Година мовчання

Протягом двох останніх тижнів український політикум і суспільство ковбасить надпринципове питання: як відзначати річницю помаранчевої революції (чи то День свободи)? Йти на Майдан чи поминати його вдома? Вбратись у помаранчеве і займатися мазохізмом, чи начхати на все і робити вигляд, що цей день в історії нічим особливим не відрізняється? І взагалі – яким цьогоріч має бути Майдан – ПІСЛЯ ВСЬОГО?

Спливає в пам’яті торішнє святкування: сумне дежа вю з прапорцями, перекриті виходи з метро, міліцейські кордони, крізь які не пускали навіть за журналістським посвідченням. Юля, котру несли до сцени охоронці. Ющенко, який ледь стримував роздратування. Вчорашні соратники і побратими, які ладні були вчепитися один одному в глотку... Під ногами – каша із сірого снігу і нікому не потрібних помаранчевих стрічок. А в горлі - болісний спазм від того, що нічого вже не повернеться...

Треба сказати, що президент виявився значно проникливішим за всіх нас. Він вже тоді знав, що це не річниця, а - роковини. На нього потім наїхали всі кому не ліньки, а він просто констатував факт...

Цього разу президента на Майдані, вірогідно, не буде. Скоріш за все, не наважиться. Він же у нас не зовсім блаженний. Хоча, хто знає…  Напередодні Дня свободи Ющенко  повідомив, що збирається відсвяткувати його у колі соратників по Майдану. Зокрема -  провести урочистий прийом на честь свята у Маріїнському палаці. Кількома годинами пізніше стало відомо, що до своїх соратників Віктор Андрійович зарахував і Віктора Федоровича, який усупереч будь-якому здоровому глузду опинився серед запрошених.  

А ввечері 21-го в інтерв’ю одразу трьом телеканалам Ющенко говорив про «колосальні національні здобутки», чим викликав у своїх колишніх прихильників блювотний рефлекс небаченої потужності. Напевно, так низько, як тієї хвилини, рейтинг всенародно обраного не падав ніколи.  

А слабо вибачитися перед “своєю нацією”, Вікторе Андрійовичу? За бандитів без тюрем, за “любих друзів”, за антикризову коаліцію та інші помиї, щедро вилиті на голови довірливої пастви? (Можна не продовжувати список?)

...“Наша Україна”, яка вважає себе власницею ексклюзивного “права на Майдан”, заходилась була влаштовувати шоу на зразок минулорічного. Але вчасно “дослухалась до пропозицій помаранчевих партнерів” і вирішила “змінити формат проведення Дня свободи”: ніяких святкувань не буде, і на сцену “нашоукраїнці” не полізуть. Натомість прийдуть ввечері 22-го на Хрещатик, аби безпосередньо поспілкуватися з людьми. Уявляю собі це ходіння в народ - у колі охорони і міліції, щоб не дай бог не отримати по пиці від якогось неврівноваженого суб’єкта. Народ, знаєте, краще любити на відстані.

А що, панове Безсмертні, Єханурови і Порошенки, слабо таки піднятися на сцену і покаятись перед тими, хто вам вірив – у тому, що це ви були причиною, яка обумовила наслідок у вигляді морозівського паскудства? Що це ви розпахнули для Януковича “сотоварісчі” двері у владу, та ще й постелили килимову доріжку? Про що ще ви збираєтесь говорити з цими людьми, чию віру ви знищили, надію розтоптали, а любов перетворили на зневагу?..

Юлія Тимошенко розродилася на цілу статтю в “Дзеркалі тижня”, в якій закликала “побратимів” і особисто Віктора Андрійовича не святкувати річницю Майдану, а просто зустрітися і поговорити. Згадати, “як це було” і повернути шанс людям. “Чому неповторна лірика революції перетворилась на графоманство нової влади? – зворушливо, майже інтимно питає лідерка БЮТ. - Чому так швидко наші брати і сестри з Майдану стали “електоратом Тимошенко” і “електоратом “Нашої України”?... Я хочу повернути надію тим, хто втратив віру. Кожен з нас має стати Жрецем Майдану.”

Який слог, яка щирість, яка світла печаль... А слабо визнати, що ви, Юліє Володимирівно, при всій моїй величезній до вас повазі, теж особисто долучилися до розколу помаранчевого табору, до зневіри людей і повернення “мумій”? Чи може, це не ви з моменту своєї відставки і аж до парламентських виборів – власноруч поглиблювали прірву між вчорашніми соратниками? Хіба не вашими (у тому числі) стараннями “брати і сестри з Майдану” розділилися на два нерівноцінних електорати? І, врешті решт, хіба не ви, мстиво позбавивши ослабленого Ющенка своєї підримки, спровокували його восени 2005 на фатальний крок – підписання горезвісного “меморандуму про ненапад”, з якого, власне, і розпочалася переможна хода регіоналів у владу?..

За великим рахунком, їм усім треба вийти на сцену і сказати: “Так, люди добрі, ми – гавнюки. Всі без виключення. Ми всі винні у тому, що помаранчева казка так безславно закінчилась. Ми всі зрадили вас. Зрадили все, у що ви вірили. Нам бракує цілісності, шляхетності, сили духу і висоти польоту – всіх тих рис, без яких не можна довести до ладу жодну велику справу. Рис, якими ви поквапилися нас наділити. А ми – ми всього лише типові українські політики. Дрібні і хижі. Пробачте нас за це - якщо зможете. А не зможете – то так і буде. Більше нам сказати нічого.”

Але скоріше тітка на височенній колоні посеред Майдану почухає собі репу, ніж хтось із постпомаранчевих лідерів наважиться на такий монолог.

...От цікаво, вони насправді хоч трошки усвідомлюють свою провину? Не партнерів по сцені, а свою, особисту? Хоча б наодинці з собою, перед сном, перед дзеркалом, десь в глибинах підсвідомості – вони розуміють, що у реванші Януковича мають звинувачувати не один одного, а кожен себе?..

Між тим, “вождь біло-блакитних” напередодні Дня свободи відчуває себе більш ніж впевнено. Днями він обмовився в тому дусі, що річницю революції взагалі відзначати не треба і на Майдані збиратися не варто.

Нормально, співмайданники? Яйцевдарений колаптоїдник, якому ми два роки тому вказали на його “місце біля параші”, буде нам диктувати, чи відзначати річницю нашої революції?! Шановний проффесоре, наш Майдан – це, вибачте, не ваше собаче діло. Ми самі розберемось, як поводитись і де знаходитись цього дня.

А тому скажу всім розчарованим і зневіреним: на Майдан все ж таки треба піти - хоча б для того, аби не виглядати вже зовсім знекровленими. Інша справа – що на ньому робити. Обходити місця “бойової слави” і ностальгувати за подіями дворічної давнини, ковтаючи соплі від того, що зараз не 2004 рік? Надто боляче і якось справді по-мазохістськи. Сперечатися один з одним, яка з політсил та персоналій найбільш винна у провалі революції? Безглуздо. Співати “Разом нас багато”? Неактуально. (До того ж, Ющенко давно вже не “Так”.) Слухати найманих музикантів? Противно.

Як на мене, Майдан цього року має бути мовчазним. Зовсім мовчазним. Таким, щоб аж бриніло. Щоб аж було чутно, як вітер трепле прапор на флагштоці. Як клацають запальнички у радіусі 100 метрів. Як дихає той, хто стоїть поруч. Щоб жоден “массовік-затєйнік” не насмілився розірвати цю меморіальну тишу.

Справді, давайте влаштуємо таку годину мовчання, скажімо, з 20 до 21, а потім так само мовчки розійдемося по своїх справах. Життя триває, навіть якщо в ньому вже немає місця помаранчевій казці. Просто віддамо данину пам’яті тим дням, які для багатьох з нас стали найщасливішими в житті. Вшануємо їх без надриву (бо який в ньому сенс?), без волань і звинувачень (бо все вже давно сказано), спокійно і гідно.

Здіймати галас треба було раніше, а 22-го ввечері давайте помовчимо - кожен про свій Майдан. Це буде наша відповідь. Всім.