Україна моя хабарницька
Юрій Винничук
Почувши‚ що європейська спільнота виділила нам кошти на боротьбу із хабарництвом‚ я спочатку неабияк сполошився. Мене кинуло в рясний піт і я відчув‚ як втрачаю ґрунт під ногами. Але‚ коли прозвучала сума‚ то заспокоївся. Один мільйон доларів! Не смішіть мене. Та на їхній один мільйон знайдеться наших десять‚ щоб проблему хабарів просто забалакати і нічого насправді не зробити.
І слава Богу. Не знаю‚ як хто‚ а я звик до хабарів‚ як до повітря. Я без них просто задихнуся. Я втрачу орієнтацію на місцевості. Я стану сліпцем без проводиря. Я пропаду.
Хабарі – це те‚ на чому будувалося усе моє життя. Коли у 1974 році‚ кагебісти влаштували у мене дванадцятигодинний обшук‚ забрали книги‚ рукописи‚ а потім і мене‚ відпустивши пізно вночі після допиту‚ я думав – все‚ гаплик. Сяду років на два з огляду на юний вік. Життя моє буде зіпсоване‚ ніхто вже мене не надрукує. Але мій тато‚ зубний лікар‚ вставив зуби одному з кагебістів‚ і я відбувся легеньким страхом. Хоча не зовсім легеньким‚ бо мусив відкалатати рік в армії.
1990 рік. Мої батьки перед телевізором спостерігають за баталіями у Верховній Раді. Серед демократів чимало колишніх в’язнів совісті. І от батько каже до мами: „А даремно ми тоді Юрка від тюрми врятували. Ну дістав би він два роки‚ відсидів один‚ зате тепер засідав би у парламенті”.
То був єдиний випадок‚ коли хабар відіграв сумнівну роль. В армії я служив у залізничних військах. Тягати шпали я не мав жодного бажання. Дав хабара начальнику батальйону і опинився у штабі. Потім дав хабара лікареві військового госпіталю і три місяці провів у госпіталі‚ як на курорті‚ обклавшись книгами.
Аби мене після армії не замели за тунеядство‚ дав хабара директору школи і фіктивно рахувався лаборантом. Потім так само фіктивно був „робітником” на одному з заводів. Купуючи джинси у поляків‚ потрапив у лапи міліції. Дав хабара – випустили.
За незалежності‚ працюючи у „Post-Поступі”‚ я образив у статті одного графомана‚ висміявши його творіння‚ той подав до суду. Газета на ту пору закрилася‚ виклики до суду йшли на адресу неіснуючої редакції‚ я не мав зеленого поняття про суд. І суд відбувся за моєї відсутності. Суддя присудив мені 800 доларів (на теперішні гроші) морального відшкодування. На 1995 рік – це була серйозна сума. В переліку моїх гріхів у судовому висновку згадувалася й образа РУН-віри і товстенної шизофренічної „Мага-віри”. Я подав апеляцію. Справу слухав уже інший суддя того самого суду. Більше того‚ він і сидів у одному кабінеті з попереднім суддею. Тому нічого дивного‚ що присуд залишився без змін.
Вам ніколи не доводилося програвати комусь моральні відшкодування? Це тільки чиновники і депутати можуть їх ніколи не платити‚ а простий смертний відразу потрапляє у лабети судових виконавців‚ які за лічені хвилини опишуть усе твоє майно і вичавлять усе до останньої копійки. Але я дав хабара судовому виконавцю, і він спустив усе на гальмах. Графоман метушився‚ діставав суд скаргами‚ а я сумлінно сплачував щомісяця якісь жалюгідні копійки в рахунок морального відшкодування‚ аж поки інфляція не перетворила ці гроші на порохно.
В іншому випадку я вже був мудріший і заплатив судді. Я не шукав до нього жодних підходів‚ а прийшов і спитав: ”Скільки?” Суддя вивів на папірчику „100”. Йшлося звісно про долари. Я дав. А суддя так хитро повернув справу‚ що позивач її начебто й виграв‚ бо я таки мусив вибачитися‚ але ж зате повністю зняв моральне відшкодування.
Потім мені довелося вже з іншої нагоди платити міліції і прокуратурі за те‚ щоби закрили проти мене кримінальну справу. Журналістика інколи підсовує дуже неприємну свиню. Побачивши‚ що я не зможу довести‚ що я не верблюд‚ я заплатив стільки‚ скільки мені знову намалювали на папірчику.
Одного разу мені довелося лягти на лікарняні процедури на цілих три тижні. Провести стільки часу із ще сімома хворими‚ які тебе будуть мордувати дурними розмовами‚ цікавитися‚ що це ти шпіляєш на ноутбуку‚ або що ти читаєш‚ мене жахала. Жахав і їхній телевізор з безкінечними переглядами серіалів. Від цього ж можна і збожеволіти. Я заплатив і опинився у палаті на двох. Дружина привезла телевізор і DVD-програвач. Я почував себе‚ як удома.
Влітку я проходив техогляд. Вже в черзі вияснив‚ що це коштує 50 гривень. Можна й не дати‚ але тоді обов’язково до чогось причепляться‚ і доведеться їхати сюди ще раз. А не хотілося. Зайве й казати‚ щ насправді жодного техогляду не відбулося. Мент поцікавився‚ яка у мене машина і все. Я дав йому 50 гривень‚ він подякував‚ я теж подякував. І було за що‚ бо по-перше‚ того‚ хто обслуговує мій район не було на місці‚ і в мене прийняв документи інший‚ а по-друге‚ я не подав медичної довідки‚ а по-третє‚ якби він оглянув машину‚ то виявив би протермінований вогнегасник‚ щось обов’язково бракувало б в аптечці. Одне слово‚ я дав йому ці 50 гривень із вдячністю.
І отак я живу у постійних даваннях хабара. А тепер мене закликають: не давай! Як – зовсім не давати? Зовсім!
Я з жахом собі уявляю‚ у що це для мене може вилитися. Я давав хабарі за народження сина‚ за місце на цвинтарі для своїх батьків‚ за встановлення телефону‚ за безперешкодне перетинання кордону‚ за порушення правил вуличного руху‚ за прискорене оформлення закордонного паспорта‚ за візу‚ за різноманітні довідки‚ за залізничні квитки... Я давав хабарі навіть за таке‚ у чому не можу й признатися‚ інакше на мене знову заведуть кримінальну справу і мені знову доведеться відкуплятися.
Я почуваю себе абсолютно комфортно у країні хабарників. Я не маю жодних проблем. Я вирішую їх легко і невимушено. Життя моє надто ускладниться‚ якщо я захочу раптом пожити чесно. Ну‚ бодай рік. Але це неможливо. Чому? Бо я МОЖУ собі дозволити жити нечесно. Я заробляю достатньо‚ аби відкласти якусь частку на хабарі. Мені зовсім не шкода 50 гривень для мєнта‚ завдяки якому я зекономив добрих два дні свого часу. Триста гривень за окрему палату! Хіба ж вона цього не вартує?
Але є‚ є у нас ще люди‚ які живуть чесно і не дають хабарів. Або майже не дають. Це люди незаможні. Вони просто змушені жити чесно. Тому такі‚ як я‚ для них ненависні. Ми розбещуємо хабарників. Ми їх постійно підгодовуємо‚ цим самим утверджуючи у їхній незамінності. Господи‚ де б я опинився‚ якби не було тих‚ хто бере! Я щасливий‚ що вони є. Що їх не треба дуже шукати. Вони на усіх хлібних місцях. Навіть знаючи‚ що мають справу з журналістом‚ вони не соромляться брати. Ну‚ хіба трішечки: ”Ага‚ а ви потім опишете!” – мовби кокетуючи... „Та що ви! Ніколи в життя. Ви ж мені так допомогли!” І я ніколи не шкодував за витраченими грошима. Я завжди відчував тиху вдячність‚ що у мене їх взяли.
Руки‚ які дають і руки‚ які беруть – це ціла система‚ вибудувана на глибоких традиціях‚ це щось як орден тамплієрів. Ми легко впізнаємо одне одного‚ і розуміємося з півслова‚ з ледь помітного мрукнення ока‚ з поруху вуст‚ з недбало кинутої фрази. Важливо не тільки знати, хто БЕРЕ на лапу, але й мати репутацію людини, яка чесно ДАЄ на лапу. Я пишаюся своєю репутацією того, хто ДАЄ. У мене не бояться брати. Зазирніть у мої добрі наївні очі – ви побачите у них теплий погляд людини, яка ще не підвела жодного хабарника. Нікого не заклала, не присоромила, жодним жестом не дала зрозуміти, що їй це неприємно. Навпаки – завше з усмішкою, з підморгуванням, поплескуванням по плечу.А тепер хтось хоче порушити оцей наш симбіоз‚ наше гармонійне співіснування, наші ніжні й тендітні стосунки. Не хочеться думати‚ що це вдасться ще за моєї пам’яті. І я не думаю.