Поки влада не визнає УПА – доти вона не буде українською

Батько моєї мами – мій дід – був комуністом. Воював у Радянській Армії, був кулеметником, мав багато орденів та медалей. Скільки і за що – ніхто з нас не знає. Не любив дід розповідати, не зберігав у недоступному для дітей місці нагороди, ніколи їх не вдягав, щоб сходити на ветеранський парад або на зустріч з піонерами – бо й не ходив.

Нещодавно мама розповіла мені, чому дід був таким небалакучим та потайливим. Не те, щоб він ніколи ні з ким не розмовляв. Зовсім ні! Спілкувався він багато і охоче – майже щодня хтось приходив до дідової хати, двері якої ніколи не зачинялись, посидіти-поговорити, а то й горілки випити. Любив дід і з нами, дітьми, побалакати. Розпитував про наші справи, про інших діда з бабою, любив трохи подражнити – особливо мене, називаючи “Саша с Уралмаша”. І хитро посміювався, коли я нервував… Однак, як тільки я починав розпитувати діда про минуле – про війну, про те, як він став комуністом – балакучість дідова одразу кудись зникала, відповіді ставали однослівними і подальша розмова унеможливлювалась.

Навчило життя мовчати мого діда. Знав дід, що одне зайве слово може стати бідою і для нього самого, і для всієї родини. Добереться рідна радянська влада і до дітей, і до онуків – нікого не пропустить і не помилує. Бо це тільки на словах було “син за атца нє атвєчяєт”. А в житті, щоб покарати когось одного, могли винищити десятки, сотні, а то й тисячі.

Четверо рідних братів мого діда були в УПА. Двоє загинули, двоє померли після таборів. От і все, що я про них знаю. Нікого з тих, хто міг би щось розповісти більш докладно, вже немає в живих. Лишилася тільки дідова рідна сестра, яка в ті часи була ще зовсім малою, тому й пам’ятає небагато. А те, що пам’ятає, розповідати боїться – ще й досі. Бо засів цей страх дуже глибоко, на рівні підсвідомості – і не вивітриться звідти до кінця життя.

Як нещадно били енкаведисти матір, випитуючи, де синів ховає. Як виселяли всю родину – матір з малими доньками – з рідної хати, і тільки випадковість та фотографія сина, героя-червоноармійця, вберегли їх від виселення до Сибіру чи Казахстану. Таке не забувається, але й розповідати про це зовсім не хочеться. До того ж, іще зовсім недавно за такі розмови можна було отримати покарання. А карати радянська влада вміла, так само, як вбивати і залякувати…

Цього року на Волині гриби вдалися дуже рясними. Стільки грибів за один сезон мало хто й пам’ятає. Їздили й ми з батьком кілька днів поспіль до лісу відвести душу на “тихому полюванні”. Перший день їздили в добре знайомі мені місця, другого дня поїхали на місце незнайоме. Звертаємо з траси і бачимо великий хрест та пам’ятний знак. Такий хрест можна побачити майже в кожному західноукраїнському селі. Ставлять їх, як правило, на невеличкому пагорбі, а поруч напис – “Борцям За Волю України”. Часто пишуть інакше – “Учасникам визвольних Змагань” або “Січовим Стрільцям та Воїнам ОУН-УПА”, ще й прапори ставлять поруч – червоно-чорний та жовто-синій.

Цей же хрест стоїть у полі. Села немає, прапорів також. Та й на камені, що біля хреста, написано щось дуже багато. Прошу батька зупинитися, підходжу, читаю. “Тут знаходилося село Грива, виселене та знищене сталінським режимом у 1951-му році. На цьому місці стояла церква”.

Було село, а тепер – чисте поле. А довкола ліс…

У тому лісі назбирали ми грибів багато. А ще знайшли місця двох партизанських таборів. Добре видно сліди від землянок – всі чітко в лінію, всі одного розміру, є кілька більших – осторонь. А трохи далі – лінія оборони, видно залишки шанців та проходів між ними. Вся земля довкола таборів побита снарядами чи бомбами…

Хтось скаже – радянські партизани. Я б, може, й повірив. Якби не знав, що радянські партизани на Волині були в двох місцях, а українські – всюди. Якби не знав, що за кілька кілометрів звідси стояло село Грива, виселене в 1951-му році. Якби не знав, за що радянська влада могла виселити українське село в 51-му році…

Тішить одне – раз ще в 1951-му році виселяли наші села, значить в 1951-му році ми ще боролися…

Наша українська влада все ніяк не може визначитися – визнавати УПА чи ні. А я для себе визначився твердо: поки влада не визнає УПА – доти вона не буде українською. І якими б словами не виправдовували свою нерішучість ті, хто, нібито, намагається відстоювати інтереси України, чим би не аргументували своє неприйняття ті, хто представляє в Україні інтереси Росії та Радянського Союзу, я знаю одне – Україна повинна поважати тих, хто за неї боровся і карати тих, хто бореться проти неї.

Президент любить поговорити про примирення ветеранів. А на біса їм те примирення?! І звідки воно візьметься? Одним Україна не може дати всіх тих пільг та привілеїв, які вони мали в СРСР, іншим Україна не дає навіть найменшого – офіційного визнання.

Я знайомий з одним справжнім героєм України. Сотник Кривоніс, Мирослав Симчич. 7 років в УПА, 32 роки в радянських тюрмах і таборах. Все своє життя боровся. Боровся за Україну на полі бою, боровся зі знущаннями та приниженням у неволі, боровся за життя, маючи клеймо “ворога народу” та ”асоба апаснава бандіта”. Вижив, переміг, дочекався омріяної України, а клеймо, навішане тими, хто цю Україну нищив та зневажав, ще й досі змушений носити… Бо влада веде дискусії… Президент намагається… А люди вмирають…

фото Толстый и Тонкий/ОБОЗ

Хіба можна примирити воду з вогнем? Як не крути, але коли звести їх докупи, то або вода загасить вогонь, або вогонь випарує воду. Натомість, і вода, і вогонь, і вода з вогнем разом, але при розумному підході, приносять людям користь.

То чому б Україні, якщо вона мудра і дійсно українська, не повернути ситуацію на свою користь? Визнати ветеранів Української Повстанської Армії на тому ж офіційному рівні, на якому вона визнає радянських ветеранів. Одних вітати в День Перемоги – 9-го травня та в День Радянської Армії – 23-го лютого, інших – в День Незалежності – 24-го серпня та на Покрову – 14-го жовтня. Ветеранам обох армій надати почесний статус, матеріальні вигоди, організовувати урочисті збори, паради та концерти, зустрічі з молоддю, але окремо – кожному своє. Одним – “Бйоцца в тєснай пєчуркє агонь”, іншим – ”Там під Львівським замком старий дуб стояв”…

Славні сторінки були в історії обох армій. Так само, як і сторінки прикрі та ганебні. Мудра країна, яка дбає про свої інтереси та про виховання нових поколінь, має відібрати з історії те, чим можна пишатися, на чому можна виховувати національну гордість та самоповагу, і те, чого треба навчитися уникати в майбутньому. Все хороше славити та культивувати, а все погане – вивчати заради досвіду. Бо історичний досвід може багато дати в житті сучасному…

Не може існувати народ, який не поважає своїх героїв. Не може існувати країна, яка не винагороджує тих, хто за неї бореться. Не можна будувати майбутнього, забуваючи про минуле. Ці прості, а можливо й банальні, істини поки що недоступні для української влади – ненавмисно чи свідомо...

А поки що, кожного Дня Незалежності рідна сестра мого діда плаче… Каже – четверо братів за ту Україну боролися, долі покалічили, життя втратили, а та Україна їм за це навіть не подякувала…

Слава Україні! Героям Слава!