Папієв і ачкі

Юрій ВИННИЧУК

Я от ніколи не писав байок. Чесно кажучи, я й читати їх не люблю, то чого, думаю, буду писати. Бо воно ж, коли щось напишеш, то цікаво й самому прочитати. Але от що цікаво - кого-кого, а саме байкарів у нас цитують найчастіше. Ну, так якось воно складається, що й історія про Лебедя, Рака і Щуку, і „Квартет” дєдушкі Крилова, і „Суд” Леоніда Глібова, де „Щуку кинули у річку”, як влиті пасують до наших політичних обставин.

Ну, чим не новітня Щука Нестор Шуфрич? Колись, кажуть, вирубував він карпатські ліси, через що й повені траплялися, а тепер ось буде успішно з тими повенями боротися. Та, зрештою, таких щук чимало у новому уряді на чолі з акулою.

Але є ще одна байка Крилова, яку з приводу політичних подій згадують менше. Маю на увазі байку „Мартишка і ачкі”. Бідна мавпочка ніяк не могла підібрати для себе окуляри. А все чому? Бо не звернулася до окуліста. Або хоча б до міністра праці та соціальної політики.

Читачі, мабуть, пригадують собі веселу історію з китайськими окулярами, які призначалися ветеранам. Напередодні президентських виборів уряд Януковича вирішив провести акцію «Зір» і на цю шляхетну мету виділив із держбюджету 26 мільйонів гривень. Як коментувала преса, процедура мала виглядати так: „суб'єкт господарювання, обраний за рекомендацією Мінекономіки, за рецептами виготовляє окуляри, доставляє їх в регіони та роздає пенсіонерам. Міністерство праці та соціальної політики лише готує списки пенсіонерів, а МОЗ проводить обстеження”.

Можна здогадуватися, що ті чудесні окуляри мали допомогти перестарілому електорату розгледіти в Януковичу „спасителя Отечества”. Вдячні ветерани повинні були просто кинутися голосувати за нього. Світ через китайські окуляри мав виглядати рожево і привабливо. Але десь ті окуляри таки запропастилися, нікому їх не роздали, а після виборів вони таємничо зникли. І це дало підстави Миколі Томенку звинуватити Михайла Папієва у тому, що той стибрив оті легендарні мільйони.

А оце нещодавно довідуюся, що Михайло Папієв гнівно відкинув звинувачення, які лунали на його адресу щодо зникнення 770 тисяч окулярів. Тобто відкидав він ці звинувачення і раніше, але не настільки гнівно. Бо виявилося, що напередодні його призначення на посаду Міністра міфічні окуляри таки знайшлися на тому ж самому складі. „Сьогодні всю кількість окулярів, -- тішиться пан міністр, -- як і передбачалося, направлено в області і до кінця листопада їх видадуть. Проте 10 відсотків окулярів ми не зможемо видати громадянам, яким вони призначалися, з однієї причини – за час, що минув, тих людей не стало серед живих. Це вже питання моралі ініціаторів того політичного дійства, яке мало місце в 2005 році».

А тепер поясню, навіщо я про це пишу. Є у мене кохана тітонька. За нашими галицькими мірками вона теж ветеран, хоч і воювала не на фронтах Вєлікай Атєчєствєннай, а більше по лісах, гаях і дібровах, тероризуючи батьків і дідів Симоненка, Януковича, Азарова, Ківалова, Папієва та інших товаришів зі Сходу і братньої Білорусії. За що відкалатала свої законні десять літ у сибірських снігах. І нічого, тітонька ще брикає і готова знову йти в ліси, якщо Батьківщина покличе. Така, знаєте, затята тітонька.

А оце днями телефонують їй із управління соцзахисту і кажуть:

-- Прийдіть, будь-ласка, за окулярами.

-- За якими такими окулярами?

-- Ми всім ветеранам видаємо окуляри. Таке рішення уряду.

-- А звідки ви можете знати, які я ношу окуляри?

-- Всі дані ми отримали з вашої поліклініки. У нас все записано.

Тітонька задумалася. Вона хоч уже і в літах, але щось ніяк не може пригадати, коли це в неї брали дані про окуляри у поліклініці, якщо вона виробляла окуляри лише в оптиці. Вона пам’ятає усі псевда своєї боївки, весь план бункерів на терені Тернопільської області, і тримає у голові цілий пісенник УПА, а тут не може собі пригадати, коли вона востаннє була в окуліста.

Але пішла. Вручили їй ті дармові окуляри. Начепила на ніс і... замість того, щоб побачити нашу квітучу неньку Україну в рожевих барвах і біло-блакитних стрічках, осяяну лагідним донецьким сонцем, вона побачила... тобто нічого не побачила. Бо окуляри ці їй так пасували, як корові сідло. Раз, що скельця були не ті, що треба, а два, що сама оправа без смаку. А моя тітонька така, що ще в капелюшку ходить і губи малює. Вона би того китайського страхіття в мирний час ніколи не вбрала. Хіба в бункері. І то при умові, що скельця пасували б. Але скельця були, як до дупи дверці. Ну, от і лежать тепер ті окуляри без діла.

Дізнавшись цю історію, я обдзвонив ще кількох знайомих, у кого в родині є ветерани боїв з ветеранами-визолителями, і довідуюся, що така сама пригода сталася і з ними. Міністерство Охорони Здоров’я, яке начебто мало проконтролювати, усю цю затію, очевидно, відмахнулося, а поліклініки скинули якісь ліві дані. В результаті люди отримали непотріб.

-- І як взагалі їм такий ідіотизм спав на думку! – обурюється тітонька. – Окуляри ж – глибоко індивідуальна річ. Їх підбирають і за формою, і за кольором... Комусь пасують круглі, комусь – квадратові, ще комусь – подовгасті... Може, вони нас мають за манекенів?

Та ні, чому за манекенів? Просто у кабінеті міністрів вирішили, що ветерани – люди старенькі, у дзеркало не дивляться, то яка різниця форма чи колір? А скельця... ну, скельця при бажанні можна ж і поміняти. Правда, вже за свої гроші. Але це вже не клопіт Папієва.