Тимошенко в масле

Олександра Ройтбурда називають патріархом українського постмодернізму. З огляду на розмитість такого поняття, як постмодернізм, із цим можна погоджуватися чи ні, але, у кожному разі, Ройтбурд – загальновизнаний ідеолог незалежного художнього пошуку. Його роботи зберігаються в Державній Третьяковській галереї в Москві й Російському музеї в Санкт-Петербурзі, у художніх музеях України, Росії, США, Словенії, у багатьох публічних й приватних колекціях. А багатьом співвітчизникам, навіть далеким від мистецтва, художник запам'ятався виставкою "Танго", що відкрилася в одній з київських галерей на початку року, де на семи полотнах чоловік, схожий на президента України Віктора Ющенка, танцює з жінкою, схожою на колишнього прем'єр-міністра Юлію Тимошенко. Втім, коли ми домовлялися з Ройтбурдом про зустріч, художник відразу попередив: картин у нього немає, продані. Одна, здається, залишилася ще, але й вона вже належить галереї, у якій виставлена.

Що може підштовхнути постмодерніста до зображення на своїх полотнах політичного персонажа?

- Те ж, що й не постмодерніста. Постмодернізм, це ж не стиль, не напрямок, не течія - це просто якесь ставлення до часу, в якому ми живемо. Та й постмодерністом себе я вважаю з великою долею натяжки. Не хотілося б у це заглиблюватися, - як назвали, так і назвали. Питання до тих, хто мене так назвав.

Я не раз казав, що тоді, коли я починав цю серію, ці фігури були просто культовими попсовими персонажами. Вперше у нашій країні політичні діячі ввійшли в категорію поп-зірок, раніше цього ніколи не траплялося. Імідж провідних українських політиків після революції став цілком придатним до тиражування на футболках, брелочках, етикетках, матрьошках.

Особисто мене це тішило, тому що я все-таки виріс у Радянському Союзі, і уявити собі, скажімо, брелочок або чашку із зображенням Брежнєва в той час було складно. Початок 20 століття характеризувався тим, що на політичній сцені домінували сакральні вожді - ліві, праві, різні, - великі вожді. Ставлення до влади було трохи іншим, вона була сакральна, вона була поза профанним дискурсом, а обов'язково на п’єдесталі, на якомусь постаменті, на якійсь дистанції, вона була трансцендентною, потойбічною, - а тут політики стали персонажами світської хроніки. Героями анекдотів політики у нас завжди були й раніше, але в цьому був момент конфронтації, опозиційності, - зараз дещо інше ставлення до політиків і політики навіть в анекдотах.

Потім їх змінили якісь більш прагматичні фігури, і сьогодні світом керують менеджери. Дивишся на президента, скажімо, Росії, або Америки, або німецького канцлера, - це не харизматичні персонажі, це менеджери.

А поп-зірки - це виняток. Завжди приємно жити в суспільстві, на вершині ієрархії якого перебуває поп-зірка. Але не всі менеджери спроможні стати зірками, або зберегти цю зоряну харизму. Її зберегти набагато складніше, ніж сакральну харизму вождя. Сакральність Сталіна трималася на зомбуванні й репресивному апараті, сакральність Брежнєва була ритуальною й симулятивною, і трималася на традиції сакральності, на проекції сакральності Сталіна якоюсь мірою. А от при відсутності цих механізмів таку, як би сказати, природну зоряну харизму зберегти значно складніше.

До речі, нещодавно в одній з газет була публікація, у якій стверджувалося, що згаданих Вами й таких популярних після Помаранчевої революції футболок, брелоків, чашок із зображенням нинішнього президента практично не знайти, але досі добре продаються зображення Тимошенко і... Януковича.

- Мені здається, що зображення Януковича трохи штучне, це така скалькована технологія, тому що сама по собі фігура Януковича навряд чи налаштовує до сприйняття його як поп-зірки. Що стосується падіння поп-рейтингу Ющенка, воно цілком зрозуміле - це як "ефект Горбачова", коли загальне захоплення змінилося тим, що є. Він діє й говорить занадто абстрактно, не надто виразно, занадто обтічно, якісь загальні фрази, дуже пафосно. Все-таки, зірки себе так не поводять, вони мають бути моднішими.

Чи є хтось, хто є в цьому сенсі "законодавцем моди"?

Звичайно, я думаю, що найхаризматичніший політик сьогодні - все-таки Юлія Тимошенко, хоча зі своїми якимись застереженнями. Я не кажу про енергетику, тому що енергетично вона, звичайно, поза конкуренцією. Я не кажу про естетику - тут, напевно, теж. Якби ми от так от з нею посиділи, я б їй, напевно, розповів, що мене не влаштовує, але в публічну площину це переводити якось не хочеться.

Але на сьогоднішній день я не бачу їй конкурента, не враховуючи сил реакції. Реакцію я завжди не дуже любив.

Я ще в дні Майдану на "5 каналі" казав, що ми прокинулися в модній країні, із чим привітав усіх телеглядачів. На жаль, потенціал модності значною мірою сьогодні втрачений, один з "танцюристів", зображених на тих моїх картинах, став набагато менш цікавим і зоряним. Але це моє особисте сприйняття, може бути, хтось думає інакше. Образ персонажа, схожого на тодішнього прем'єр-міністра, все-таки трохи менше постраждав від часу. Я як і раніше захоплююся тією дамою, що схожа на жіночого персонажа мого танго, - з погляду естетики, - поза етикою, поза політикою, поза якимись економічними чи політичними стратегіями, я якось у цьому мало розбираюся.

Як часто в цілому у своїй творчості Ви зверталися до образів політичних персонажів, маю на увазі не тільки Тимошенко і Ющенка?

- До образів персонажів, схожих (наголошує на слові "схожих" – ред.) на політиків, - це (у серії "Танго"- ред.) танцюристи в мене, танцюристи…У мене ще був портрет Тимошенко й кінний портрет Ющенка - на такому наполеонівському коні у Великому каньйоні ріки Колорадо. Була варіація на тему моєї роботи дворічної давнини "Дівчина з черепашкою". Я хотів зробити версію цієї дівчини з черепашкою, вже почав над нею працювати, - і тут була інавгурація прем'єра, я побачив Юлію Володимирівну в цьому платті з ліхтариками, і зрозумів, що це саме той персонаж, який ідеально лягає в новий імідж дівчини з черепашкою. І вони знайшли одне одного, я вважаю.

В принципі, я недавно знову порушив клятву, дану мною в юності, не писати портрет їхнього (з наголосом на слові "їхнього" – ред.) Леніна, - написав портрет Леніна з великим задоволенням. До цього я якось писав портрет Мао Цзедуна... Але, у принципі, я досить рідко звертаюся до політичних персонажів, хоча політикою цікавлюся.

Серед намальованих у Вас є улюблений персонаж?

- Ви хочете, щоб я зізнався в любові до Тимошенко? (посміхається) Вона красива жінка, і я казав уже, що естетично вона мені дуже подобається. Вона трохи лівіша, ніж мені б хотілося. Я, скоріше, з цієї позиції можу трохи пополемізувати з Юлією Володимирівною, тому що, на відміну від неї, я прихильник ліберальнішої економічної моделі й ліберальнішої гуманітарної. Ось, до речі, з гуманітарними моделями у нас в Україні взагалі лажа. Взагалі, почувається відсутність у держави якоїсь виразної культурної політики. А в підсумку, у її все впирається.

Восени 2004-го на Майдан ходили? Не розчарувалися тим, що відбулося за останні два роки?

Я прекрасно усвідомлював те, що проявилося потім, і тому ставився до всього з неабиякою часткою скепсису. Але тоді, на Майдані був вибір зовсім інший - вибір між поганим і нестерпним, поганим і неприйнятним. І я тоді казав, що я хочу перемоги Ющенка, щоб наступного разу була хоч якась можливість обрати когось, хто кращий, ніж Ющенко. Тому що в іншому випадку про подібну можливість можна було б забути.