Чи президентська то справа, - формування коаліції?

У 2002-му році демократичні сили після успіху на парламентських виборах могли сформувати власну більшість і рішуче увійти у владу. Демократична Верховна влада, попри обмежені повноваження, вже тоді могла значною мірою скорегувати розвиток країни. Але досягти єдності тоді не вдалося, а так званий адміністративний ресурс дозволив оточенню президента Кучми ревізувати результати волевиявлення громадян і встановити власний контроль над парламентом. І лідер найбільшої парламентської фракції Віктор Ющенко несе значну частину відповідальності за це.

Надалі він відіграв неабияку роль у консолідації ще ширшого спектру демократичних сил, вже як кандидат у президенти. Він був гідним лідером помаранчевої революції, але, водночас, зміг викликати довіру й частини суспільних і політичних сил, не готових до революційних дій. Навколо нього об'єдналося чимало тих, хто був не стільки за нього, скільки проти Януковича.

Так чи інакше, можливості розширення загальнодемократичного руху вже після президентських виборів були значними. Згадаймо, - у лютому-березні минулого року не тільки оптимісти-романтики, а й цілком тверезі аналітики вважали впевнену перемогу помаранчевих на парламентських виборах цілком забезпеченою.

Що ж відбувалося надалі? Проблеми, які стосуються соціально-економічної сфери, постійно перебувають в центрі уваги. Але на увагу заслуговує й ідейно-політичний та організаційний аспекти розвитку демократичного руху. Слід визнати, що помаранчевий табір в дійсності мав кілька різних відтінків. І загалом певний плюралізм демократичних сил є природним явищем.

Розбіжності та суперництво між “Нашою Україною” та БЮТ можуть бути навіть корисними для країни. Перша – правоцентристська сила, що орієнтується на прискорення європейської та євроатлантичної інтеграції, при цьому розведена прагматиками та насичена чиновниками, які не надто переймаються революційними ідеалами. Тому вона поміркована, готова до компромісів.

Друга сила, – дещо лівіша, і більш збалансована щодо геополітичних пріоритетів, надає значення опорі країни на власні сили. Водночас, вона обстоює жорсткий курс щодо противників реформ, причому не тільки в опозиції, а й у владі.

Перша сила хоча й втратила підтримку частини союзників, однак стоїть перед спокусою монополізувати владу і готова гучно звітувати про успіхи. Друга – фактично, витіснена з влади, не вдоволена результатами останнього року і наполегливо нагадує про ідеали Майдану.

Нажаль, ці відмінності, так само, як і ускладнення особистих відносин між лідерами, проявилися тоді, коли загальний успіх демократичних перетворень зовсім не гарантований. Президент мав можливість не тільки зберегти єдність помаранчевих сил, а й сприяти їх зміцненню. Але сталося інакше. Зараз важко стверджувати, що відіграло основну роль, - принципова недооцінка значення єдності, або помилки та брак наполегливості. Фактом є те, що дезінтеграційні процеси переважали над інтеграційними. Відставка уряду Юлії Тимошенко була найбільш масштабним, але не єдиним фактом, який окреслює певну тенденцію.

Ще раніше у президента (або у тих, кому він доручив відповідальну справу) не вистачило вміння та наполегливості, аби створити нову партію на основі політичних організацій з власною історією і визначеною ідеологією. Те, що в НСНУ не пішли ані ліберали – «Партія реформи і порядок», ані націонал-демократи консервативного напрямку, – «Українська народна партія», послідовна спадкоємиця «Народного руху України», не просто послаблює президентську партію, але й робить невиразною соціальну базу, ставить під сумнів її ідейні підвалини.

Натомість була створена не надто оригінальна партія влади з переважним впливом чиновництва і слабкою внутрішньою демократією. Повторна відмова УНР та ПРП увійти вже в блок Віктора Ющенка додатково підтверджує наявність проблем на правому фланзі і є фактом, який має розглядатися поряд з суперечками між двома провідними помаранчевими силами.

Серед трьох лідерів виборчої кампанії Блок Юлії Тимошенко виглядає найбільш послідовною силою, яка обстоює піднесені революцією демократичні ідеї. Позиція БЮТ щодо участі в коаліції є найбільш визначеною, але перспективи – найбільш непевними. Фактично, вимальовується альтернатива: зупинка на досягнутому, консервація сьогоднішнього балансу сил на політичному Олімпі заради стабілізації, дозоване реформування, якщо коаліція буде створена без БЮТ. Або інший варіант - поглиблення реформ, яке передбачає подальше оновлення політичної та бізнесової еліти, якщо будуть підтримані підходи критично налашнованих помаранчевих.

Президент, безумовно, залишається гарантом того, що повернення до авторитаризму не буде. Однак, чи готовий він виявити наполегливість і переборювати перешкоди на шляху системних демократичних реформ, залишається неясним. Тим більше ані створена під нього партія – НСНУ, ані його неформальне оточення не готові стати рушійною силою такого курсу.

Щодо багатьох помітних фігур у президентській команді існують підозри у корисливому використанні влади. Сам президент не демонструє політичної волі щодо підтримки чистоти рядів своїх соратників, відмови від подвійних стандартів у питанні поділу влади і бізнесу. Він, фактично, погодився зі збереженням економічних і політичних позицій олігархічними угрупованнями. Це відкриває перспективу конвергенції провідників двох таборів, які протистояли один одному у 2004 році.

Усе це свідчить про те, що президент Ющенко і його блок будуть дотримуватися поміркованого реформістського курсу, виявляти готовність до компромісів і, насамперед, прагнути до стабілізації політичної ситуації та свого перебування при владі.

Існує чимало ознак того, що Віктор Ющенко, набувши суперечливого досвіду президентства, переосмислює весь комплекс обставин, які привели його до великої політики, визначили його місце у суспільно-політичному житті країни. Жорстке зіткнення демократичних і авторитарних сил у ході минулої виборчої кампанії, особисті випробовування, що довелося пройти кандидатові в президенти Ющенку, перетворили його в прихильника революційних перетворень. Але через рік після Майдану ситуація змінилася, і Президент Ющенко, можливо, забажає зробити півкроку назад, повернутися до свого колишнього розуміння тенденцій розвитку країни і ступеня її готовності до радикальних перетворень.

Президент Ющенко і його блок, так чи інакше, виявляються ключовими гравцями, здатними перешкодити створенню або, принаймні, блокувати діяльність коаліції реваншу. Крім того, вони зберігають за собою право вибирати партнера. Таке вікно можливостей дає Віктору Ющенко гарантії проти політичної ізоляції, ознаки якої спостерігаються після відставки уряду Юлії Тимошенко, коли він залишився в меншості не тільки у Верховній Раді, але й в политикумі в цілому. Однак, розширення підтримки, безумовно, буде пов'язано з новими іспитами і ризиками. Вибір між консолідацією союзників і примиренням із супротивниками, за умов, коли одне виключає інше, є дуже важким. Тим більше, що при обох варіантах повної стабілізації досягти не удасться, можливості вести свою гру будуть обмеженими, а частина власної команди виявиться незадоволеною.

Дійсно, як політичний розрахунок, так і настрої в таборі прихильників помаранчевої революції промовляють на користь коаліції «Наша Україна» – БЮТ – СПУ. Суперечливо ставляться до такого варіанту окремі впливові бізнесмени і менеджери в оточенні Ющенко. Їхня активність спрямована як мінімум на зміну формату такої коаліції. Такий формат припускає нерівність учасників, – визнання лідерства Ющенко, висування відданих йому особисто кандидатів на ключові посади, відтискування Юліи Тимошенко, забезпечення особливого впливу довірених осіб президента. Фактично, йдеться про більш широку підтримку того компромісного і багато в чому суперечливого курсу, який нині здійснюється. Такий варіант, однак, передбачає неймовірну піддатливість не тільки Тимошенко, але й Мороза.

Реальне розпорошення демократичних сил є більшим, ніж здається. Те, що окремі групи досвідчених і знаних політиків не знайшли свого місця у лавах основних помаранчевих сил, свідчить про серйозні вади розвитку демократичного руху. Дедалі більше насторожує брак порозуміння між прихильниками національної і ліберальної демократії. Це є особливо серйозною проблемою, адже обидва ідейних напрями мали б відіграти провідну роль у національній самоідентифікації і консолідації.

Складна ситуація в помаранчевому таборі не дозволяє повною мірою реалізувати весь його потенціал. Це створює загрозу демократичним перспективам країни. Очевидно, що повноцінною відповіддю на току загрозу може бути лише відновлена на новому рівні і з урахуванням досвіду останнього періоду помаранчевої коаліції, що буде спиратися на підтримку президента, але відігравати самостійну роль. Це має бути коаліція демократичних сил, що безпосередньо спирається на суспільну підтримку і ґрунтується на партнерстві. Тобто, формується та діє на демократичних засадах. Отже, для її успішності потрібно не тільки владнати стосунки між лідерами, створити цілісну програму, а й ретельно відпрацювати політичні механізми взаємодії.

Вже біля двох місяців тривають спроби домовитися. Але досі ці спроби більше нагадують торги. Головне, чого не вдається досягти, - відновити взаємну довіру. Без неї жоден політичний пасьянс не складеться. Чи буде результат - майже повністю залежить від президента. Віктор Ющенко може надати діалогу помаранчевих сил реальну змістовність. Так само, він має визначитися: чи погодитися з продовженням переліку втрачених шансів, чи надати імпульс консолідації демократичних сил.