Продається прокуратура міста Києва. Дорого. Частина 2

 Любі друзі! Васильєв нині – ніхто, і звати його ніяк. Ну, був такий. Ну, витягнув колись з Донецька до Києва Кузьміна й Ленського. Ну, напрокурорив з пацанами кілька десятків мільйонів. Але нема вже Васильєва. Є Черновецький.

Продовження. Читайте Першу частину розслідування

Підкорювачі Космосу

„Мої бєспрєдєльщікі” – так, з любов'ю в голосі, називає Рената Кузьміна й Сергія Ленського мер Києва. Причому, не тільки в колі довірених осіб, але й на людях. Навіть у присутності свого найзапеклішого ворога Михайла Бродського. Проти такого епітету хлопці не заперечують і готові заради Леоніда Михайловича піти світ за очі – хоч у вогонь, хоч у воду, хоч у прокуратуру міста Києва.

Втім, київський бомонд, як і раніше, вважає бригаду Кузьміна-Ленського прислужниками донецького капіталу. А відомий столичний журналіст днями так і написав на сторінці свого сайту: «Не успели донецкие товарищи поставить своего смотрящего на Генпрокуратуру (Ренат Кузьмин), а уже известна кандидатура смотрящего на прокуратуру Киева - на должность столичного зампрокурора планируется Сергей Ленский – протеже все того же Рената Кузьмина и Геннадия Васильева».

Геннадій ВасильєвЛюбі друзі! Васильєв нині – ніхто, і звати його ніяк. Ну, був такий. Ну, витягнув колись з Донецька до Києва Кузьміна й Ленського. Ну, напрокурорив з пацанами кілька десятків мільйонів. Але нема вже Васильєва. Є Черновецький.

Більш того, якби не заступництво Льоні-Космоса, сидів би зараз Ренат Кузьмін не в Генеральній прокуратурі, а в селищі Мокошиному. Це там, де за вироком судів перевиховують колишніх працівників правоохоронних органів. І двоюрідний братан Кузьміна, Рафаель Ізмаїлович, напевно, у тих же ж місцях опановував би мистецтво виготовлення сітки „рабиця”. І Сірожа Ленський. Вдень би працювали, а ввечері – читали б Кримінально-процесуальний кодекс. Шукали б знайомі букви. Бо, попри високі прокурорські посади, пацани з того кодексу спромоглися осягнути тільки одну статтю - 115-ту. Та й то не всю, а лише перші шість слів – „слідчий вправі затримати й допитати особу ...”. І затримували, і допитували, і катували...

Щоправда – траплялися у пацанів і конфузи. Довелося авторові цих рядків якось послухати бекання й мекання Ленського, коли над Сірожою знущалися судді Апеляційного суду Донецької області. Видовище було захоплюючим.

Трапилося це в Донецьку влітку 2002 року. Ленський тоді працював помічником міського прокурора, Ренат Кузьмін – прокурором м.Макіївка, а Рафаель Кузьмін – помічником народного депутата Геннадія Васильєва. Ось і вирішили хлопці вислужитися перед своїм хазяїном, якому я й Олег Єльцов - тодішній власник Інтернет-видання „Україна кримінальна” - трохи попсували кров. Стаття „Прокурори-багатоверстатники” й досі висить у архіві цього сайту, а тоді вона наробила багато галасу, оскільки прізвище Васильєва чи не вперше публічно згадувалося у кримінальному контексті. Генпрокурор Потебенько навіть направив до Донецька комісію з Управління кадрів – перевіряти факти, викладені в публікації. Перевірили. Все підтвердилося.

Одним словом, треба було щось робити з автором. Довго пацани не думали, а вирішили вчинити як завжди – тобто „в порядку 115-ї”. Мовляв, переночує писака на нарах, одумається, зробить висновки... От тільки постало питання, хто буде наручники вдягати – ну не йти ж Ленському самому „на дєло”. Довелося домовлятися зі Слідчим відділом Держподаткової інспекції в м.Донецьку – благо, податківці мене любили майже з таким же завзяттям, як і прокурори. І ось, одного чудового дня прийшли в редакцію газети похмурі люди зі спецзасобом БР („браслети ручні”), взяли журналіста під білі руки і відправили до Ізолятора тимчасового тримання.

Максимальний термін затримання – 72 години, то ж наступного дня, після виховної бесіди (за прокурорським планом я мав надрукувати в „Україні кримінальній” вибачення перед Васильєвим), мене повинні були відпустити. Але бесіда не склалася. У такій ситуації в Сірожі Ленського було лише два варіанти – або я зі скандалом (як не крути, а незаконне затримання – це кримінальний злочин, який карається позбавленням волі терміном від 5 до 10 років) виходжу на волю, або слідак терміново ліпить подання до суду про обрання мені запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою. Звісно, Ленський і Ко пішли другим шляхом. Але тут трапилося несподіване – прокурор міста Донецька Олександр Альмезов, помічником якого працював тоді Ленський, відмовився узгодити подання на мій арешт. Так Ленському й сказав: „Самі кашу заварили, самі й розхльобуйте”. А без підпису Альмезова суд не міг розглядати питання про моє подальше тримання під вартою.

То що ж удумав Ленський сотовариші? – Замість того, щоби уважнесенько, бодай раз у житті, прочитати Кримінально-процесуальний кодекс, пацани направили до суду подання з підписом зовсім іншого прокурора, який ніколи не мав ніякого відношення до нагляду за слідством в Держподатковій інспекції м.Донецька – прокурора Куйбишевського району Донецька Бойчука. До речі, ця витівка в подальшому коштувала Бойчукові посади. Зрозуміло, що Київський районний суд Донецька, на території якого розташований орган слідства, таку «галіматью» розглядати відмовився. То ж довелося Васильєвським архаровцям домовлятися в іншому суді, знову ж таки у Куйбишевському районі, де досі головує знаменитий Саня Тупицький. Це той самий суддя, про якого класик сучасної філології говорив у записах Мельниченка: „Суддів, блядь, набрали, ну вони й подонки”, і якого наказував губернатору Януковичу підвісити за яйця.

Не знаю, як там у Тупицького з яйцями, але з головою точно не все гаразд. Хоча згоди на мій арешт він так і не дав, але в той же час і не розглядав мою скаргу на незаконність затримання. То ж у ситуацію втрутився Апеляційний суд Донецької області й Ленському довелося йти до тітоньки Феміди на розгляд скарги.

Подивитися на цього барана прийшов навіть Голова Апеляційного суду Олександр Контдратьєв (той самий, якого Янукович у записах з майорової фонотеки характеризував у кабінеті Кучми наступним чином: „Председатєля суда там мєнять нужно, нєнадьожний, мєнять нужно”). Бо всім було цікаво, що саме Сірожа може сказати на своє виправдання. Кондратьєв і питає в Ленського, за яким дияволом журналіста затримували в редакції газети. Ленський закатує очі:

- Ми Бойку направляли повістки, а він не з'являвся. Тож довелося затримувати, щоби він не переховувався від органів...

- Які повістки? - Головуючий гортає матеріали затримання. – Я не бачу ані повісток, ані розписок про їхнє вручення. Ви повістки через яке поштове відділення направляли?

- А ми їх не направляли, - каже Ленський. – Грошей на марки не було. Але є рапорт міліціонера, що він хотів повістку принести Бойку додому, але ніхто не відкрив двері.

Тоді не витримує суддя Гурова:

- Ленський, а в якості кого Ви викликали... чи збиралися викликати, Бойка?

- У якості підозрюваного, Ваша честь.

- Ленський, - не заспокоюється суддя, - а Ви знаєте, хто такий підозрюваний?

Ленський переминається з ноги на ногу й чухає свою єдину звивину. Виявляється, вона в нього розташована трохи нижче спини.

- Ну, - каже Гурова, - поясніть суду, хто такий, з Вашої точки зору, підозрюваний.

- Це самоє, - белькотить Ленський, - ну який...

- Що „це самоє”? - підвищує голос Гурова, - Ви кримінально-процесуальний кодекс коли-небудь читали?

- Читав, - бреше Ленський, киваючи головою.

- Щось не помітно. Он там на столі лежить кодекс. Відкрийте статтю 43-1 і прочитайте, що підозрюваний – це особа, яка затримана, або якій обрано запобіжний захід, але не пред'явлено обвинувачення. У той час, коли Ваш міліціонер начебто збирався вручати повістку, Бойко був затриманий?

- Ні, - видихає Ленський.

- Йому був обраний запобіжний захід?.. Не чую відповіді.

- Ні, - шепоче Ленський.

- Так на підставі чого Ви кажете, що викликали Бойка як підозрюваного? Чого він взагалі мав з'являтися по Ваших повістках, якби навіть їх отримував? У якості кого?

Судді ще трохи поглузували з Сірожі й винесли рішення: визнати моє затримання та вміщення до Ізолятора тимчасового тримання, де я провів 10 діб, незаконним. Це, питається, яким же треба бути дебілом, щоби нарватися на таке рішення суду? І де - у Донецьку в 2002 році!

І історія зі мною, і катування керівників компанії „Воля-Кабель”, і тримання в ІТТ працівника Дніпровського райуправління міліції впродовж 23 днів, і безліч подібних епізодів неодмінно мали б привести Кузьміна й Ленського на лаву підсудних. Як тільки у країні помінявся Президент, до Генеральної прокуратури України вишукувалася черга потерпілих від прокурорських злочинів. Почалося нове життя. Ось вже опинився в Лук'янівському слідчому ізоляторі компаньйон братів Кузьміних по кримінально-церковному бізнесу –директор донецької „Компанії „Свята Діва Марія” Борлов. Ось вже оголошений Генеральною прокуратурою у розшук інший спільник прокурорської бригади – такий собі „консультант з економічних питань народного депутата Васильєва” пан Носатов. Здавалося, ще кілька слідчих дій, ще пара постанов про порушення кримінальних справ, і можна буде висувати обвинувачення Ленському й братам Кузьміним. Але Фортуна вкотре повернулася до пацанів передом. Перед, як виявилося, належав чільному діячеві „помаранчевої революції” й радникові новообраного Президента України Леоніду Черновецькому.

Що саме радив малахольний Льоня „народному президентові” – таїна велика єсть. Мабуть, щось юридичне. Хоча, навряд. Принаймні, у бутність свою народним депутатом України „заслужений юрист” Черновецький уславився хіба лише законопроектом, яким запропонував ввести кримінальну відповідальність за зґвалтування у шлюбі. Після чого на майбутнього київського мера почали скоса поглядати не тільки психіатри, але й наркологи. Бо звичайна конопля такого ефекту дати не може. Тут явно відчувається вплив важких наркотиків. Тим не менш, без подібного радника Ющенко ну ніяк не зміг обійтися... Споріднені душі... Уява так і малює картину: сидять Льоня-Космос з Арбітром Нації, забили по косячку й радяться, у який колір вулики пофарбувати. План по меду обговорюють...

Одним словом, кинулися влітку 2005 року пацани до Льоні. Розповіли про бізнес-проекти, показали напрацювання, поділилися досвідом. На Васильєва поплакалися – кинув, мовляв, напризволяще, паскуда. І почали бандюки працювати при президентському радникові – мабуть, гречку й прострочені консерви для виборів київського мера фасували. При повній кримінальній недоторканності. Бо „народний президент” сильно не любить, коли помічників його радників ображають.

Ренат Кузьмін - польот нормальний

Льоня-Космос, дарма що на вид придуркуватий, є чи не єдиною людиною в „помаранчевому” таборі, яка усвідомлює реальну роль в Україні органів прокуратури. Втім, це й не дивно з огляду на біографію київського мера.

Колишній харківський розбишака й завсідник дитячої кімнати міліції, Льоня Черновецький був у молоді роки виключений з середньої школи. За спогадами однокласників – через пияцтво й схильність до дрібних крадіжок. Атестат про середню освіту, в якому, до речі, не було навіть жодної „четвірки” (про „п'ятірки” мова не йде), майбутній президентський радник отримав у 19 років у вечірній школі при Харківському авіаційному заводі. Після чого одяг військову форму й два роки охороняв зеків на Дніпропетровській „зоні”.

Яким чином після строкової служби в армії Черновецький потрапив до Харківського юридичного інституту – суцільна загадка. Зате достеменно відомо, завдяки чому й кому Черновецький перебрався до Києва. Вдалий шлюб з донькою грузинського „цеховика” вірменського походження Степана Айвазова забезпечив випускнику Харківського юридичного фантастичний розподіл – у прокуратуру м.Києва. Спеціалізацією старшого слідчого столичної прокуратури Леоніда Черновецького стали посадові й корисливі злочини, передусім – розкрадання державного або колективного майна в особливо великих розмірах (була така стаття 86-1 в колишньому Кримінальному кодексі України). Безцінний досвід, набутий Черновецьким за роки розслідування справ такої категорії, дався взнаки у 1990 році, коли колишній слідчий створив мале підприємство „Правекс”. І понесли чоботи Льоню...

Чи не першою ж своєю заявою після обрання мером Києва у березні 2006 року, Черновецький пообіцяв „посадити” тодішнього столичного прокурора Присяжнюка й прокурорського заступник Гоголя. Вина цих двох достойників полягала в тому, що Гоголь порушив кримінальну справу за фактом підкупу Черновецьким своїх виборців – тих самих дідусів і бабусь, яким впродовж передвиборної кампанії посланці „Правекс-банку” носили від імені Черновецького продуктові набори. Звісно, кримінальною справою Черновецького не злякаєш – маючи „свого” заступника Генпрокурора Винокурова, можна безкарно не те що голоси пенсіонерів скуповувати, але й наркотиками торгувати. То ж у перших числах квітня пан Кухарчук з Генеральної прокуратури витребував кримінальну справу зі столичної прокуратури й закрив її „за відсутністю складу злочину”.

Одначе хто-хто, а Черновецький розумів, що на підтримці лише Генпрокуратури розвернутися у столиці неможливо. Потрібна своя, кишенькова, прокуратура м.Києва. На чолі зі своєю довіреною людиною. Причому, треба було поспішати. Взагалі-то, відповідно до ст. 15 Закону України „Про прокуратуру”, прокурора м.Києва та його заступників призначає одноосібно Генеральний прокурор України на власний розсуд. Але точка зору Генпрокурора на кадрові призначення донедавна чомусь завжди співпадала з точкою зору Президента. Можливо, тому що Конституцією не був чітко прописаний порядок звільнення керівника вищої наглядової інстанції, і це давало змогу що Президентові Кучмі, що Президентові Ющенку впливати (простіше кажучи – примітивно шантажувати) на Генерального прокурора, за потреби нав'язуючи свої кадри. Втім, з огляду на запроваджені з 1 січня 2006 року зміни до Конституції, довго це продовжуватися не могло. Тому, доки Ющенко за інерцією ще зберігав традиційний вплив на Генпрокуратуру, Черновецькому треба було швидко ставити свою людину на чолі міської прокуратури. Тож і провів новообраний київський мер другу половину квітня 2006 року в поїздках по тих місцях, де ступала нога Президента – у сподіванні перемовитися парою слів з Віктором Андрійовичем та вручити йому доповідну записку про необхідність негайного призначення прокурором м.Києва державного радника юстиції 3-го класу Рената Равелійовича Кузьміна.

Скандал прогримів на початку травня в аеропорту „Бориспіль”. Серед офіційних осіб, що зустрічали Президента з чергового вояжу, був і Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко. Побачивши Черновецького з папочкою під пахвою, балагур Луценко зі словами: „А ну-но, Льоню, покажи, чим ти хочеш батька нації озадачити”, забрав у Черновецького папочку й витягнув з неї резюме Кузьміна. Побагровівши, Луценко повернув резюме й попередив столичного градоначальника: „Май на увазі – якщо підійдеш до Ющенка з цим питанням, будеш в мені мати ворога на все життя”.

Оскільки автор цих рядків мав певне відношення до наступних подій, то дозволимо собі розповісти, що ж було далі. А далі Луценко пішов до Ющенка й охарактеризував йому людину, яку Черновецький намагається проштовхнути в крісло столичного прокурора. При цьому найбільш цензурним висловом було слово „бандит”. Віктор Андрійович, дарма що був неймовірно зайнятий підбором нової колекції кактусів, уважно вислухав Луценка. І, зі свого боку, попрохав порекомендувати когось з числа порядних працівників органів прокуратури для призначення на посаду прокурора столиці.

Довідавшися про це, оскаженілий Черновецький 6 травня виліз на телеекрани та заволав: „Сегодня прокуратуры нет! Я потребовал возбудить уголовное дело против прокурора города, потому что это с его легкой руки все участки выделялись без аукциона, многие на голове у киевлян, в том числе и многие другие нарушения... и проверка прокуратуры города идет полным ходом ... Сегодня там вообще никого нет, нет прокурора, нет его заместителей, а мне нужно работать”. Але особливо Черновецького обурило, що Президент не прислухався до його прохання призначити рекомендованого ним прокурора Києва: „Я хотел рекомендовать фигуру не компромиссную, а бескомпромиссную, мне нужен прокурор...” . Поміж тим Луценко робив свою справу й на початку червня запропонував Ющенкові кандидатуру керівника столичної прокуратури. Кандидатура Президентові сподобалася, він пообіцяв поговорити з Генпрокурором Медведьком, як тільки той повернеться з відпустки, а Луценко навіть зателефонував претендентові на прокурорське крісло й привітав із майбутнім призначенням. Але 20 червня трапилося несподіване – по обіді в Секретаріаті Президента довідалися, що столичний прокурор Присяжнюк звільнений і о третій дня заступник Генпрокурора Віктор Кудрявцев буде представляти нового прокурора м.Києва Рената Кузьміна. При цьому ніхто навіть не знав, хто ж підписав наказ про призначення Кузьміна, оскільки відпустка Медведька закінчувалася лише 14 липня, а виконуючий обов'язки Генпрокурора Винокуров перебував у відрядженні.

Вже за годину були відомі подробиці авантюри. Як шепотілися в Секретаріаті, ціна „вирішення питання” становила 20 млн. доларів – 360 кг грошей купюрами по 100 доларів США. Наказ про призначення Кузьміна підписав все той же Кудрявцев, який „виконував обов'язки виконуючого обов'язки Генпрокурора” і навіть видав Ренату Равелійовичу службове посвідчення прокурора м.Києва. Шокований Луценко кинувся до Ющенка, шокований Ющенко розшукав телефоном Медведька і представлення Кузьміна колективу міської прокуратури було відкладено. Але ненадовго. Близько восьмої вечора стало відомо, що наступного дня о десятій ранку Кудрявцев знову спробує представити Кузьміна. І знову Луценко кинувся на Банкову.

Тоді в Генпрокуратурі (ну не повертати ж 20 „лимонів”!) вирішили протягнути Кузьміна в інший спосіб. Аби трохи вгамувати скандал, в.о. Генпрокурора Винокуров спочатку скоротив посаду „прокурор м.Києва” й запровадив нову – „заступник Генерального прокурора - прокурор м.Києва”. Це було зроблено для того, щоби з'явилися формальні можливості звільнити Василя Присяжнюка (дарма, що той був на лікарняному) через „скорочення штатів”. Другим кроком 27 червня 2006 року на нову-стару посаду був призначений прокурор Львівської області Євген Блажівський. Мало кому відомий у столиці пан Євген, окрім того, що є близьким товаришем Винокурова, більше нічим у житті не уславився, не був помічений у жодному скандалі, не мав у Києві ніякого бізнесу й тому менш за все підходив на роль обслуги Черновецького. Але геніальність цього кроку полягала в тому, що Блажівський за місяць-два по тому мав йти суддею Конституційного суду України за квотою Верховної Ради. Як тільки крісло прокурора Києва знову стало б вільним, Кузьмін, який вже отримав від Кудрявцева посвідчення прокурора столиці, мав би звернутися до суду з позовом про поновлення на роботі, і, погодьмося, виграв би справу без жодних проблем і на цілком законних підставах.

Такий позов Кузьмін завчасно подав до Печерського райсуду, але призначення Блажівського до КСУ не відбулося. У принципі, і в цьому випадку закон був би на стороні Рената Равелійовича, але влаштовувати судовий спектакль Черновецький не захотів. Як брешуть у коридорах Київської міськдержадміністрації, високі договірні сторони начебто знайшли соломонове рішення: гроші ніхто не повертає, але за половину суми (десять „лимонів”) Кузьмін призначається заступником Генерального прокурора, а друга половина йде у залік за призначення людини Черновецького першим заступником прокурора м.Києва.

Тож Сірожа Ленський швиденько написав заяву про звільнення з посади начальника управління КМДА, в Генпрокуратурі вже підготували наказ про його призначення замість Вадима Глушака, але знову вибухнув скандал, шум здійняли працівники міської прокуратури, і попрямував Сірожа до свого дружбана – слідчим з особливо важливих справ у відомство Кузьміна. Втім, радимо співробітникам прокуратури м.Києва не розслаблятися – за таких розкладів наступним претендентом на пост їхнього начальника стане Рафаель Ізмайлович Кузьмін, двоюрідний бра Рената. У Черновецького кадрові запаси ще є.

Ну, і до чого тут „донецькі”?

Нас, донецьких, нині модно звинувачувати в усіх смертних гріхах. Мовляв, і в під'їздах гадюки бритоголові мочаться, і владу в країні узурпують. Свого бандюка, мовляв, заступником Генпрокурора поставили. На „польових командирів Майдану” протоколи про корупцію складають. А ми, донецькі, насправді тихі. Ми, як запевняв наш губернатор перед першим пришестям у Кабмін, і мухи не образимо. А якщо вам, киянам, неприємно, що довірена особа вашого мера Кузьмін звинуватила у корупції вашого польового командира Луценка, то ви самі й поясніть Юрію Віталійовичу, що 20 мільйонів баксів – це гроші немалі. І за те, що Луценко зірвав призначення Кузьміна столичним прокурором, на нього в Генпрокуратурі й не таке написати могли. Тільки ми, донецькі, тут ні до чого.

Володимир БОЙКО, І-РЕПОРТЕР