Володимир Бойко: "Продається прокуратура Києва. Дорого"

Фахівці з прокурорського бізнесу стверджують, що контрольний пакет акцій оцінюється в 20 мільйонів доларів.  Начебто саме таку суму вже виклав майбутній власник столичної прокуратури – смиренний раб Божий Леонід Черновецький.

Видео дня

Угода купівлі-продажу повинна була оформитися наказом Генерального прокурора України про призначення довіреної особи Черновецького – начальника Управління взаємодії з судами, правоохоронними органами й органами юстиції Київської міськдержамдіністрації Сергія Володимировича Ленського - на посаду першого заступника прокурора м.Києва. З огляду на те, що київський міський прокурор Євген Блажівський належить до державних діячів з категорії „ні риба, ні м'ясо”, реальним керівником столичної прокуратури є його перший заступник. Зараз на цій посаді перебуває Вадим Глушак (прізвисько „Гальмо”), але з 18-го грудня він мав піти на заслужений відпочинок, поступившися місцем славному представникові нової „помаранчевої” еліти. Мав, але не пішов. Довідавшися, яким кадром збирається ощасливити міську прокуратуру „хитробожий мер”, працівники прокуратури взяли Глушака за біблейські місця й 11 грудня примусили Вадима Миколайовича відкликати заяву про звільнення. Та оскільки Ленський вже встиг розрахуватися з КМДА, Черновецькому нічого не залишилося, як терміново влаштувати свого протеже слідчим з особливо важливих справ у Генеральну прокуратуру.

Це була вже друга спроба київського градоначальника прикупити прокуратуру української столиці. Перша спроба завершилася аналогічно – влітку цього року Черновецького намагався проштовхнути Рената Кузьміна на посаду прокурора м.Києва, але цьому завадив шалений опір серед правоохоронців, зокрема позиція тодішнього Міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Тепер така ж доля спіткала і найближчого товариша Кузьміна – Сергія Ленського.

Ще кілька подібних трансферів, і всі найдовіреніші помічники Леоніда Черновецького перекочують у Генеральну прокуратуру. Після чого законослухняним громадянам України залишиться лише домовитися з мусульманськими терористами про закладання пекельної машинки під будівлю Головного слідчого управління ГПУ. Один порух рукою – і буде усунута остання перешкода на шляху до правової держави.

Але, як співав іншій Ленський: „Мечты, мечты, где ваша сладость?..»

„Чи я впаду, дрючком пропертий ?..”

Єдиною загадкою в біографії пана Ленського є походження його прізвища. У Російській імперії реальне існування таких прізвищ як Ленський, Онєгін або Печорін виключалося в принципі. Бо на честь топонімів, зокрема назв річок, мали право йменуватися лише власники цих географічних об'єктів. Позаяк великі річки ну ніяк не могли протікати в межах угідь одного поміщика, годі шукати прапрапрадідів Ленського в церковних метриках. Радше за все, своє прізвище Сергій Володимирович отримав у спадок від якогось провінційного актора, що наприкінці XIX століття потішав шановну публіку під літературно-оперним псевдонімом.

На відміну від походження, трудові подвиги Ленського та його заслуги перед Батьківщиною ніякої таємниці не становлять. Донедавна Сергій Володимирович був більше відомий, як член організованого угрупування, що діяло під орудою колишнього прокурора Донецької області Геннадія Васильєва. Кістяк угрупування, окрім Ленського (у минулому – помічника прокурора м.Донецька), складали його найближчі товариші - Ренат Кузьмін (нинішній заступник Генпрокурора) і Рафаель Кузьмін (двоюрідний брат Рената Кузьміна, колишній заступник прокурора Донецької області; зараз разом з дружиною обслуговує бізнес Черновецького). Наприкінці 2003 року, після призначення Васильєва Генеральним прокурором України, тріо в повному складі перебралося до Києва. Ренат Кузьмін посів крісло столичного прокурора, Рафаель Кузьмін – старшого помічника Генпрокурора, Сергій Ленський – прокурора Дніпровського району м.Києва.

Про звірства дружбанів-прокурорів на столичних теренах можна було б зняти багатосерійних трилер. Чого варта лише історія про те, як Ленський заради розваги надягнув наручники на працівника Дніпровського райуправління міліції й протримав бідолаху в Ізоляторі тимчасового утримання 23 дні (!!!). Щоправда, потім змилостивився й випустив міліціонера на волю. А спроба відібрати у власника (точніше – власниці) кафе „Васильок”, що в Гідропарку? А епопея з арештом керівників одного зі столичних операторів кабельного телебачення – ЗАТ „Воля Кабель”? Саме цей арешт, до речі, уславив Ленського на всю країну, а кияни отримали можливість наочно пересвідчитися в методах роботи донецьких прокурорів.

Бандити в погонах

Все почалося з того, що невдовзі після призначення на посаду Генпрокурора Васильєв доручив Кузьміну й Ленському забезпечити безплатну трансляцію в кабельній мережі Києва програм донецького телеканалу „Київська Русь”. Ну, того самого каналу, який Васильєв перед тим відібрав у попередніх власників.

Провівши рекогносцування на місцевості, Кузьмін з Ленським швиденько виявили найбільшого столичного оператора кабельних мереж – ЗАТ „Воля-Кабель”. З тим, щоби не витрачати час на пустопорожні балачки, навесні 2004 року прокуратура міста звернулася з позовом до господарського суду, в якому вимагала стягнути з компанії до державного бюджету штраф за безліцензійну роботу у розмірі 9,8 млн. грн. Щоправда, за українськими законами та діяльність, яку здійснювала компанію „Воля-Кабель”, не повинна була ліцензуватися взагалі. Тому прокуратура попрохала господарський суд застосувати аналогію права й стягнути з компанії майже десять мільйонів гривень на підставі Закону України „Про державне регулювання виробництва й обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів”. Цілком природньо, що суд визнав претензії прокуратури безпідставними й в позові відмовив повністю. Прокуратура м.Києва подала апеляційну скаргу, але й друга судова інстанція підтвердила, що „Воля-Кабель” законів не порушувала. Одначе Кузьміна й Ленського це не зупинило і за кілька годин після того, як рішення суду набуло законної сили, на директора компанії Сергія Бойка та його заступника Валерія Салямова в прокуратурі Дніпровського району були одягнуті наручники – якраз на День української Конституції.

Пізніше, по виході на волю, Валерій Салямов розповів авторові цих рядків про своє перше знайомство з тюремними нарами:

„Утримували мене в загальній камері. Камера – це приміщення площею 10 квадратних метрів, вздовж однієї зі стін якого знаходиться дерев’яна лава, ніяких інших меблів не має. У камері утримувалося 7,8, іноді – до 15 осіб. Людям доводилося й сидіти по черзі, і спати по черзі. Тому спали на бетонній підлозі. Тобто умови утримання були абсолютно нелюдськими. Вентиляція була відсутня взагалі, вікна - повністю закриті, залишено було лише два невеличких отвори розміром 10 на 10 сантиметрів. Люди були змушені роздягатися практично повністю, але це не рятувало від неймовірної спеки в переповнених камерах.

Треба зазначити, що мені трохи пощастило. Десь за два дні до мого затримання в камері, куди мене згодом помістили, двоє ув’язнених на знак протесту проти таких умов тримання, розрізали собі вени й у такий спосіб домоглися, щоби трохи відчинили вікно. Оскільки я не курю, а всі мої сусіди по камері курили практично безперервно, я мав можливість підходити до вікна й трохи дихати повітрям. Але це – виняток. У інших камерах задуха була неймовірна.

Режим утримування був простим: зрання підйом, потім перевірка, чи, як це зветься, „шмон”, коли трусяться всі речі. Читати не можна, газети відбиралися. Перший день мого затримання припав на день Конституції, це був вихідний і тому ув’язнених не годували взагалі. На другий день не годували, так би мовити, за інерцією. На третій день мого перебування в ІТУ вперше дали їжу. Якщо це можна назвати їжею, звісно. Була тепла вода під назвою суп, щось схоже на кашу з великим соленим огірком і компот”.

За законом в ізоляторах тимчасового утримання людей можна утримувати не більше 72 годин. Салямов і Бойко провели в ІТУ тиждень, після чого оголосили голодування. Акція протесту дала очікуваний наслідок і арештованих, яким на той момент вже був обраний запобіжний захід у вигляді утримання під вартою, нарешті перевели до Лук’янівського слідчого ізолятора.

Але суд знову став на бік „Волі-Кабель” і 7 липня 2004 року визнав арешт її керівників незаконним. Бойко й Салямов були звільнені з-під варти, одначе це тільки розпалило апетит бандитів у погонах.

Через місяць після звільнення Бойка та Салямова, 12 серпня 2004 року, в очолюваній Кузьміним прокуратурі м.Києва були одночасно зареєстровані заяви громадян Калашникова А.П., Диченко О.М., Боклагова І.В., Решетника М.С. і Ладнушкіна К.В. про те, що компанія „Воля-Кабель” порушує їхнє конституційне право дивитися програми телеканалу „Київська Русь”. Так і написали. Мовляв, чули, що є такий телеканал, але побачити його програми - всупереч настановам Конституції України – не можемо. То ж нехай „Воля-Кабель” транслює в Києві всі програми „Київської Русі”. На більше в Кузьміна й Ленського розуму не вистачило. Більш того, Ленський, який був відповідальним за цю аферу, навіть не перевірив, що громадяни Калашников А.П., Диченко О.М., Боклагов І.В. не є абонентами „Волі-Кабель”, а Решетник М.С. і Ладнушкін К.В. взагалі не підключені до кабельної мережі.

Через три дні, 16 серпня 2004 року, Ленський викликав до себе директора „Волі-Кабель” Сергія Бойка й вручив йому – уявіть собі – письмовий припис прокуратури Дніпровського району з вимогою усунути порушення Конституції та включити в пакет „Волі-Кабель” передачі телеканалу „Київська Русь”. Причому, безоплатно. Здивований Бойко спробував був пояснити Ленському, що ЗАТ „Воля-Кабель” є самостійним суб'єктом господарювання, який не підпорядкований органам прокуратури й здатний самостійно приймати рішення щодо вибору контрагентів. Наївний директор „Волі-Кабель” навіть намагався переконати Дніпровського райпрокурора, що, відповідно до ч.1 ст.5 Закону України „Про боротьбу з корупцією”, особам, уповноваженим на виконання функцій держави, заборонено сприяти фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності. І тому внесення Ленським офіційного припису щодо трансляції передач „Київської Русі” становить склад корупційного діяння. Тоді Кузьмін і Ленський розпорядилися вдруге відправити незговірливих комерсантів до буцегарні. На цей раз за ґрати Сергій Бойко попрямував разом з головним бухгалтером „Волі-Кабель”.

Повторне затримання директора „Волі-Кабель” викликало хвилю протестів, а народний депутат Микола Томенко публічно звернувся до генерального прокурора України Геннадія Васильєва з закликом припинити беззаконня. У відповідь Генеральна прокуратура України поширила заяву, в якій оголосила, що Генпрокурор Васильєв пишається своєю причетністю до телеканалу „Київська Русь”. Отакої...

Щоправда, відібрати „Волю-Кабель” донецьким прокурорам так і не вдалося. Врешті-решт суд скасував припис прокуратури Дніпровського району та визнав незаконною постанову про порушення кримінальної справи проти керівників „Волі-Кабель”. До того ж у країні почалися вибори Президента України, „вибухнув” Майдан й Кузьміну з Ленським стало не до бізнесу – треба було рятувати власні шкури. Попервах у пацанів були сподівання, що екс-генпрокурор Васильєв прикриє злочини своєї зграї і захистить їх від знайомства з тюремною баландою. Але ці ілюзії швидко розвіялися – у квітні 2005 року Геннадій Андрійович попрохав Кузьміна більше не турбувати його своїми зойками й воланням по допомогу. Тож довелося бандюкам шукати новий „дах” – на цей раз „помаранчевий”.

Порятунок прийшов влітку 2005 року у вигляді радника Президента України Леоніда Черновецького, який готувався до виборів мера й добирав собі надійну команду. Позаяк слава про „відморозків” з Донецька бігла поперед братів Кузьміних і Ленського, трійця без жодних вагань була прийнята під покровительство Льоні-Космоса. Рафік Кузьмін і Сергій Ленський, що на той момент вже покинули органи прокуратури, почали курувати проекти „Правекс-банку”. Що ж стосується Рената Кузьміна, то він тихенько перебрався в прокуратуру Київської області, де колишній обласний прокурор Стеценко взяв його спочатку на непильну посаду старшого помічника, а згодом - перевів на посаду свого заступника. І дочекався-таки Ренат Равелійович свого зоряного часу.

(далі буде)

Володимир БОЙКО, І-РЕПОРТЕР