Перше українське тисячоліття Криму

20 січня Крим відзначає день встановлення автономії. Це відбулося 15 років тому. Перед тим було 37 років історії Кримської області УРСР, 170 років російської історії Криму і півтисячоліття історії Кримського ханства.

Видео дня

А ще перед тим була тривала і цікава українська історія Криму, яка свідчить, що іноді речі повертаються на круги своя.

Історія українського Криму починається щонайменше тисячу років тому, із заснуванням Тмутараканського князівства.

В українській мові «Тмутараканню» називають щось дуже далеке і глухе.

Це князівство унікальне для історії Київської Русі, оскільки, відірване на сотні кілометрів від Русі – Середньої Наддніпрянщини – князівство зберігало лояльність метрополії – Києву і Чернігову – попри мандрівки між Тмутараканню і Києвом численних орд іноетнічних кочовиків. У Тмутаракані, як правило, княжили князі Чернігівської династії. Більша його частина розташовувалася на Керченському півострові, з поширенням на частинами території степового і гірського Криму.

Першим відомим історії князем Тмутаракані був син Великого Київського князя Володимира Великого Мстислав (княжив у Тмутаракані в 988 – 1022 рр.)

Перед тим його батько Володимир захопив візантійський Херсонес (нині на його місці розташований Севастополь). В Україні це місто звалося Корсунь. Володимир взяв його облогою, перекопавши постачання води до міста, а потім, згідно з літописом, сказав Візантійським імператорам (тоді їх було одразу двоє): «Ось я взяв ваше славне місто. Чув я, що маєте сестру, дівчину. Якщо не віддасте за мене заміж, то зроблю вашій столиці те саме, що і цьому місту зробив». Володимир охрестився у Корсуні та, на відміну від більшості завойовників, не руйнував, а будував. Він збудував в Корсуні церкву святого Іоанна Предтечі на горі, що її насипали мешканці міста під час облоги, палати для себе (на випадок, якщо доведеться повернутися) та привіз у Київ трофеї – двох мідяних ідолів, а також чотирьох мідяних коней, які стояли біля Десятинної церкви аж до монголо-татарської навали.

Тож, усе закінчилося взаємною вигодою – імператори обміняли на царівну своє ж власне місто. Стерегтися від, як пише літопис, «підступних греків», Київський князь залишив свого дев‘ятого сина Мстислава. З 1060-их років у Тмутаракані княжили нащадки сина Ярослава Мудрого Святослава. На відомому зображені родини Київського князя Святослава в «Ізборнику Святослава» майбутні тмутараканські князі стоять у нього за спиною. Крім того, в Тмутаракані правив онук Ярослава Мудрого Ростислав, та його діти, засновники династії Галицьких князів, нащадки якої правили в Галичині аж до середини XIV століття.

Князя Ростислава в 1066 році отруїв херсонеський грек (глава місцевої адміністрації). Ростислав брав данину в черкесів і в інших землях, так що, як пише літопис, «греки убоялись його»: «Одного разу, коли пив Ростислав із дружиною своєю, сказав [грек]: «Княже! Хочу я за тебе пити!» Він тоді, випивши половину чаші, половину дав князеві пити; притиснувши пальцем у чашу,— бо мав він під нігтем смертну отруту — прирікши смерть за вісім днів». Як пише літопис, підступний грек, приїхавши до Корсуня, вихвалявся, що отруїв Тмутараканського князя, але місцеве населення від того не зраділо і забило його каміннями.

Деякі українські історики читають у назві Тмутаракань „тьму кінних таврів”. Більш популярним є виведення слова Тмутаракань зі скіфської та сарматської мов як "туман" – загін у десять тисяч чоловік, і "тархан" – вождь. Таматарха згадується у візантійських джерелах по відношенню до території Тмутаракані починаючи вже з VIII століття.

Етнічний ґрунтом Тмутараканського князівства, вочевидь, було змішане сармато-слов‘янське населення Керченського півострова.

Візантійський історик Лев Диякон, який був учасником цієї війни між Візантією і Києвом у 960-их роках, стверджував, що місцеве кримське населення таври (яких він називав „тавроскіфами” і „скіфами”) і вояки князя Святослава є єдиним народом. Тобто, населення Криму і Наддніпрянщини наприкінці Х століття є близькими настільки, що безпосередній учасник бойових дій навіть не може їх розрізнити.

Як свідчать стародавні карти, на території Криму було багато власних назв, близьких до назв Київщини: "Рос", "Росіа", "Рософар", "Россо" (Тендрівська коса), "Россіка" (поблизу Євпаторії) та ін. Ці назви набули поширення на півострові дуже рано, в IV-VI століттях, коли жодних варягів у регіоні не могло бути. Власні назви Криму виразно перегукуються з Наддніпрянськими: Рось – Росава – Роставиця – Родня. Сьогодні найбільш поширена версія, що і в Наддніпрянщині, і в Криму ці назви пов'язані з перебуванням там сарматського племені роксолан, яке згодом повністю розчинилося серед слов‘ян.

Тмутаракань була поглинута візантійськими колоніями в Криму наприкінці XII століття. Таким чином, давня Київська та Чернігівська історія Криму тривала щонайменше два століття, тобто більше, ніж, нещодавня російська.

Почавшись тисячу років тому, українська історія Криму триває.