Вірус інтернаціоналізму страшний не повіям, а політикам

Над багатьма термінами епохи войовничого комунізму зараз ми стьобаємось. Але сутність їхня, очевидно, ще довго буде руйнувати життя пострадянської людини і постгеноцидних суспільств.

            Імпульсом до написання цієї статті стала фраза соціаліста Волги щодо його заклятої нелюбові до Луценка (бо популіст і непрофесіонал), до Тимошенко (бо непопуліст і професіонал), і особливо до Тарасюка, - бо він націоналіст. “А я – інтернаціоналіст!”, – бадьоро заявив Волга.

Давненько ми вже не чули таких хохм. Здається, навіть Петро Симоненко випускає подібну нафталінову термінологію хіба що на своїх мітингах з ветеранами НКВД.

Втім, Волга, а з ним і Мороз, і Янукович, і вітренки з симоненками лукавлять.  Вони підтримують націоналістів, вірніше – шовіністів. Але не своїх, українських, а чужих, - тих, хто зазіхає на нашу (і їхню) державність, хто принижує наш (і їхній?) народ. Над ситуацією з недавньою медалькою від Азарова для одного російського нациста, оголошеного небажаною персоною в Україні, ще довго буде сміятися світ.

            Ми якось підзабули, що наша морозівсько-волгівська СПУ не так вже й давно підписала угоду про співпрацю з сумновідомою російською партією «Родіна» Д. Рогозіна. Тією самою партією, яку навіть у Росії за ксенофобію і розпалювання міжнаціональної ворожнечі зняли з виборчих перегонів. Наші соціалістичні «антинаціоналісти» зійшлися в поглядах з силами, які устами  свого лідера у книзі «Враг народа» проголошують: «Крим, Малоросія, Білорусія, козацькі степи Казахстану, Придністров’я, Прибалтика – це родова територія російської нації. …Якщо ці землі политі російським потом і російською кров’ю, значить вони – російські. А коли так, то прирощення родових територій російської нації слід вважати справою справедливою, об’єктивною і неминучою». І ще трішки: «Не так важливо, коли ми прийдемо до влади, головне, щоб ми прийшли назавжди»…

Це не націоналізм. Це класичний нацизм і фашизм. Але, нагадуємо, - писали це не Гітлер чи Геббельс, це Рогозін, - кращий російський друг фізкультурників і Мороза з Волгою.

Можна було б ще багато написати і про нового соцІуду, і про вічне хохляцьке самоїдство-зрадництво. Про полковника Носа, Щорса, Івашка і тисячі тисяч маленьких і великих українських батькопродавців.

Але давно вже пора не нарікати, а жорстко боротися з цим явищем. Усвідомивши його причини і механізми формування.

            Тому давайте поговоримо про сутність і національні особливості пролетарсько-волгівсько-морозівського «інтернаціоналізму» як словесного покруча і добре запрограмованого імперсько-більшовицького віруса свідомості та поведінки. Не вдаючись до цитування різних енциклопедичних визначень, із підсвідомості виринають гасла про дружбу народів, солідарність, щось про Патріса Лумумбу і Анжелу Девіс, про свободу народам Африки. “Свободєн! Как народи Афрікі!” – любили прикалуватись особливо гостроязикі сміливці. А ось в пам’яті “викачався” старий анекдот про інтернаціоналістично  налаштовану повію, яка замість оплати праці гордо кинула проклятому імперіалісту: а ви, мов, ракети свої заберіть з Гондурасу.

            Вірус інтернаціоналізму прививали змалечку, методично довершено і безпощадно. На плекання цього ментального паразита витрачалися величезні бюджетні кошти, наукові і педагогічні ресурси, час і т. д. Дисертації, книги, фільми, пісні, вірші, політінформації, промови, марші фізкультурнників і т. п. – все присвячувалося вихованню в радянської людини всеохоплюючого інтернаціоналізму.

Чому?- може запитати молодий читач.

Тому що інтенаціоналізму відводилася чи не головна духовно-психологічна роль у, по-перше, планах КПРС по заволодінню світом.  І, по-друге, - руйнівний інтернаціоналізм мав стати антиподом націоналізму (тобто активного національного патріотизму), цього природнього вияву людської любові до рідного, до роду, народу, Вітчизни, і тому - найбільшим ворогом людиноненависницьких теорій та практик  імпер-комуністів.

Наруга над Богом і релігією забрала в радянської людини значну частину моралі і культури. «Не вбий», «Не вкради», «Не збреши» - це було не для неї, бо заважало побудові всесвітньої комуноімперії.

Умертвивши або ізолювавши десятки мільйонів “людиноносіїв” благородних національних патріотичних почуттів, комуністи мали остаточно знищити в людині навіть найменші матриці цієї любові, як органічної її спонуки до відтворення свого єства, його утвердження, відстоювання і захисту. Навіть власних батьків чи дружину радянська пропаганда дозволяла любити по-особливиму: люби, але будь класово-пильним! І доложи куди треба, якщо щось не так.

Тому на практиці виховання інтернаціоналізму в переважній більшості зводилось до прищеплення ненависті, зневаги, несприйняття, відчуженості. До віками сформованих моральних цінностей, а особливо,  до “неправильних” людських спільнот – “ворожих” класів чи цілих “неісторичних” (термін К. Маркса) націй.  Як ви думаєте, яка нація в СРСР була “найнеісторичнішою” (бо хотіла незалежності і не хотіла більшовизму), класово “найнеправильнішою” (бо буржуазно-селянська) і “найворожішою” (бо найчисельніша: понад 81 млн. на 1929 р.)? Так, так, наша, українська.

Звідси і всі наші трагедії та втрати. Совєцкій чєловєк в його малоросійському вияві був виведений радянською сатанинською антиєвгенікою   і антиприроднім добором - виживав той, хто гірший . Така людина презирала  своє, рідне. В кращому випадку – соромилася. Вона сприяла знищенню рідної мови, культури, тобто свого єства. Вона найбільш ненавиділа тих, хто ще захищав, або навіть просто не знищував це своє. Пам’ятаєте, як у своєму забороненому щоденнику О. Довженко писав про одного українського землячка? Той хвалився, що найбільше любив мучити і убивати українських націоналістів: «А він, падло, і вмер у мене в руках зі словами «Слава Україні!»…

І зараз вони соромляться, презирають, ненавидять і нищать.

Радянська людина не була по-справжньому інтернаціоналістом. Бо, не маючи здатності цікавитися своєю історією, культурою, тобто – своєю сутністю, їй була тим більш глибоко байдужа сутність інших народів. А тим більше, що радянський комуноімперський нацизм гласив: радянський народ – найпрогресивніший народ! А, отже, інші народи – гірші.

Низький рівень інтересів та потреб визначав відповідний рівень такої людини. Вона мало знала , воне не хотіла знати, але вона  знала завжди краще. Особливо, - в дискусіях. Рефлекс несприйняття іншої думки, позиції, концепції прищеплювався з дитячого садочка. «Формування ненависті…», «Виховання несприйняття…» - так починалися назви наукових і не дуже праць багатьох радянських гуманітаріїв. Радянська людина взагалі не шукала істини чи змісту. Для чого? Все це вже було знайдено – К. Марксом, В. Леніним, Й. Сталіним, Л. Брежнєвим і т. д. Тому інтелект їй потрібен був лиш для того, щоб не збитися з єдино правильної дороги. Ну, а найхитрішим, -  щоб максимально пристосувати все це для власного споживання. 

Навчившись слухати і розуміти тільки себе та свого начальника, відштовхуючи від себе все різноманіття зовнішнього світу, совок все далі і далі деградував.

Але й сьогодні ми чуємо голоси, «что вечно прави», такі люди і зараз повчають нас.

Радянська людина була агресивною: “кто там шагаєт лєвой?! Ваше слово, товаріщ маузер!!!”. Від масових мітингів «Расстрєлять всєх прєдатєлєй!» до індивідуально-авторських «Мочіть в сортірах» чи «Дать в морду Майдану» не дуже далеко.  

Але найстрашніше, - совєцкій чєловєк, знищивши в собі національний патріотизм, втратив найпотужнішу соціально-психологічну рушійну силу свого розвитку. І рушійну силу творення – себе, свого народу, всього людства. Інтернаціоналізація радянської людини насправді перетворилася в  її денаціоналізацію – найсуттєвішу передумову і механізм деградації. Ця людина, здебільшого, не усвідомлювала, - і зараз не усвідомлює, - що задоволення чи то, пардон, кайф, можна отримувати не тільки від споживання, але й від творення.

Наші найпередовіші у світі алкоголізм, наркоманія, СНІД і т. п. –наслідок цієї причини: небезпечні насолоди  майже не мають інших альтернатив для духовно і мотиваційно обкраденої пострадянської людини. Тому споживати, красти, брати, дерибанити, невпинно збагачуватися  - чи не єдина її місія і смисл життя. 

 І ось такі люди вже 15 років керують нами. Свою Вітчизну вони перетворили в злодійський общак для розподілу, а корупцію - в єдиний механізм управління державою.

А для того, щоб по-справжньому поважати інші народи, цікавитися їхньою сутністю, а також бути шанованим, цікавим для них, - зовсім не потрібно марити світовою революцією чи відновленням найстрашнішої імперії. Не потрібно запопадати перед хижим шовінізмом. Його не  задобрити  ніколи. Здоровий інтернаціоналізм (якщо вживати цей термін) народжується здоровим патріотизмом.

Патріотизм творить великих людей і великі нації. Це сказав у свій час наш Симон Петлюра. А ще він заповідав-мріяв про таку Україну, де кожна людина стоятиме на сторожі честі свого народу: «І горе тому народові, у кого мало таких вартових…».

 А ще раніше великий росіянин Н. Чернишевський заявив: «Мірою величі людини є міра її патріотизму». Як бачимо,  - повний консенсус.

Чому б нам не прислухатись до них.

Олег Надоша, Володимир Гонський