Табачник має відповісти

27 жовтня "День" опублікував відкритий лист видатного українського вченого та громадського діяча, академіка І. Дзюби, адресований Дмитру Табачнику. Віце-прем'єр довго мовчав, але зрештою відповів на шпальтах газети "2000". "День" публікує продовження цього листування. Як стверджує І. Дзюба, урядовець обійшов фундаментальні питання, замість дати на них відповідь. невідомим лишається, якою має бути сучасна, цивілізована й патріотична культурна політика української держави? Як уберегти від руйнації національну духовну спадщину? Погодимось, соромно ухилятись від таких, життєво важливих проблем.

Отже, найголовніше з листа:

Хто насправді є в Україні двомовними: ті, хто обстоює українську мову, добре володіючи й російською, чи ті, хто воює за «двомовність» задля права не знати українську мову й українську культуру? Де є більший культурний потенціал? Де наша історична перспектива? І чи не спрямовані галасливі пропагандистські кампанії нібито на захист російської мови — насправді на захист безкультур'я, лінощів і малограмотності основної маси нашої бюрократії на всіх рівнях (не кажучи, звісно, про «геополітичний» чинник)…

Ви проголосили основоположний постулат свого урядування: «Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем». (До речі, в недавній нашій історії був один ідеологічний керівник, який у «культурній політиці» воював з «узким слоем украиноязычной интеллигенции». Ви, мабуть, один із небагатьох, хто ще може пам'ятати його прізвище. А «узкий слой» залишився і навіть приростає...). Природно, постало запитання: йдеться про нечисленну інтелігенцію української еміграції в Росії? В Польщі? В Канаді? Ні — це про українську інтелігенцію... в Україні!

Це ж до чого треба було довести Україну, писав я, щоб українськомовна інтелігенція стала в ній «узким слоем», та ще й «боящимся конкуренции»! Ви, Дмитре Володимировичу, як історик, знаєте, коли, хто і як доводив Україну до цього стану. Знаєте про заборони, переслідування, арешти, знаєте й про голодомор (колись об'єктивну доповідь зробили), і про винищення основного контингенту активної української інтелігенції в 1930-і роки. Можете уявити, хто б сьогодні насправді «боявся конкуренції», якби не це державно сплановане і державно здійснене спустошення. Чому ж мовчите про це, коли заходить мова про необхідність підтримки української культури, а натомість волієте брати за норму те, що було «досягнуте» століттями гніту, морями крові й мільйонами жертв?...

Мало не половину своєї відповіді ви присвятили підтримці Олеся Бузини та його «методології». Він, мовляв, володіє «блискучою ерудицією» і «ґрунтовним знанням історії». Правда ваша. Тільки такі якості дозволяють сказати про «наше имперское прошлое»: «Оно было прекрасно!» Або ось такий приклад і «блискучої ерудиції», і «ґрунтовного знання історії». Натрапивши в Шевченковій поемі «Кавказ» на адресовані кріпосникам знамениті слова: «...Продаєм // Або у карти програєм // Людей... не негрів... а таких // Таки хрещених... но простих»,— Бузина по-шахрайському оголошує Шевченка... «расистом» і далі «запитує»: «Что же это получается: негры, по Шевченко, — не люди?» (стор. 17). У XIX ст. таких ерудитів і стилістів називали «щелкоперами», але то було дуже давно, коли сумлінність і етика в журналістиці щось важили. А ми вже змирилися — куди дінешся від бузинистики...

Читай більше.