Драч зізнається про референдум 1991
Зізнаюся, спершу не підтримував ідею референдуму
Перший голова Народного руху розповідає про плебісцит, який остаточно встановив незалежність України
Сьогодні виповнюється 15 років з того дня, як в Україні відбувся народний референдум, покликаний закріпити її незалежність. Підтримка Акту проголошення незалежності, перед тим прийнятого парламентом, була нечуваною: 90,32 відсотка голосів. Жоден регіон, навіть східний, не дав за суверенітет менше ніж 80 відсотків (винятком був тільки Крим, де незалежність підтримало трохи більше половини громадян)! Відтак нову сторінку своєї історії Україна почала з жирного та красивого заголовка.
Іван Драч тоді очолював Народний рух України — партію, котра як жодна інша, асоціюється зі здобуттям незалежності. Саме націонал-демократичні сили розмножили у суспільстві незалежницькі настрої. Щоправда, потім їхні ідеї підхопила і владна комуністична номенклатура, відтак перспективи суверенітету стали значно чіткіші. В інтерв'ю «УМ» відомий поет згадує події початку 90-х і пояснює, що спершу був проти референдуму, бо боявся, що люди проголосують не так.
«Результат референдуму був здивуванням для всіх»
—Іване Федоровичу, у чому, на ваш погляд, полягає найбільше значення референдуму 15-річноїдавнини?
— Незалежність України була проголошена актом Верховної Ради 24 серпня 1991 року. Це було рішення парламенту, а для того, щоб легітимізувати його, щоб закріпити і визначати як вирішальне для держав і народів світу, треба було ще провести референдум. Незалежність мала пройти народне схвалення. Тим більше що перед тим, у березні, проводився ще один референдум. І тоді більшість людей висловилася за те, щоб підписати Союзний договір. А новий референдум мав зняти всі питання. І характеристика в 90 відсотків голосів визначила повну легітимність незалежності України.
Я тоді, пам'ятаю, був удома. Увімкнув телевізор, а там ведуча Першого каналу повідомляє результати голосування. Усюди, в усіх областях, за незалежність висловилися понад 50 відсотків виборців. І понад, понад, понад... Це було приємне здивування для всіх.
—Як ви гадаєте, чому проявилася така одностайність?
— Тоді всі думали, що, коли ми врешті відірвемось від цієї великої «махини», яка звалась СРСР, то ми нарешті прекрасно заживемо: соціально-економічні показники будуть отакі високі, ми будемо щасливі, багаті та здорові, будемо шанувати і любити один одного у своїй державі. А потім виявилося, що воно не зовсім так.
—Тоді навіть агітки роздавалися, в яких значилося що Україна дає стільки-то відсотків всесоюзного зерна, таку-то кількість металу. Зовні виглядало, що Україна — серце Союзу.
— Ці агітки були досить серйозними. Вони укладались на основі досліджень Дойчебанку. Він пророкував Україні велике майбутнє саме з тих показників, які ми давали як частина СРСР. Наша держава справді давала величезну масу продукції. Тому було багато надій.
—Чому, на ваш погляд, ці надії не справдилися?
— Тому що Україна належала до великого конгломерату, великого організму—СРСР. І серце, і мізки, і печінка, і всі органи були в Москві. Як тільки ми відірвались, почалися складнощі економічного (і не тільки) становлення.
—Грубо кажучи, в Україні попервах не виявилося своїх мізків?
— Ні. Це ж складалася зовсім інша система. Просто, треба було через усе те пройти. Це виявилося складним процесом, він іде поволі.
«Комуністи виступили за незалежність, бо боялися йти в пащу до Єльцина»
—А тоді, коли приймався Акт проголошення незалежності, чи одразу було вирішено, що треба проводити ще й народний референдум? Бо доводилося читати, що такому рішенню передувало чимало дискусій.
— Зізнаюся, я теж виступав проти проведення референдуму. Я боявся, що народ проголосує не так. Мені здавалось за краще, щоб рішення про незалежність залишилось на рівні парламенту, лиш би тільки існувала незалежна Україна. Бо, не дай Боже, щось не те станеться, і проголосує-недостатня кількість українців. Навіть якби за суверенітет висловилося 60 відсотків, все одно інші 40 — це ж велика кількість людей! А коли після референдуму виявилося, що тих, хто проти, — десять відсотків... Тут треба віддати належне Ігорю Рафаїловичу Юхновському (голові «Народної ради» у парламенті першого скликання, а нині в.о. директора Інституту національної пам'яті. — Авт.), він наполягав саме на референдумі, й тут його мудрість виявилася пророчою.
—А як на референдум дивився тодішній голова Верховної Ради Леонід Кравчук? Якою була його позиція?
— У подібних ситуаціях я ніколи на фіксував Леоніда Макаровича з визначеним ставленням до проблеми. У таких критичних випадках він намагався себе позиціонувати (особливо так це видавати у словесному варіанті), що його було важко зрозуміти. Хоча він, звичайно, все робив для того, щоб цей референдум відбувся.
—А комуністи?
— Вони теж проголосували. Коли вони зібралися в підвальному приміщенні Верховної Ради, де зараз кінозал, у них була тривала та велика дискусія. Лунало дуже багато голосів, що, мовляв, давайте ми ліпше відділимося від цього страшного Єльцина з його батогами і будемо давати раду вже тут, на своєму «п'ятачку», який зветься Україною. Вони боялися йти в пащу до Єльцина, бо він був страшною постаттю. Тоді Єльцин з'їдав Горбачова, і комуністи його боялися.
—Тобто вони підтримали незалежність через страх перед прочуханом від Єльцина?
— У комуністів різні сили були. З одного боку — Мороз, Симоненко, Грач, інші. А з другого боку був Борис Олійник. Хтось шукав кон'юнктуру, інші — справді бажали Україні незалежності. І більшість із них все-таки висловилася за те, щоб Україна була суверенною.
—Після сказаного вами згадалася дискусія, яка продовжується й тепер. Одні кажуть, що незалежність впала на Україну як наслідок низки подій: провалу ДКНС, кон'юнктурщини у виконанні комуністів, політичної кризи тощо. Інші ж наполягають, що свою незалежність Україна виборола.
— Я теж вважаю, що виборола. Але водночас було використано й усі тогочасні можливості: стосунки між Єльциним і Горбачовим, відносини між «Народною радою» і групою комуністів, великі надії народу на те, що незалежність принесе соціально-економічну свободу і полегшення від того лихого життя, яке тоді здавалося найважчим.
«На жаль, в українській політиці діє принцип «тягни-штовхай»
—Тоді ж, 1 грудня 1991 року, відбулися й президентські вибори. Якщо подивитися на результати референдуму, то здається, що тоді в суспільстві панували націонал-демократичні, незалежницькі настрої. Чому ж сталося так, що переміг ставленик комуністичної номенклатури Кравчук, а не представник націонал-демократичних сил Чорно-віл?
— Коли подивимося на те представництво, яке було в тодішній Верховній Раді, то побачимо, що чисельність так званої «Народної ради» не перевищувала 120 депутатів. Я належав до «Народної ради», але ніколи не бачив там за сто чоловік: коли ми збиралися, то до сотні не доходило. Порахуйте: якщо Верховна Рада налічує 450 депутатів, то в найкращому випадку в нас була чверть. А на президентських виборах 1991 року Кравчук отримав десь половину голосів, а Чорновіл — десь четвертину. Тобто і на парламентських перегонах, і на президентських ця підтримка становила десь 25 відсотків. Можна сказати, що наше суспільство було націонал-демократичним на чверть.
Це вже тепер, за п'ятнадцять років незалежності, ми дожили до такого часу, що маємо співвідношення половина до половини: з одного боку, прихильників Ющенка та Тимошенко, з іншого — Януковича.
—Тобто націонал-демократичний сектор зріс?
— Він виріс, але незначною мірою. В найкращому випадку—наполовину.
—Складається парадокс: у 91-му році, хоч вас і була четвертина, ви мали великий вплив на владу. Зараз у суспільстві більше націонал-демократичних настроїв, але при цьому вплив нацдемів на політику невеликий: Народний Рух має у парламенті трохи більше десяти депутатів, а Українська народна партія, членом якої ви є, взагалі не пройшла у Раду.
— Відбулася так звана конвергенція двох сил. їх по-різному можна називати, хоч «солоним» і «солодким», «холодним» і «гарячим». Коли змішується ця маса, вона не одразу стає однорідною. Це повільний процес.
—Наскільки великою є ймовірність того, що згадана вами конвергенція дасть однорідну речовину? Чи буде ця суміш «солодкого» та «солоного» смачною?
— В українській політиці діє принцип «тягни-штовхай». Різні політичні сили не стільки борються за те, щоб задовольнити вимоги виборців, скільки за владу. Політика — важка. Вона вимагає миру з тим, із ким ти вчора воював. І для того, щоб здійснити хоч частину своїх зобов'язань, ти мусиш іти на мирову з цими людьми. Нам треба навчитися розмовляти один із одним. Ми ж цього не вміємо. Партійність, з одного боку, — дуже добра річ, а з іншого — вона страшна, бо стикає лобами людей. Врешті-решт, це не стільки наше майбутнє, скільки майбутнє наших дітей. І коли діти виростуть, їм буде, вибачте, «по барабану», за що кілька років тому сварилися «синьо-білі» та «помаранчеві». Дайте їм стабільну країну, щоб вони звідси не тікали, мали можливість вивчитися, влаштуватися на роботу і забезпечити собі життя.
Між Сходом і Заходом — мов між Кличками
—Іване Федоровичу, давайте поговоримо про незалежність у міжнародному контексті. Хоч Україна де-юре суверенна, чи можна сказати, що те саме маємо де-факто? Чи дається нам бути правдиво незалежними?
— Почнемо з того, що в нас усе ще не демаркований і не делімітований кордон із Російською Федерацією... А тиск ззовні йде: газовий, нафтовий, банковий, який тільки може бути. Бо зрозуміло, що Росія завжди була і буде зацікавлена в збереженні України як свого додатку. Це залежить від того, скільки в нас вистачить розуму, кмітливості, хитрості, спритності, всього на світі, щоб врешті-решт стати незалежною державою.
—Розповідаючи про нинішній світ, треба також сказати, що це світ глобалізації. Тут на перші ролі виходять альянси та союзи. Як ви гадаєте, якщо перед Україною постане можливість входження чи в Європейський Союз, чи, припустимо, в Єдиний економічний простір, чи вдасться молодій Україні зберегти і виростити свою самобутність у цих структурах? Адже ми з вами вже згадували про те, що становлення державності йде повільно.
— Становлення справді йде повільно. Саме тому Україну й далі будуть розтягувати. З одного боку — західні сили, Європа, США, а з іншого боку — Росія. От уявіть, що вас за праву руку тягне один Кличко, а за ліву — його брат. Тут головне бодай зберегти себе, щоб не розірватися. Тобто передусім треба достатньою мірою себе зміцнити. Бо невже ми думаємо, що, як тільки вступимо в ЄС чи НАТО, Росія нас відпустить?
А для зміцнення треба зрозуміти, що ми мусимо бути українцями у цій державі. Пішов шістнадцятий рік незалежності, нам Господь дав шанс. І коли доходить до критичної межі... Так, як при розгляді закону про Голодомор. Було зрозуміло, що не можна не підтримати це голосування. Мороз — хитрий, спритний і розумний політик, він цим скористався і відіграв вирішальну роль — підтримав Президента і всіх тих людей, які боролися за визнання Голодомору геноцидом. Політики побачили, що в акті пошанування жертв Голодомору брали участь тисячі і тисячі людей. Може, політики не ходили на Михайлівську площу, але дивилися телевізор і бачили, що це не якісь політичні моменти, а справді скорбота всенародна. І через це навіть ті, хто, можливо, усунувся би від голосування, тут проголосував. Це голосування, яке далося з великим трудом, теж засвідчує, що, хай би що про нас не казали, але ми поволі йдемо правильним шляхом творення України як цивілізованої держави.
Розмовляв Володимир СЕМКІВ.
Читайте також: