Спогади про 9 березня. Розповідь фашиста

Щоправда потім, ті самі «фашисти», стояли під Верховною Радою, коли знімали уряд Ющенка, й нарешті стократно помножені вийшли на помаранчевий майдан, й отримали прізвисько «любі друзі». Однак звинувачення в «фашизмі» з нас так й не було знято. В наших душах, до сих пір стоять бігборди, що, як дві каплі води, схожі на ті, якими Донбас зустрів Ющенка напередодні виборів. До речі, фірма «Плазма» теж не вибачилась перед Президентом за його зображення в нацистській формі. Певно взяла приклад з голови держави… Однак це окрема тема.

Моя справа спогади про 9 березня 2001 року. Попереджаю одразу, спогади будуть дуже особистими, бо за ці роки, що минули, факти, які не стосувалися власної шкури, дещо призабулися, а від переживань та емоцій позбутися не так просто.

Про сценарій 9 березня 2001 року від опозиції, я, на той час прес-секретар УНА-УНСО, знала завчасно. Напередодні була спільна нарада представників всіх політичних партій, які підтримували «Україну без Кучми». За моєї участі, затверджений сценарій ввечері обговорювало керівництво УНСО. План був такий: не дати Леоніду Даниловичу покласти вінок до пам’ятника Шевченку.

На такі радикальні дії опозиція зважилась з декількох причин. Перша, Шевченко був символом громадської непокори. Друга причина важливіша. Хто брав участь в тих подіях, пам’ятає, яка думка опанувала свідомість громадян, що ходили на акції: тиждень-другий й Леоніду Даниловичу доведеться скласти президентські повноваження, а виконуючим обов’язки стане прем’єр-міністр Віктор Ющенко. З ним вже тоді пов’язувались всі сподівання на демократичну владу.

Однак проблема в тому, що фантазія лідерів опозиції, як це здійснити, потроху вичерпувалось. Тим паче, що Ющенко, якого кликав Майдан, уперто відмовлявся переходити на сторону опозиції. Акції непокори поступово захлиналися. Вже були в минулому найчисельніші мітинги, вже було в архівах видовищне повішання та спалення «пахана», й ізоляція Кучми на міжнародному рівні теж не приносила необхідних результатів. Потрібен був Ющенко або радикальніші дії… Так само Кучма чудово розумів, щоб зберегти владу, потрібний Ющенко або силові дії.

Леонід Данилович заручається підписом прем’єра «під листом трьох», де демонстрантів названо фашистами, й наказує стягувати до Києва міліцію. В останній момент він відміняє плани вшановувати Кобзаря в Каневі, й готується вийти до пам’ятника Шевченка. Сутичка 9 березня стала невідворотною.

За сценарієм влади, бойові підрозділи міліції до пам’ятника Шевченка почали підтягуватися ще напередодні вечором. А що опозиція? А опозиція певно святкувала 8 Березня, бо коли вранці біля пам’ятника Грушевського зібралися студенти «За Правду», унсовці й соціалісти, їх від парку Шевченка відокремлювали щільні ряди міліції в шоломах та щитах, по народному — «космонавтів».

Прорвати заслін з першого погляду виглядало нереальним, опозиція потрапила в дурнувату ситуацію — стрибати від злості біля живого паркану, поки Леонід Кучма спокійно під фанфари покладе свій вінок, або безуспішно пробивати ланцюг міліції. Щоб не розчаровувати народ, почали реалізовувати другий варіант. Тим паче, що різні чудеса бувають.

Коли людський клин з розгону врізався в правоохоронців, я дізналася, як помирають в натовпі. Грудну клітину мені так стиснули, що не було можливості дихати, однак стіна міліціонерів, захищена щитами та шоломами, не піддалася. Задні нарешті відступили, можна було віддихатися. Спробували другий раз, третій. Все безуспішно. Молодь ввійшла в азарт. Подекуди зав’язалися бійки з правоохоронцями, кілька разів отримала кийком по голові Валентина Семенюк. В цей час з іншої сторони бар’єру був повний порядок й штиль, Кучма разом з Ющенком й Плющем підносили до пам’ятника вінок, їх вітали в якості щасливого народу переодягнені в цивільне студенти Академії внутрішніх військ.

У стані опозиції розуміли — потрібні свіжі ідеї. Юрій Луценко, який кількома хвилинами раніше мирно запихав в щити міліціонерів гвоздики, підійшов до Шкіля. «Андрій, дай хлопців. Спробуємо протаранити ряди міліції», — Луценко кивнув в бік білих «Жигулів». Однак Шкіль не був готовий до прийняття таких радикальних рішень: «Я своїх не дам. Бери своїх». В цей час мені в голову прийшла думка, не менш божевільна ніж у Луценка, але принаймні вона не передбачала пошкодження майна. Захопивши з собою 10 хлопців я влізла на паркан, що оточував університет Шевченка. До внутрішньої сторони паркану примикали дахи університетських прибудов, по яких дуже просто можна було зіскочити в тил міліції. Однак плани у нас були інші — коли натовп вкотре буде пробивати стрій міліції, зістрибнути вниз. Сподівалися, що в рядах міліції почнеться паніка, якщо щось-хтось буде падати з неба й відповідно ланцюг правоохоронців буде легше прорвати.

Але цьому плану не судилося здійснитися, бо міліція сама пішла в наступ. З гори добре було видно, як демонстранти розбіглися окремими купками, й їх гамселять дубцями.

Помітили й нас. Якийсь товстий полковник дав знак, й з десяток міліціонерів побігли до південної сторони даху. Очевидно там було нижче, бо через мить з-за краю визирнули сірі шапки. Я гукнула хлопців й побігла міліції назустріч, але моя бойова команда почала швидко тікати з даху в протилежному напрямку.

Нас лишилося троє, тримати оборону не було сенсу, залишилось тільки здаватися. Але виявилось, що міліція полонених не бере. Кремезний мент, який виліз першим, крикнув своїм: «Скинуть эту сучку на асфальт!» й сам кинувся на мене. Треба сказати розправа аж занадто сувора — дах був над асфальтом на висоті 4 метрів. А це якщо не смерть, то вірне каліцтво. Тому довелося боротися за своє життя до останнього. Над нами ріс каштан, який накидав на дах велику кількість гілля. Схопила один з дрючків, гілляка виявилась трухлявою, але від першого удару міліціонера врятувала. Коли він наче роз’ярений лев кинувся на мене, я тицнула йому гнилушку. Мент інстинктивно схопився за палицю, яка розсипалась в його руках, а я виграла кілька секунд, щоб відбитися від нападу ще двох. Однак сили були не рівні й скоро, я вже балансувала на самому краю даху над асфальтом, а кремезний правоохоронець вже був готовий виконати свій наказ сам. Ще секунда…й кінець. Але тут один з наших хлопців Василь стрибнув міліціонеру на спину, а я в цей час пірнула в ноги, й міцно обвила руками й ногами міліцейське коліно. Міліціонери кинулись гамселити мене, щоб відірвати від ноги. Посипались удари по спині й голові. «Хай б’ють, тільки не відпускай, тільки не на асфальт», — повторювала я собі наче гіпноз.

Міліціонери купою навалилися на мене, й в тісняві не могли завдати сильних ударів. Мені пощастило — купа-мала поступово підсунулась до південного боку даху, кудою залазили міліціонери, там два метри вниз й клумба. Я розуміла долі бути скиненою мені не уникнути, тому як тільки побачила, що внизу земля, відпустила ногу й дужі руки допомогли мені злетіти у повітря.

Внизу, щоправда, ловили. Запам’яталися протягнені назустріч долоні людей у цивільному й їх посмішки, я також посміхнулась, бо в голові мелькнула радісна думка, що це свої. Але вона проіснувала не більше миті, зразу при приземлені мені заламали руки й потягли до парканчика, який відокремлював земляний насип від тротуару. Перед самою загородкою грубо штовхнули в спину, інстинктивно встигла схопитись за грати паркана руками, й зробивши в повітрі сальто приземлилася на тротуар. Іншому хлопцю пощастило менше - перелетівши через паркан, він вдарився об асфальт обличчям. У розірваному одязі й залитим кров’ю обличчям Микола виглядав страшно. Щоправда в дечому йому таки пощастило, коли Миколу скидали з даху він прихопив з собою міліціонера й приземлився зверху.

Це він мені розповів пізніше, а тоді я його побачила краєм ока, коли хтось грубо схопив мене за волосся й розвернув обличчя в сторону міліцейської відеокамери. «Прізвище!» — жорстко пролунав голос. Я нічого не відповіла, не тому, що не вважала за потрібне, а тому що так вимагав внутрішній опір насиллю. Здалося зараз вдарять. Проте оператор тільки вголос констатував : «Понятно, это партизаны», й вимкнув камеру. Тоді хтось з керівництва порадив міліціонерам, які мене тримали, бити подалі від журналістських відеокамер. З матюками й погрозами мене потягли за ріг університету. Я розуміла, що мені туди зовсім не потрібно й пручалася, як могла. Мене охопив повний розпач, весь парк Шевченка був заповнений синіми мундирами, так багато міліції до того, я ніколи не бачила, й не було жодної людини, яка могла б припинити насилля.

Довелося взяти ситуацію в свої руки. Я почала говорити. Точно не пам’ятаю, яку маячню я тоді несла. Пам’ятаю лише, що одному молодому міліціонеру в цивільному, що не вийшов ростом, але весь стрибав від бажання вдарити, запропонувала спочатку підрости. Жіноче глузування, чомусь подіяло в потрібному напрямку. Міліціонери нарешті усвідомили, що смішно вп’ятьох бити одну дівчину, у якої ще й заламані руки. Закинули мене в «воронок» й замкнули в маленькій кабінці, в сусідню більшу кинули хлопців, там було чути удари й скрики. До нас трьох, з даху, додалися, ще кілька чоловік затриманих в парку. Один з них був Олег Бойко. Пізніше по справі «масових заворушень» 9 березня його засудили на три роки.

Бойко розповів нам, як він потрапив в тил ворога. Залишивши свою дружину саму святкувати 8 Березня, він облаштувався в парку Шевченка ще з вечора. Там було чимало правоохоронців в цивільному, він вів себе розкуто, тож приймали за свого. А коли офіційна делегація підійшла до Шевченка з квітами у натовпі закамуфльованих під простий народ учнів і викладачів міліцейської академії, в шанобливій тиші раптом, як грім пролунало: «Кучму — геть!», «Кучму — геть!». Прокричавши пару раз своє гасло, Бойко з приятелями, розвернулися й пішли, а заціпенілий від несподіванки рій правоохоронців ніяк не міг оговтатись. Спіймали порушників протоколу лише на краю парку. «Коли всю ніч ми блукали сквером, то дуже змерзли. Підхожу я до автобусу з «Беркутом», привітно поговорив й кажу: «Хлопці можна я у вас в автобусі погріюся». А вони, мовляв, уставом не положено, йди до свого загону. Так от ведуть мене попід руки в той самий автобус, а хлопці впізнали, сміються, що в ночі ледь опозиціонера не пригріли й кажуть: «Ну от тепер і погрієшся…», — розповів нам Бойко. Цю історію, я почула вже в райвідділі.

А в автозаку біля музею Західного мистецтва я займалася тим, що відправляла СМС Шкілю, а пізніше, виглядаючи через заґратоване віконечко, повідомляла куди нас везуть. Тому біля парадного входу в Залізничний райвідділ міліції вже чекало кілька нардепів, які вимагали нашого звільнення.

Однак «воронок» заїхав з чорного входу. В райвідділі нашу колоритну групу розглядали з зацікавленням. «Це звідки?», — запитала якась жіночка в погонах. «Опозиція!», — впевнено відповіли ми. «А-а-а..», — протягнула міліціонерша. Нас розмістили в якісь просторій й зовсім пустій кімнаті разом з голодними безпритульними дітьми. Я повишкрібала з кишень весь дріб’язок й приятелі бомжат на волі купили й передали їм через вікно батон. Хлопчаки з вдячності полагодили мені розбитий в «бою» годинник.

Потім нас знову посадили в «воронок» й кудись повезли. Як відкрили двері в автозак вирвалося яскраве світло й тисячі голосів. Навколо машини вирував мітинг. Люди кидали нам квіти й подавали руки, когось почали гойдати. А лідери опозиції в цей час, з підвищення на Михайлівській площі показували на нас й казали, що опозиція - сила, на її вимогу міліція звільняє затриманих. Народ кричав «Ура!», «Кучму геть!», ейфорія запанувала в кожному серці. Після такої перемоги, розходитися ніхто не хотів, натовп бажав дій.

Спочатку рушили до пам’ятника Шевченка. Там знову були виголошені промови, Тарас Чорновіл спалив жовту-блакитну стрічку з написом «від Президента України Леоніда Кучми» на вінку з квітами. Все йшло до завершення.

Але тут з’явилася інформація, що не всі «затримані» звільнені. Виникла ідея йти до МВС мітингувати. Народ сприймає її на "ура". Перша перемога окрилює. Хочеться ще. Натовп став неконтрольованим й події почали розвиватися сумбурно.

Але без мене. На жаль, власних спогадів подій біля Адміністрації Президента не маю. Бо біля пам’ятника Шевченка я перепитала Шкіля про подальші плани. «Нема жодних, — відповідає мені Шкіль. — Зараз підемо до МЗС трохи постовбичемо й будемо відправляти людей по областях».

Тому поїхала додому привести себе в порядок після польоту з даху, зафарбувала синці на лобі й скроні, переодяглася, й рушила на штаб розсилати прес-релізи.

На вулиці Димитрова біля штабу УНСО було кілька сот унсовців, які чекали, коли будуть сформовані групи на області. Поспілкувавшись зі знайомими, я дізналася, про сутичку біля адміністрації. Спочатку подумала — жартують. Але хлопці переконали, що це не жарти. Розповіли про розібрані турнікети, які кілька разів кинули на космонавтів, про гранати з газом, які міліціонери кидали в натовп, а демонстранти, наче м’ячі, перекидали назад. Розповіли про пляшку з запалювальною сумішшю, яка видовищно горіла на асфальті, але нікому не нашкодила, й про Чемериса, який не тікав від наступаючої лінії «Беркуту» й серйозно отримав по голові. «Чи когось затримали?», — перепитала я. «Ні, — хлопці посміялися, — «беркутівці» зробили черепаху, накрилися щитами. А ми зібрали, найбільш активних, які не могли заспокоїтися самі, й рушили геть». А я у відповідь пожартувала: «Знаєте мені це нагадує один анекдот. Прокинулась дружина о 5 ранку поламала вудилища, порізала ліску, викинула черв’ячків, потоптала поплавки, й ніжно притиснулась до плеча сплячого чоловіка. Бідолашна не знала, що жити їй лишилося годину». Як це не смішно, в’їхати в жарт ніхто не встиг, бо почулися крики. Вузьким проходом між будинком й парканом панічно побігла молодь, а ззаду замелькали кийки. Так вийшло, що перший удар прийняли на себе черкащани, вони трималися, як могли. Але за ними стояли зовсім юні львів’яни. У них не витримали нерви, тим паче цілий день без їжі й води — кинулись бігти заволікаючи за собою інших. Оборона штабу пала. Хто лишився в офісі, спішно забарикадували двері. Натовп потяг мене за собою, й скоро я опинилася у дворі інституту фізкультури. Хтось розумний крикнув: «Стояти». Ми зупинилися. Нас було десь з півсотні молодих хлопців й дівчат, деякі майже діти. Збилися в купу й взялися за руки. Це була найкраще в нашій ситуації. Треба було вистояти, поки на місце не прибудуть журналісти. Перед камерами правоохоронці зазвичай не дозволяють собі таких речей, які сталися пізніше. Однак спецназ діяв професійно: грізно стукаючи палицями в щити, він оточував молодь з трьох сторін, четверту залишаючи вільною. Спочатку їх стало, як нас, потім вдвічі більше, потім, коли їх перевага фізична й психологічна стала очевидною, пролунав голос: «Тікайте». Через мить, я озирнулась по сторонам, й побачила, що стою сама, всі кинулися в єдиний прохід, що заплановано залишив відкритим «Беркут». Треба було бігти й собі. Довге пальто зіграло злий жарт, я заплуталась й впала. Якийсь хлопчина підбіг до мене, протягнув руку й тут нас накрила хвиля «Беркуту». Коли хвиля зійшла, ми лишились мов дві рибини на асфальті. Хлопця били троє «беркутівців», мене двоє. Били важкими черевиками по голові. Вчасно захистила її ліктями. Болі не було, було здивування. Чому? Я ж навіть не чинила опору!

Так мене затримали вдруге в один й той самий день. Кинули в автобус, на купу тіл. Зверху по нас ходили «беркутівці» й погрожували скорою розправою. А в мене знов, як на даху, в голові одна думка: «Треба звідси вибиратися, в райвідділі буде ще гірше». Проповзла під сидінням впритул до виходу. Його затуляла дужа спина «беркутівця». Раптом до нього підійшов його колега й наказав обшукати затриманих. Я зрозуміла: це мій останній шанс. Мене вивели з автобуса першою й поставили руками до кузова скраю, але тільки «беркутівець» відвернувся, я зробила крок з поворотом й опинилася по іншу сторону автобусу. Маневр нікому не впав в око. Тоді я опустила руки, й тихенько пішла. Навкруги тьма-тьмуща «беркуту», когось тягнуть, когось б’ю, а я йду собі спокійно й повторюю: «Тільки не спіши, тільки не спіши». Розрахунок виявився вірним — ловлять те, що тікає, а на дівчину, що просто йшла, ніхто не звернув увагу. Так прес-секретар УНСО вислизнув з оточення.

Це було серйозне упущення, тому що скоро про жорстоку розправу знали всі знайомі журналісти. Виконавши свою місію, задумалася, що робити далі. Вирішила йти назад, думка була, можливо, й божевільна, але її не соромно, бо день був всуціль божевільний. Я вирішила, що якщо так знущаються над рядовими партійцями, то керівництво можуть просто повбивати. Висновок — треба рятувати. Отже начепивши собі на груди посвідчення журналу «ПіК», на той час я там працювала, й підфарбувавши нові синці, повернулася в штаб УНСО.

Там був повний розгардіяш, виламані двері, побиті вікна та меблі. На підлозі впізнала розчавлений телефон Шкіля. Правоохоронці в цивільному рилися в документах. «Де ваше керівництво?», — гаркнула я їм, показавши посвідчення. Ті порадили шукати на вулиці, а я попрямувала в натовпі правоохоронців прямо до автобусів, в які начебто завантажили лідерів партії. Однак дійти до нього мені не судилося, по дорозі хтось з них мене впізнав, я необачно повернулась на оклик. В цю мить біля мене пригальмувала машина з написом «Ройтерз», з неї висунувся Тарас Процюк й буквально затягнув мене в салон. На повній швидкості журналісти тікали з місця подій. «Нас хотіли закинути в один з автобусів», — пояснив Тарас. Він жартував, що якби вони не встигли підхопити мене, то довелось би дуже витрачатися на троянди зустрічаючи мене з в’язниці. (Через два роки Тарас загине в Іраку від пострілу американського танку).

Журналісти викликали "швидку", бо одна рука дуже розпухла. Мене відвезли в поліклініку, й попросили зачекати. Однак чекати я не могла. Й правильно зробила, що покинула лікарню, туди за мною приїхала міліція.

Всю ніч, по якомусь відомому лише правоохоронцям методу продовжували ловити людей — учасників демонстрацій. Хапали на вокзалі студентів руху «За правду», хапали на автовокзалах, на КП —виїздах з Києва, на нічному Хрещатику, по домах. Очевидно на той момент в міліції існувала база найбільш активних учасників «України без Кучми» з адресами проживання. Принаймні до мене додому приїхали. Затримували навіть у лікарнях… В принципі, ловити антикучмістів було не так і важко: після затримань на вокзалі, дівчата і хлопці з регіонів не знали куди йти і купчилися в єдино знайомій їм місцевості Києва — на Хрещатику. Спочатку, коли там було велелюдно, вони були в безпеці, потім київська молодь роз’їхалась по домівках в останніх електричках. Метро і Хрещатик спустів. Вс,і хто лишився, стали легкою здобиччю. Українська мова спілкування, знайдена в кишені наліпка або хустина «За Правду», і людина автоматично стає клієнтом найближчого вільного районного відділу міліції. Затриманих було б ще більше, однак в ту моторошну ніч знаходились люди і організації, які також допомагали.. Офіс радіо «Свобода» біля метро Хрещатик переховував близька чотирьох десятків хлопців. Активну участь в такому спасінні узяв покійний нині Сергій Набока. Де в ту ніч з дев’ятого на десяте в Києві переховувались ще тисячі людей, що приїхали на акцію з регіонів, і киян, які боялися повернутися додому, ходять цілі легенди. Особливо весела про Американське посольство. За одними джерелами, групі демонстрантів, які прийшли просити дипломатичний притулок, дозволили переночувати в якійсь прибудові. За іншою версією: вийшов охоронець і з побажаннями триматися, передав три пляшки американського пива і кілька бутербродів.

Існує, ще одна історія — звучить як легенда, хоча все правда, бо бачила на власні очі. В одній з недобудованих дач, моїй, на околицях Києва під Борисполем розташувалися на ніч близько трьох десятків унсовців. На наступний день привезла я їм провізію, бачу лишилося лише троє. «Невже затримали», — промайнула думка. А хлопці, побачивши знак питання в моїх очах, розповідають: «Вранці на бориспільську трасу почали підвозити автобусами «Беркут», злякалися, що за нами. Вирішили тікати. Було в нас на всіх 150 гривень, знайшли ми, Таню, в твоєму підвалі картоплю і банку сала і все це по-братськи поділили. Група черкащан, з 15 осіб взяла 30 грн., шматок сала, трохи вареної картоплі й рушила на Черкаси. Група Полтавчан взяла 40 грн., сало і картоплю і рушила на Полтавщину. В Херсон пішли херсонці, й відповідно у Харків харьківчани». Мене така масштабна географія і мінімальні ресурси роздратували до краю — пересиділи б пару днів і рушили б додому, як білі люди. А тепер, як їм допоможеш? «А ви чому лишилися?» — підколюю хлопців. А вони натяку не зрозуміли і щиро відповідають: «Та ми зі Львівщини, не знали, як Дніпро переплисти». Мені аж віднялася мова. Проте найсмішніше, що деякі все-таки дійшли. Це були не харьківчани, вони змогли подолати лише три кілометри — в Борисполі їх схопила міліція. Полтавчани продали мобільний телефон і доїхали до Черкас, де їх приютили. Туди ж через тиждень якимсь дивом потрапили херсонці. А от черкащани зробили марш-кидок в сто з хвостиком км і добралися до рідної Золотоноші. З метою конспірації хлопці йшли не трасою, а пробиралися лісами над Дніпром, в суцільній каші рихлого весняного снігу.

Хоча ліпше вони б лишилися, 11 березня міліція перестала затримувати тих, хто брав участь в бійці під Адміністрацією Президента. Київські райвідділи і так були переповнені. Почалися адмінсуди. Треба віддати належне, що траплялися такі судді, які відмовлялися засуджувати за рапортами міліціонерів: «В нетверезому стані виявляв опір представникам правоохоронних органів, плювався, кусався, використовував нецензурну лайку». Приклад: нецензурної лексики? — «Кучму геть!», — відповідали міліціонери. Сама чула.

До речі, моє передчуття в міліцейському автобусі, що в райвідділ потрапляти шкідливо для здоров’я, на жаль, справдилося. Адже бійка під Адміністрацією Президента між міліцією й опозицією була не більше ніж видовищна дитяча забавка. Ніхто серйозно не постраждав, якщо не рахувати звичайні синці каліцтвом. Постраждалі з’явилися пізніше: опозицію безжалісно катували в райвідділах, а правоохоронцям зробили фальшиві меддовідки. Наприклад, пізніше на слуханнях справи УНСО виявили, що єдині ушкодження середньої тяжкості у справі — поламані пальці двох «беркутівців», насправді , ніколи не ламалися. Коли в суді відбувався допит працівника міліції Ситницького, то з його вуст присутні дізналися, що він через отриману травму провів в лікарні аж три тижні, коли ж адвокати спитали на якій руці в нього був зламаний палець, потерпілий не зміг згадати. Загадку забудькуватості потерпілого розгадала судово-медична експертиза, яка визначила, що діагноз «закритий перелом 4 пальця правої кисті рентгенологічно не підтверджений». Те ж саме сталося й з другим пальцем.

Зате в мої спогади про понівечених учасників акції, яких ми знаходили в лікарні "швидкої" допомоги, рясніють розбитими головами та поламаними ребрами. Як я вже писала, ці ушкодження хлопці отримала не під Адміністрацією в бійці, а в райвідділах з закутими руками. Особливо лютував Московський з Миколою Ляховичем, який пізніше йшов по справі 9 березня й отримав вирок п’ять років, 9 березня я востаннє спілкувалася ввечері на штабі УНСО. Він був здоровий. 11 березня, я його знайшла на 9 поверсі лікарні "швидкої" допомоги. Поламане ребро, розірвана селезінка, черевна кровотеча — таким його отримали лікарі. В Московському райвідділі під час катувань він кілька разів втрачав свідомість, його відливали водою й знову били. Врятували медики, які, ковзаючи по залитій кров’ю підлозі, вимагали від міліції дати добро на госпіталізацію Миколи. «Або назвіть нам ваші звання та прізвища — ми маємо знати, на кого тут списати труп», — казали вони.

Через кілька днів СБУ забрала Миколу в СІЗО просто з-під крапельниці. Йому й ще 18 унсовцям інкримінували організацію й участь в масових заворушеннях. Крім унсовців СБУ виписала ордери на арешт Євгена Жовтяка та Юрія Луценка. Від в’язниці їх врятував Потебенько, в Генпрокуратурі було прийняте рішення про відмову в порушенні проти них кримінальної справи. Так що даремно міністр внутрішніх справ нині закидає БЮТ претензії, що в її списку «кримінальник» Шкіль. Таким же «кримінальником» ледь не став сам Луценко. Одному з засуджених по справі Миколі Ляховичу на допитах говорили, що якщо дасть покази проти Луценка, випустять на підписку, а як ні, сяде його брат. Микола показів не дав. Зате майбутній міністр внутрішніх справ дуже детально розповів в СБУ, як біля пам’ятника Шевченка Андрій Шкіль організовував й спонукав до бійки з міліцією унсовців. Сама читала. А ще на це можна подивитися на відеокасеті, яка зараз зберігається в матеріалах справи у Верховному Суді. Також Луценко впізнав кілька осіб на міліцейських відеокасетах подій 9 березня. Зокрема, його свідчення, щодо Ігоря Мазура є в обвинуваченому висновку. Може тому, йому «пощастило» не отримати судимість?

Точно відомо тільки одне, після масових затримань людні акції громадської непокори «України без Кучми» припинилися. Важко було зібрати навіть кілька сотень людей.

Керівництво УНСО, яке залишили на волі, раптом полюбило Кучму. Й на вибори УНА пішло з істеричною критикою Юлії Тимошенко, хоча та в цей час проплачувала адвокатів ув’язнених унсовців. А мене виключили з УНСО за екстремізм. Правда, смішно!?

Що ж до мене. Спершу я намагалася не ночувати дома, а коли ризикувала, прив’язувала шнур від пилесосу до рами, щоб якщо прийдуть «гості» вискочити у вікно з другого поверху. Потім зрозуміла, що СБУ не має щодо мене конкретних планів й справно ходила на допити.

Набридливого спілкування зі слідчими я позбавилася, коли разом з Ориславою Добко, прикувалися на коліях київського залізничного вокзалу з вимогою звільнити політв’язнів. Акція не зовсім вдалася, але принаймні в СБУ мене порахували зовсім безнадійною й після того не турбували.

А пригода з потягом, ще пізніше знадобилася мені під час агітації на Городецькому виборчому окрузі, де кандидатом в депутати був зареєстрований Андрій Шкіль. Виборцям такі історії подобаються. Наша невеличка команда здобула перемогу: вночі 1 квітня сплячого Шкіля розштовхали сокамерники й повідомили, що він депутат. «Не жартуєте?», — з надією в голосі перепитав Шкіль.

Іншим пощастило менше, їх засудили й відправили по «зонах». Деякі відсиділи повних 3 роки. А тепер мають судимості, й на відміну від Януковича не можуть балотуватися в депутати.

Щоправда, на початку місяця Верховний Суд повинен був у складі військової та кримінальної палати ще раз переглянути справу. Слухання відклали. Чи не тому, що нова влада відкладає свою оцінку подій 9 березня?