Пил російського маскульта труїть чи розвиває?

Минулого року на екрани вийшов російський фільм "Пыль". Головним героєм цього фільму був товстий нездара, що мав маму - прихожанку американських протестантів. Так от, чим мені запам'ятався цей фільм: наприкінці, коли було зрозуміло, що майбутнього немає, бо почалося виродження, головний герой сидів зі своєю мамою-протестанткою і дивився по телевізору шоу Пєтросяна, дивився, як той мавпував і клоунадив. Мама-протестантка щиро з усього сміялася, а він, молодий хлопець тупо п'ялився в екран. Це був звичайний спосіб проведення вільного часу, щоденний. І це були геніальні кадри, що викрили всю гнилість і безнадійність масової культури Росії. Ви хочете жити в цьому культурному просторі? Чи ви вже в ньому живете?

З цим самим питанням звертається до читачів Тарас Компаніченко.

- Треба звільнитись від імперського синдрому. Те, що пропонується зараз, це здирання російської культури. Все оце, що йде з радіо й телевізії. Це хамство якесь суцільне! Рік Росії в Україні змарнований. Вони робили політику на цьому, а ми хотіли побачити справжню Росію, глибоку, красиву. Ми їздили на Соловки. Фантастично! Псков, Боже ти мій! Скільки цього є! Ми підтримуємо хороші зв'язки у Києві, наприклад, із комі-пермяками, вебсами.

Дехто на початку незалежності з молодіжних таких ультра... обливав бюст Булгакова фарбою. І нам було соромно за це. Ми розуміли складність ситуації, пікантність, його ставлення до українців було різним, але так культурні люди не роблять! Чи ви знаєте, що родина Турбіних постійно співала українські пісні? Давайте робити вечори Вертинського, який себе вважав українцем — російськомовний український поет і шансоньє прекрасний... Російська інтелігенція у Києві! — Я таку інтелігенцію підтримую, я буду за неї боротися!

Я не хочу, щоб зник російський Київ, але я не бажаю, щоб загубився український Київ! Я за те, щоб зробити у Києві інститут, щоб там була російська громада. Щоб ми через це товариство російської культури мали зв'язок зі справжньою російською ліберальною інтелігенцією з Москви, Петербурга, Пскова, Новгорода...

У нас усе є: хами, інтелігенти, святі. У мене брали інтерв'ю полтавці, які не знають про «Країну мрій». Абсурд! «Це український фестиваль чи закордонний?» Те ж саме із «Київською Руссю».

Націє, відбуваються речі нацiональної ваги! Як побудована наша інформаційна інфраструктура, коли полтавці не знають, що відбувається в Києві?! Але вони знають, що діється у Москві і Петербурзі! Не знають про Братиславу, Прагу, Варшаву... Зате нам відомі нюанси життя якоїсь московської напівзірочки...

Так, розумію, є велика талановита нація. Але, пардон, я не хочу жити в їхньому інтелектуальному просторі.

Я шаную Аллу Борисівну, шаную Мадонну... Але ж сестер Тельнюк ніхто тут не знає, Едуарда Драча. На радіо Жданкіна не крутять... Та про що я? Олега Скрипку не крутять по радіо!

Страшно, коли нація не знає своїх героїв — ні великих, ні маленьких.

Ми живемо у полоні чужих цінностей. Приїжджаєш у Маріуполь — жодної української газети. Нещодавно був у Львові, між нами кажучи, ситуація майже така сама. У метро реклама газети «Без цензури», а я не бачу її.

Мало ми оберігаємо наші цінності! Хто такий Винниченко у нашій культурі?

Поляки розкручують кожну свою міфологему. Михайль Семенко у 1936 році написав звернення до всіх закордонних письменників, які приїхали у Москву на письменницький з'їзд: «Ми проститутки, ми повії»... Його за це розстріляли! Але коли проститутки продають тіло, то ми — душу! Ми всі знаємо Горького, Олексiя Пєшкова, велику зламану людину, яка на тому з'їзді зачитувала оду Сталіну. Але Михайля Семенка ми не знаємо! Наше велике завдання — скомунікуватися.

Я приїжджаю у Сімферополь, беру таксі до Судака. Таксист запитує мене: «А кто вы такой?» Говорю, що музикант. «А как ваша фамилия?» Відповідаю, що, вибачте, ви не знаєте — працюю у «нєформатном рєжимє». Він співчуває — «да, нє сложилось...»

Інтерв'ю з Тарасом Компаніченком провів журналіст "України молодої"