Алєксандр Лєбєдєв про європейську інтеграцію України, ідеї чучхе та демократію в Зімбабве
30 липня депутат Державної Думи Росії та бізнесмен Алєксандр Лєбєдєв виступив у газеті “Дзеркало тижня” зі статтею “Чи стане Віктор Ющенко Валерієм Лобановським?”, у якій поділився своїми, варто зазначити лояльними щодо України, думками про перспективи розвитку української держави та російсько-українських відносин.
Трьома тижнями згодом, 20 серпня, в цій же газеті з’явилася стаття Володимира Василенка “Дружні” поради і вимоги російських “уболівальників” за долю України”, в якій Алєксандра Лєбєдєва, а також московського політолога Андрєя Окара піддано остракізму та звинувачено чи не в усіх мислимих політичних гріхах.
Алєксандр Лєбедєв написав відповідь Володимирові Василенку та скерував її в редакцію “Дзеркала тижня”. Текст так і не з’явився...
Будь-який глава держави рано чи пізно ризикує виявитися заручником свого найближчого оточення. Після скандалу навколо НФЗ, після відставки держсекретаря Олександра Зінченка, головною причиною чого є саме незгода з разючим протиріччям між сподіваннями Майдану та тією політичною реальністю, яку створило найближче оточення Віктора Ющенка – Петро Порошенко, Олександр Третьяков, Микола Мартиненко, Євген Червоненко, можна констатувати так: ми живемо в іншій Україні. Це вже не Україна Леоніда Кучми та Віктора Януковича, але й до України, про яку мріяли на Майдані, вона теж не має жодного стосунку.
Отже, слово Алєксандрові Лєбєдєву.
* * *
Алєксандр ЛЄБЄДЄВ, депутат Державної Думи Росії, доктор економічних наук, керівник Центру проблем інтеграції Російської академії наук
СТАТТЯ Володимира Василенка “Дружні” поради і вимоги російських “вболівальників” за долю України”, опублікована в “Дзеркалі тижня” 20 серпня, викликала в мене суперечливі почуття. Мушу щиро зізнатися, давно не читав настільки емоційної відповіді на мої виступи на українську тему. Востаннє, здається, на цьому поприщі відзначився мій колега у Державній Думі Росії Константін Затулін, який одразу в п’ятьох московських газетах і журналах звинуватив мене у зрадництві національних інтересів Росії та порівняв із князем Курбським – за те, що я нібито вихваляю “принади помаранчевої революції”.
Епітети з тексту пана Василенка не менш вражають: виявляється, займаючи “цинічну, лицемірну і провокаційну позицію”, демонструючи “агресивно-істеричний підхід до стану російсько-українських відносин”, я став “на шлях, добре торований великодержавними російськими шовіністами”, і тепер загрожую не лише інтересам “державної безпеки”, а й “самому існуванню української нації”. От воно, виявляється, як! А я то думав – дружні поради “стороннього”... Саме час писати покаянний лист невідомому демократичному прокуророві, зізнаючись у приналежності до “розгнузданої банди шпигунів і вбивць”.
Колись я вже відповів Затуліну, який відтоді втратив смак до полеміки з моєю скромною персоною. Тепер відповім і Василенкові. Наскільки розумію, професор Василенко, в минулому науковий керівник міністра закордонних справ Бориса Тарасюка, – шанований і як мінімум грамотний чоловік, адже недарма лідер УНП Юрій Костенко назвав його “автором першої програми створення незалежної української держави” (хоча я, якщо чесно, завжди вважав, що ці автори жили щонайменше трьома століттями раніше). Тому не можу пояснити, яким чином те, що я написав у “Дзеркалі тижня”
30 липня, викликало в нього асоціації з нібито “другою чеченською війною, розпочатою Путіним” (тобто це Путін улаштував рейд на Дагестан у серпні 1999-го), і в якій системі координат можна витлумачити мою статтю як спробу знайти привід до оголошення холодної війни Україні. Таке важко коментувати, тому залишу ці слова на совісті автора. Однак багато чого професор висловив цілком змістовно, а тому це вимагає обговорення.
Євроінтеграція та будівництво комунізму: що спільного?
З міркувань Василенка я довідався, що, виявляється, “інтереси безпеки України, збереження її національної ідентичності, захист державної незалежності, підтримка та підвищення добробуту нації обумовлюють євроатлантичну й євроінтеграційну стратегію Української Держави” (реалізації якої я, зважаючи на все, дуже заважаю).
На відміну від багатьох побратимів по цеху в Росії, я ніколи не бачив нічого осудливого в бажанні політичної еліти України вступити до Європейського Союзу. Навпаки, в економічному плані цей сценарій обіцяв би Росії чималі вигоди. Проблема полягає в тому, що можливість його реалізації існує лише в уяві Василенка та його друзів, які продовжують, як я бачу, морочити голову собі й оточенню. Ці ілюзії небезпечні, оскільки ведуть у світ мрій. Навіть у Туреччині, процес вступу якої до заповітного клубу вже було перейшов у практичну фазу, останніми місяцями почали усвідомлювати сувору реальність. Можна, звісно, ставити перед нацією завдання європейської інтеграції впродовж життя двох-трьох поколінь, однак це аж надто віддає заздалегідь нездійсненними ідеями будівництва світлого комуністичного завтра.
Залишається ще один бажаний для мого опонента напрямок інтеграції – євроатлантичний, де зі стороною, яка приймає, начебто жодних проблем не спостерігаємо. Але от лихо – зважаючи на всі опитування, українська нація у своїй більшості з такими устремліннями, м’яко кажучи, не згодна. Й це цілком з’ясовано: вигоди від вступу до НАТО доволі примарні (сподіваюся, автор не думає, що Росія може піти війною на Україну. Навіть якщо в гарячковому маренні припустити таке, для НАТО не потрібно буде формального членства в альянсі, щоб захистити її суверенітет, а від політичного впливу ніяке НАТО не допоможе). Втрати ж цілком зримі. Це не лише загальне погіршення відносин із Росією, яка муситиме виводити свій флот невідомо куди, а й прямий збиток українській економіці. Адже Україні, серед іншого, доведеться повністю демонтувати свій ВПК – один із найбільш передових у світі.
Для підтвердження статусу України як ключової держави Європи не потрібно пропуску в ЄС або НАТО – достатньо подивитися на карту. Однак унаслідок нав’язливого педалювання формального боку європейської та євроатлантичної інтеграції за повної невизначеності з їхніми перспективами Київ ризикує бути втягненим у сумнівні геополітичні проекти, які мають мало спільного зі справжніми національними інтересами України. Важко без щирого співчуття спостерігати, як величезна європейська держава виступає статистом у реалізації фантазій президента Грузії Міхаіла Саакашвілі, спричинених надмірним уживанням мінеральної води “Боржомі”. Адже, відповідно до його виступу в газеті “Вашингтон Таймс”, однією з головних цілей нового “співтовариства демократичного вибору” є “боротьба за волю в Бірмі та Зімбабве”.
“Гуманітарна аура нації” та гуманна політика держави
Володимир Василенко адресував мені чимало докорів через моє бачення становища російської мови в Україні. Так, у часи радянської влади “великому і могутньому” віддавали пріоритет в Україні. Саме на цю обставину я звернув увагу в березневій статті в “Известиях” і запропонував нашим московським “українознавцям” припинити еквілібрувати цифрами переписів, доводячи факт “геноциду російського народу” в сучасній Україні (до речі, саме після цієї публікації еквілібристика дивним чином припинилася). Просив би лишень не наголошувати на насильницьких методах – слід усе-таки визнати, що саме в часи СРСР українська мова одержала офіційний державний статус, натомість у дорадянський період Київ – “Мати міст руських” – та Україна загалом були оплотом того самого “великодержавного шовінізму”. Але річ, зрештою, не в цьому.
Можна до хрипоти сперечатися про те, правильно чи неправильно проводили мовну політику 20, 30, 50, 100 років тому або в часи князювання Кия та Щека. Особисто я розумію, що в Україні й у захисників української, і в поборників російської є свої маленькі “правди”. Одні цілком резонно заявляють про гоніння на українську мову в Російській імперії та про її утиск у ті або інші періоди радянської історії, інші – про вузьколобі позиції багатьох нинішніх українських “можновладців” щодо російської мови.
Але справа за пошуком “великої” правди.
А вона, як мені здається, полягає в тому, щоб носії обох мов почувалися захищено та комфортно, щоб усі мешканці України могли вільно спілкуватися обома мовами та писати ними без орфографічних помилок.
Я не заперечую права та навіть обов’язку Української держави розвивати свою національну мову та культуру. Ніхто не жадає від неї день і ніч опікуватися просуванням російської мови. Але, думаю, в мовній і гуманітарній сферах не слід створювати штучних перешкод.
Я є переконаним прихильником того, щоб підтримкою російської мови та культури в Україні (так само, як і в усіх державах, де звучить російська) займалася Росія, для якої ця мова є головним державним, а культура – національним надбанням. Усе, чого ми просимо, – посприяти в передачі під нашу опіку тих об’єктів, про які можемо подбати, множачи культурний потенціал обох країн. От приклад: скільки років тягнеться бюрократична свистопляска довкола Театру-музею А. П. Чехова в Ялті, а віз і нині там.
Не повинно бути так, щоб “відродження української мови в Україні” (за Василенком), яке будь-яка нормальна російська людина може лише вітати, відбувалося на шкоду мові російській. Схожі експерименти зі здоровим глуздом можуть мати небезпечні політичні наслідки – про що, власне, я й хотів попередити своїх українських друзів.
“Ігри розуму” та добробут української нації
Щодо амбівалентності свідомості, якої впритул не бачить Володимир Василенко, то хочу зазначити: дуже багато українських товарів на світових ринках нині мають попит винятково тому, що ціна на газ, який постачають із Росії, втричі нижча від середньоєвропейської.
Мій опонент дуже побоюється, що участь України в митному союзі “назавжди перекриє українським товарам вільний доступ на величезний євроринок”. Проблема в тому, що в разі переходу на загальноприйняті в Європі стандарти торгово-економічних відносин між Росією й Україною, українські товари стануть неконкурентоспроможними, й “українське економічне диво”, яке ми спостерігали останніми роками, лусне, як мильна бульбашка, накачана російським газом.
Однобічні та не ґрунтовані на раціональному уявленні про зиск економічні преференції є незмінним атрибутом нерівноправних стосунків між державами. Я є противником проявів імперіалізму в будь-якому його вигляді, зокрема й у вигляді схожого імперського “газового демпінгу” (про дивні розрахунки за туркменський газ – окрема розмова). Однак в українському політикумі вимога швидше стати на шлях євроінтеграції та прагнення перестати “бути об’єктом неоімперської політики” Росії дивним чином сполучаються з постійним бажанням одержати особливі пільги, що ніяк не відповідають уявленням про справжній суверенітет. Що це, як не та ж амбівалентність, яка межує з параноєю?
Нарешті, не можу залишити без коментарю те, про що мені знову нагадали, цього разу в українських ЗМІ. Жодним чином не сумніваюся: за великого бажання російська влада могла б знайти чимало порушень, допущених під час приватизації Тюменської нафтової компанії. Однак у нас нікому не спаде на гадку експропріювати видобувні активи в тепер уже транснаціональної ТНК-БП. Компанії ж, акціонером яких я є, взагалі не брали участі у приватизації жодних “стратегічно важливих для національної безпеки України галузей” і не намагалися завдяки “родинній близькості владних еліт двох країн” відкусити собі якийсь ласий шматок української економіки (повірте, язик не повернеться назвати таким “шматком” напіврозвалений київський готель “Україна”, збудований 1961 року. Ми – у повній відповідності із законами та процедурами, які були чинними, – інвестували понад півмільярда доларів у будівництво соціально значимих об’єктів: житла, курортних комплексів тощо, – і планували вкласти ще більш ніж мільярд. Якщо, з погляду Василенка, все це суперечить інтересам “підвищення добробуту української нації”, то йому саме пора взятися за вивчення ідей чучхе. Думаю, що з такими підходами українська економіка дуже швидко досягне висот народного господарства держави ранкової свіжості – Північної Кореї.
Корпорація “Президент України” проти Президента України
Утім не перевелися ще в Україні майори мельниченки, й нам добре відомо, що за цинічними наїздами на російських інвесторів стоять зовсім не національні інтереси, а банальне прагнення деяких українських “бізнесменів” прибрати до рук перспективні об’єкти, які можна було б згодом нам же і продати. На жаль, кипуча діяльність цих бізнесменів усе більше набуває рис організовано злочинних. Ви не там шукаєте, пане Василенку! Це вони, а зовсім не громадянин Росії Лєбєдєв, насправді є загрозою для державної безпеки України. Тому що ці люди вже намагаються втягти у свої схеми державний апарат і поставити його роботу на службу своїм корисним устремлінням.
Якщо Президент України, намагаючись позбутися спадщини Кучми, поставив за мету розділити владу і бізнес, то вони тепер вирішують зовсім інше завдання. Це завдання – витиснути Президента з політичного та державного поля на якусь етнографічну галявину, підмінити проблематику державного будівництва поїздками на різноманітні Сорочинські ярмарки, перетворити його на декоративну фігуру на кшталт англійської королеви, яка, як відомо, царює, але не править.
За спиною Віктора Ющенка виникло і набирає обертів закрите акціонерне товариство “Президент України”, в якому вирішують питання про призначення на ті чи інші посади, його акціонери здійснюють чорний переділ власності, використовуючи прокуратуру та суди як підручний засіб, начебто відмички. Проблема полягає в тому, що Президент, зважаючи на все, навіть не знає про існування такої корпорації.
Я завжди був переконаним прихильником партнерства держави та приватного бізнесу, що вважаю рятівним механізмом для наших пострадянських економік. Але я є не менш переконаним противником зрощування держапарату та сімейного бізнесу. От уже декілька років веду боротьбу з мером Москви Юрієм Лужковим, діяльність якого уособлює саме такий підхід. Через це хотів на правах друга та просто того, хто співчуває, попередити нову українську владу про небезпеки, що таїть у собі таке державно-приватне сімейне партнерство. Адже, йдучи цим шляхом, замість боротьби за демократію в Зімбабве та Бірмі (за Саакашвілі) можна самим виявитися в їхньому становищі.
* * *
У заголовок статті, опублікованої 30 липня в “Дзеркалі тижня”, я виніс запитання: “Чи зможе Віктор Ющенко стати Валерієм Лобановським?” Знаючи Віктора Андрійовича вже багато років не лише як політика, а й як висококваліфікованого фінансиста (як це нині модно говорити, “менеджера”, що побудував одну з найефективніших банківських систем у Європі), сподіваюся, що відповідь на це запитання буде позитивною. Необхідний тільки час, аби все з’ясувати.
ДОВІДКА
Алєксандр ЛЄБЄДЄВ народився 16 грудня 1959 року.
1982 р. закінчив економічний факультет МГИМО.
До 1992 року працював у зовнішній розвідці, пішов у відставку в званні підполковника.
1955 р. обійняв посаду голови правління Національного резервного банку (НРБ).
Є основним власником НРБ і Національної резервної корпорації.
Наприкінці 2003-го його обрали депутатом Державної Думи за виборчим списком об’єднання “Родина”. Ставши парламентарієм, увійшов до фракції “Единая Россия”. Доктор економічних наук, керівник Центру проблем інтеграції Російської академії наук.
Бізнес у Росії. Національна резервна корпорація – фінансова промислова група, яка об’єднує близько 100 компаній. В активі НРК – 97% Національного резервного банку (капітал – 7,1 млрд. рублів, активи – 19,2 млрд. рублів), 36% “Ильюшин финанс”, близько 30% “Аэрофлоту”, близько 3% РАО ЕЭС, близько відсотка РАО “Газпром”, і по 100% банку “Воронеж”, Національної житлової корпорації, Національної іпотечної компанії “НРК-энерго”.
Бізнес в Україні. 50% готелю “Україна” (Київ), по 100% банку “НРК-Україна”, ЗАТ “Пансіонат “Море”, ЗАТ “Мигдальний гай” (Крим), контрольний пакет “Європейського страхового альянсу”.