„Історія хвороби” обвинуваченого Колесникова

13 березня 2006 року „Обоз” повідав своїм читачам історію про те, як обвинувачений у здирництві голова Донецької обласної ради Борис Колесников раптово „видужав” від загадкової хвороби (через яку слідство було зупинено ще в серпні 2005 року) і намагався отримати в міліції закордонний паспорт https://www.obozrevatel.com/news/2006/3/13/96787.htm. Одначе начальник відділу в справах громадянства, міграції та реєстрації фізичних осіб Управління МВС у Донецькій області Володимир Малік відмовив посильному Колесникова у видачі паспорта, пославшись на те, що слідчий Генеральної прокуратури України, який розслідує (точніше – не розслідує ось вже сім місяців) справу Колесникова, виставив у Інформаційний центр МВС облікові матеріали, де зазначено, що Борис Вікторович перебуває на підписці про невиїзд. А таким особам закордонні паспорти не видаються.

Видео дня

Обурений Колесников негайно зателефонував Маліку й у витончених висловах пообіцяв відправити на тюремні нари як самого Маліка, так і його керівника, начальника обласного УМВС Михайла Клюєва. З такої нагоди Володимир Малік подав рапорт начальству, а Клюєв зареєстрував той рапорт у Книзі обліку злочинів і правопорушень та переслав до прокуратури Донецької області. Стаття закінчувалася обіцянкою вмістити коментар з цього приводу прокурора Донецької області Олексія Баганця, то ж автору матеріалу довелося відправитися в шахтарську столицю.

Коментар ми дійсно отримали, причому публічний – виявилося, що якраз у день нашого приїзду обласний прокурор проводив чергову прес-конференцію. На прохання прокоментувати повідомлення „Обозу” Олексій Баганець відповів наступне:

„Дійсно, до прокуратури Донецької області надійшов супровідний лист начальника УМВС у Донецькій області. Він направив до прокуратури області рапорт начальника відділу Маліка, в якому повідомлялося, що йому (тобто Маліку – авт.) телефонував голова Донецької облради Борис Колесников і погрожував, заявляючи, що йому та начальнику УМВС „місце на нарах”. Далі він написав у цьому рапорті, що інших погроз – фізичного характеру чи звільнення з роботи – не було. Цей рапорт начальник УМВС направив на моє ім’я для розгляду й прийняття рішення в порядку статті 97 Кримінально-процесуального кодексу України. Беручи до уваги, що ця подія й цей рапорт стосувалися питання видачі закордонного паспорту обвинуваченому по конкретній кримінальній справі, тим більше, що обвинувачений перебував на підписці про невиїзд, мої колеги зв’язалися з керівником слідчого управління Генеральної прокуратури України, у провадженні якого перебуває ця справа. За домовленістю з Генеральною прокуратурою ми направили ці матеріали для долучення до справи й перевірки слідчим шляхом, навіщо обвинуваченому знадобився закордонний паспорт”.

Щоправда, Олексій Васильович так і не пояснив журналістам, в який спосіб Генеральна прокуратура може „слідчим шляхом” перевірити рапорт Володимира Маліка, коли ніякого слідства в справі Колесникова не ведеться з серпня 2005 року – справа провадженням зупинена через „хворобу” обвинуваченого. Якщо в Генпрокуратурі вперто не бачать, як їхній „тяжкохворий” красується на футбольних трибунах, проводить прес-конференції та головує на засіданнях Донецької обласної ради, то напевно „донецький” Генпрокурор Медведько та його заступник по слідству „донецький” Щоткін не стануть відновлювати слідство лише заради того, щоби з’ясовувати, у яких висловах Колесников погрожував міліціонерам.

Якби в Бориса Вікторовича було б трохи більше розуму, то він би мовчки проковтнув відповідь Олексія Баганця на запитання „Обозу”. Бо „любі друзі” в серпні 2005-го випускали Колесникова з-під варти не лише в обмін на грубенький стос покійних американських президентів (джерела в оточенні голови Донецької облради стверджують, що бюджет звільнення патрона начебто склав 50 млн. доларів, з яких 12 пішло в Генеральну прокуратуру й 38 – оточенню Ющенка), але й під обіцянку обвинуваченого на майбутнє сидіти тихесенько, в політику не лізти, ніяких коментарів не роздавати й взагалі робити вигляд, буцімто він хворіє. Окрім того, Колесникову не варто було якось реагувати на нашу статтю також і тому, що будь-яка реакція з його боку неминуче підвела б під монастир керівництво Генеральної прокуратури України й привернула б увагу громадськості до обставин зупинення слідства відносно „тяжкохворого” туриста.

Але „Остапа понесло” і за кілька годин керівник прес-служби Донецької обласної ради Олена Бондаренко, не подумавши, розіслала по засобах масової інформації ось такий коментар щодо історії з паспортом Колесникова:

О ТАК НАЗЫВАЕМЫХ «УГРОЗАХ» БОРИСА КОЛЕСНИКОВА.

«Похоже, что ГПУ и МВД конфузы со скандальными разоблачениями ничему не научили. Прокуроры и милиция снова и снова наступают на одни и те же грабли под названием «Дело Колесникова».

Во-первых, Колесников находился на подписке о невыезде ровно … 15 дней – со 2 по 17 августа. За это время Генпрокуратура сочла возможным изменить меру пресечения с подписки о невыезде на поручательство двух народных депутатов.

Во-вторых, что касается так называемых «угроз» Колесникова в адрес Владимира Малика – это очередная заведомая милицейская ложь, направленная на дискредитацию Колесникова. Очевидно то, что развал дела Бориса Колесникова не дает покоя донецкой милиции, которая запятнала себя применением пыток на допросах, слежкой за журналистами, а также фабрикацией обвинения.

Действительно, в конце лета Борис Колесников отдал свой заграничный паспорт для обмена на новый, так как в старом были заполнены все страницы. Начальник по делам гражданства, миграции и регистрации физических лиц Владимир Малик, который, к сожалению, не был осведомлен реальным положением дел, а также не знал, что Колесников свободен в передвижении, отказал ему. Борис Колесников попросил Малика предоставить отказ в письменной форме.

Напомним, что сегодня в электронных СМИ появилась информация о том, что в прокуратуру области поступило сопроводительное письмо начальника УВД Донецкой области к рапорту начальника отдела по делам гражданства, миграции и регистрации физических лиц Владимира Малика на имя начальника УВД. В рапорте сообщается, что ему звонил председатель Донецкого облсовета Борис Колесников и угрожал ему «местом на нарах». Далее он написал в этом рапорте, что других угроз – физического характера или увольнения с работы не было.

И еще одна деталь. Очень странно, что рапорт появился ровно через 3 дня после резонансной разоблачительной пресс-конференции Бориса Колесникова в Киеве, на которой он подробно рассказал об участии милиции в фабрикации уголовного дела против него.

Странно и то, что на факты применения пыток на допросах, фабрикации обвинения и слежки за журналистами сами представители прокуратуры обратили гораздо меньше внимания, чем на очередную «утку» от угрозах».

А наступного дня на цю тему висловився й сам „тяжкохворий”, закриваючи сесію Донецької обласної ради. Цитуємо мовою оригіналу:

„Меня обвиняют в том, что я звонил какому-то милиционеру и сказал, что он будет на нарах. Я публично 10 дней назад обвинил в том, что они похищали людей, что они следили за журналистами, в том, что они фальсифицировали материалы. Где реакция?.. Сегодня они бегают за нами, обслуживая политиков. Завтра они будут бегать за ними, получается? Надо это все разрушить, эту советскую систему милицейскую…Реформу будем делать. Реформа такая: бульдозер, зачистили, и все будет работать как часы”.

Ну, у здібності Бориса Вікторовича проводити „зачистки” ми не сумніваємося. Одначе перед тим, як посилати в МВС бригаду з бульдозером, радимо голові Донецької облради спочатку прочитати текст, що подається нижче.

Колесникову – читати на ніч (Луценку, до речі – також)

Так трапилося, що в силу обставин (яких саме – то історія окрема) у квітні-липні 2005 року автор цих рядків був учасником низки подій, пов’язаних з розслідуванням кримінальної справи, порушеної проти голови Донецької обласної ради Бориса Колесникова. Як відомо, справа була порушена наприкінці березня 2005 року заступником Генпрокурора Шокіним за матеріалами МВС, Колесникову спочатку інкримінувалося вимагання акцій торговельного комплексу „Білий лебідь” у колишніх керівників універмагу батька й сина Пенчуків, але дуже швидко стали з’являтися нові й нові епізоди. Причому – значно більш доказові, аніж у випадку з Пенчуками. Коли ж посильний ГУБОЗ МВС України привіз до Генпрокуратури знайдений у Донецьку за допомогою автора один дуже цікавий, але фальшивий документ, підписаний особисто Колесниковим, стало зрозуміло, що витягнути Бориса Вікторовича з-за тюремних ґрат зможе лише чудо. І то лише в тому випадку, якщо це чудо матиме золоті фікси.

Таке чудо знайшлося, і тому було цікаво на власні очі спостерігати, як через три тижні після арешту Колесникова слідство почало „буксувати”. Близький до президентського кума Порошенка заступник Генпрокурора Шокін раптом став вимагати від підлеглих негайного завершення слідства, а слідчий Такташов раптом втратив цікавість до розслідування будь-яких епізодів з діяльності Колесникова, окрім вимагання акцій „Білого лебедю”. Спроби тодішнього Генпрокурора Піскуна передати справу Колесникова іншому слідчому успіху не мали, як і походи Піскуна до Ющенка зі скаргами на Порошенка, який фактично керував слідством у Генеральній прокуратурі. Через це саботажники настільки знахабніли, що в перших числах червня 2005 року слідчий Такташов навіть „забув” внести до Печерського райсуду м.Києва подання на подовження строку тримання Колесникова під вартою. Борис Вікторович, напевно, пам’ятає, як він уперше готувався вийти на волю 6 червня 2005 року. Але він не знає, хто саме зірвав цю задумку. Тому каємося – автор цих рядків 1 червня розшукав Піскуна в Будапешті й повідомив про чергову витівку Такташова. Наступного дня Піскун повернувся в Україну й копняками під зад погнав слідчого до суду. Подання, хоча й з запізненням, але було подано.

Одначе бабло, як завжди, перемогло зло, й через місяць, у липні 2005 року, перед фальсифікаторами (назвемо їх поіменно, це – колишній слідчий ГПУ Такташов, начальник управління ГПУ Драган й заступник Генпрокурора Шокіна) постало питання – в якій спосіб випустити Колесникова з Лук’янівського СІЗО, не підставляючи „любих друзів” і не наражаючись на скандал з Міністром внутрішніх справ України Юрієм Луценком? Не секрет, що Луценко сприйняв близько до серця ідею очищення Донецької області від бандитів з угрупування „Люкс” і звільнення з тюрми одного з найближчих соратників Ахметова неминуче призвело б до довготривалого конфлікту між МВС, яке було ініціатором арешту Колесникова, і Генеральною прокуратурою, де кримінальна справа щодо Колесникова розслідувалася.

Шокін наполягав на тому, щоби „вичищену” Такташовим справу хутенько передати до суду, де на голову Донецької облради неминуче очікував виправдовувальний вирок (іншого й не могло бути, оскільки Такташов замість того, щоби розслідувати цілу серію епізодів здирництва, захаращував справу „слідчими діями” на кшталт товарознавчої експертизи годинника Колесникова; до речі, годинник досі приєднаний до матеріалів справи в якості речового доказу невідомо чого). Але цей план з власної дурості зірвала керівник прес-служби Донецької обласної ради Олена Бондаренко. У справі вже було завершено досудове слідство, виконані вимоги ст. 218 КПК України й написаний обвинувальний висновок, як пані Олена вирішила проявити абсолютно непотрібну в цій ситуації ініціативу. За невеличку винагороду (звісно, моральну), голова Ворошиловського райсуду м.Донецька пан Івашура погодився зняти банківську таємницю з рахунків Пенчуків. А Бондаренко з захопленням розіслала цю інформацію по ЗМІ, волаючи, що в період зміни власників „Білого лебедя” на рахунках Пенчуків відбувався рух коштів. А це, мовляв, доводить, що Колесников не забрав акції, а їх купив.

У Слідчому управлінні Генеральної прокуратури ця авантюра Бондаренко викликала глибокий шок, оскільки своїми діями прес-секретар Колесникова перекреслила план по організації виправдовувального вироку щодо її шефа. За таких обставин жоден суддя ні за які гроші не погодився б оголосити Бориса Вікторовича невинуватим, натомість справа була б направлена з суду назад до Генпрокуратури для проведення додаткового слідства.

Тоді Шокін зробив по-інакшому. Оскільки завдяки розумовим здібностям Олени Бондаренко слідство в справі довелося відновити, наприкінці липня 2005 року слідчий мав у черговий раз звернутися до суду з поданням про подовження тримання обвинуваченого під вартою. Такташов знову „забув” це зробити й до суду попрямували матеріали справи, в яких не було подання. Зрозуміло, що суддя не міг без подання слідчого винести рішення про подальше тримання Колесникова під вартою, і Борис Вікторович опинився на свободі – під підпискою про невиїзд. Але підписка його не влаштовувала й тому в ГПУ тихесенько змінили Колесникову запобіжний захід на поруку двох народних депутатів. А з тим, щоби ця афера не стала відома Луценкові, в Інформаційний центр МВС, де обліковується рух всіх кримінальних справ, слідчий ГПУ виставив картку з інформацією про те, що Колесников перебуває на підписці про невиїзд. А ще за кілька днів слідство було зупинено на невизначений строк на підставі ст. 206 ч.3 КПК України „через тяжку хворобу обвинуваченого”. „Хворіє” Колесников до цього дня...

Наприкінці лютого 2006 року „тяжкохворий”, у закордонному паспорті якого вже не залишилося чистих сторінок, вирішив одержати нову паспортину. Але при цьому Борис Вікторович не врахував, що начальник обласного ВВІР Володимир Малік направить запит щодо процесуального стану Колесникова не в прес-службу облради, а до Інформаційного центру. Через це Колесникову перед тим, як вимагати видачі собі нового закордонного паспорту, треба було спочатку занести трохи грошей в Генпрокуратуру й попрохати Медведька доручити Драгану замінити картку в ІЦ. Але нахабство в Донецьку – це друге щастя й голова облради пішов більш простим шляхом – став телефонувати Маліку й погрожувати тюремними нарами. Лише після нашої публікації в „Обозі” опікуни Колесникова з Генеральної прокуратури схаменулися й виправили інформацію в ІЦ.

На цьому Колесникову було б варто заспокоїтися й не смішити людей. Ну, відкупився від тюрми – і слава Богу. Сидів би тихо. Та ж ні. Невгомонна Бондаренко знову вирішила „допомогти” шефу й розіслала процитовану вище заяву з розповіддю про те, як Колесников ще влітку 2005 року начебто здавав свій закордонний паспорт на обмін. Вочевидь, пані Олена зовсім забула, що з серпня минулого року до цього дня Борис Вікторович, якщо вірити матеріалам слідства, перебуває в непритомному стані. І за станом здоров’я не те що вояжувати за кордон, але навіть відповідати на запитання слідчого не в змозі. І ніякий паспорт на обмін не здавав – очевидно з тим, щоби не привертати уваги МВС до обставин свого звільнення з СІЗО.

Але найбільше нам сподобався пасаж пані Бондаренко про „слежку за журналистами”. Під „журналістом” керівник прес-служби обласної ради має на увазі себе, кохану. А під „слідкуванням” – оперативно розшукові заходи, які виконували працівники УБОЗ на виконання постанови слідчого Генеральної прокуратури України, де зацікавилися зв’язком між Бондаренко й головною Ворошиловського райсуду Івашурою. Оскільки ініціатором цього „слідкування” – так вже трапилося – був автор цих рядків, дозволимо собі розповісти про цей епізод з життя „журналістки” Бондаренко більш докладно.

(далі буде)