Помаранчеву революцію політики і преса називають однією з найбільш надихаючих політичних подій сучасності. Іноземцям є з чим порівнювати – американська, британська і особливо французька революції за прогрес платили тисячами життів. Про російську й говорити не варт, бо там мільйони життів платилися за регрес.
У нас же, як на диво, посттоталітарних „монстрів” було подолано так красиво і філігранно, як у казках добро перемагає зло.
А між тим, режим і не збирався здаватися. Ще рік тому президент Ющенко і прем‘єр Тимошенко могли привидитися правлячому угрупованню лише в кошмарному сні.
На відміну від соціалістичних режимів Східної Європи часів „оксамитових революцій”, режим Кучми-Медведчука-Януковича контролював політичні інституції, майже всю економіку та ЗМІ, та перед виборами проводив численні демонстративні навчання силових структур з метою тренування придушення масових заходів.
„Цвяхом програми” мала стати підтримка режиму могутньою Москвою. Остання в особі Горбачова під час „оксамитових революцій” 1989-90 рр. дистанціювалася від підтримки соціалістичних урядів, що власне й зробило їхнє падіння „оксамитовим”.
Однак, попри все, в Україні режим впав ще більш м‘яко, в один час – без, здавалося, неминучої крові, але з піснями і танцями. Державність було врятовано.
Драматична українська революція подарувала живі та яскраві приклади для моралізаторства. Бажаючі підрахували, що між здобуттям незалежності в 1991 і перемогою Ющенка минуло рівно втричі менше часу, ніж 40 років, які Мойсей водив євреїв по пустелі після виходу з єгипетського рабства. Що має свідчити на користь того, що українців Бог любить в крайньому разі не менше, ніж євреїв.
Історія з отруєнням Ющенка, коли він перебував за крок від смерті з невідомими наслідками для його прихильників і України, стала одним з найбільш драматичних моментів революції.
Проте, дивовижним чудом герої в нас перемагають, а „хто з мечем до нас приходить, від меча і гине”. Адже, теоретично, ініціатори отруєння Ющенка його перемогу на виборах мають сприйняти як привід для харакірі.
Отруєння вибило Ющенка з виборчої кампанії на сорок днів, у пікові й найбільш відповідальні її дні, позбавивши його головного ресурсу – можливості безпосередньо спілкуватися з народом. Однак, отруйники Ющенка „потрапили в ту яму, яку самі викопали”.
Після перемоги факт отруєння Ющенка і саме його обличчя стали агітаторами за Україну. „Моє обличчя – це обличчя України” – говорить під час міжнародних візитів президент країни, третину населення якої зовсім нещодавно вимордувано й виморено голодом, і все це під запевнення в „братерстві”.
Дивовижна перемога ледь не відправленого на той світ Ющенка, як і загалом сьогоднішня жива Україна, котра пережила це все, є ударом по атеїстичному уявленню, що все можна вбити.
Нічого нового в жертві Ющенка немає. За Україну упродовж її історії віддавали життя десятки мільйонів людей.
Проте, саме завдяки красивій і бездоганній перемозі Ющенка Україна сьогодні стала настільки популярною у світі, що український помаранчевий став кольором народного достоїнства, оптимізму і перемоги.
Президент, делікатний настільки, наскільки може бути делікатним мешканець українського козацького хутора (мама на „ви”, найгірша лайка – „поганий” і т. д.), після отруєння явно посуворішав. І це знову на користь українській справі.
Достойна поведінка Ющенка під час і після отруєння розвіяла стереотипи про його слабкість, та вигідно підкреслила мужність президента на тлі політиків з протилежного табору, які масово втрачають свідомість як не під час влучення яйцем, так під час судового засідання.
Ложка дьогтю – президент так і не навчився розбиратися в людях. Інакше не можливо пояснити той факт, що владу в Україні здійснюють (крім самого президента та ще прем‘єра) назагал цілком пересічні люди, яких (і кращих) у країні повно на кожному кроці. І все це під гасла про „брак кадрів”.
Нині отруювачі Ющенка мають менші можливості, ніж раніше.
Тож, сьогодні загрозу для України становить не стільки гострота задумів ворогів, скільки розрідженість мізків представників влади, які мають бути здатними ці задуми руйнувати.
Олександр Палій, для „Обозревателя”