Я тебе породив – я тебе і скасую!

Четвертого квітня Верховна Рада скасувала недоторканність депутатів місцевих рад. І вже не вперше. В січні 1998 року український парламент уже приймав аналогічне рішення. Справа в тому, що законодавством України недоторканність депутатів місцевих рад уже була закріплена Законом «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів» 1994 року. Існував також окремий Закон «Про порядок одержання згоди Ради народних депутатів на притягнення депутата до відповідальності». На початку 1998-го Верховна Рада прийняла законодавчі зміни, якими позбавила депутатів місцевих рад статусу недоторканості.

Схвалений 2002 року новий Закон «Про статус депутатів місцевих рад» уже не містив у собі положень про неможливість їх притягнення до кримінальної відповідальності без згоди місцевої ради. Не містив. До схвалення парламентом 8 вересня 2005 року змін до цього Закону, якими майже дослівно було відтворено положення скасованого в 1998 році Закону про порядок одержання згоди Ради на притягнення депутата до відповідальності. Цього разу депутати місцевих рад тішилися своєю недоторканністю трохи більше як півроку.

Кажуть, що історія повторюється у формі фарсу, на який і справді схожа оказія з майже семимісячним перебуванням депутатів місцевих рад у статусі недоторканних. Шість парламентських фракцій спочатку підтримали введення недоторканності, а через пів року – підтримали вже її скасування. Мабуть, з погляду народних депутатів це нормально.

Але найдивніше навіть не це. Позитивне голосування щодо скасування недоторканності депутатів місцевих рад відбулося вже після виборів. Якби Верховна Рада прийняла відповідне рішення до 26 березня цього року, то не відомо, чи настільки страшними для певних партій були б потенційні звинувачення в непослідовності через різне голосування з питання недоторканності півроку тому і перед самими виборами. Але з другого боку дуже багато виборців не схвалювали введення недоторканності для депутатів місцевих рад і голосування політичної сили за її скасування перед самими виборами могло принести цій силі певні дивіденди.

Тут в уяві виникає гіпотетично цілком реальна ситуація. Певній особі дуже потрібен імунітет від кримінального переслідування, тому ця особа, заплативши відповідну суму, стає кандидатом у депутати місцевої ради від якоїсь партії. Проходять вибори, ця особа, перебуваючи на прохідному місці в передвиборному списку, стає депутатом. І раптом трохи більше як через тиждень після виборів фракція «рідної» партії у Верховній Раді голосує за скасування недоторканності депутатів місцевих рад. Гарантувати імунітет своєму депутатові іншим способом – через свій вплив на відповідні органи, політична сила теж не може, адже поки що достеменно не відомо, буде ця сила в урядовій коаліції чи в опозиції. Сплачена сума, скоріш за все вже, витрачена на передвиборну кампанію, а якби й не була витрачена – ні в суд, ні в прокуратуру не підеш, якщо гроші не захочуть повернути. Як то кажуть – «розвели по повній програмі».

До останнього часу зберігалася значна імовірність також того, що Конституційний Суд визнає неконституційним і скасує існування недоторканності у депутатів місцевих рад, оскільки в Конституції України статус «недоторканних» передбачений лише для народних депутатів, а це звання тепер носять лише депутати Верховної Ради України. Відповідне подання в КСУ було внесено Президентом восени минулого року, хоча з огляду на відомі обставини рішення Конституційного Суду з цього питання можна було б очікувати не раніше осені цього року.

Хоча недоторканність скасовано, але порядок притягнення депутатів місцевих рад до кримінальної відповідальності ускладнений, порівняно з іншими категоріями громадян. Кримінальну справу стосовно депутата місцевої ради може порушити Генпрокурор або його заступник, прокурор області, міста Києва або Севастополя, тобто перелік таких осіб доволі короткий – загалом близько тридцяти осіб, і всі вони відомі у депутатських колах.

Недоторканність депутатів місцевих рад полягала в тому, що їх не можна було притягнути до кримінальної відповідальності, заарештувати або вживати щодо них заходи адміністративного стягнення, які накладаються у судовому порядку, без попередньої згоди відповідної місцевої ради. У разі відмови ради в питанні надання такої згоди, можна було звернутися до місцевої ради вищого рівня або врешті-решт і до Верховної Ради України. Але поширилася практика, коли місцева рада просто не розглядала відповідне питання і воно «зависало».

Неможливість притягнути до кримінальної відповідальності полягає не лише у неможливості засудження особи за злочин, а й у неможливості пред’явити підозрюваному обвинувачення. Конституційний Суд України в своєму рішенні від 27 жовтня 1999 року № 9-рп/99 розділяє поняття власне «кримінальна відповідальність» та «притягнення до кримінальної відповідальності».

Кримінальна відповідальність – це санкція, негативні наслідки, яких зазнає злочинець з метою його перевиховання, а також для запобіжного впливу на інших осіб - потенційних злочинців. Настає кримінальна відповідальність з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду.

Притягнення до кримінальної відповідальності – стадія кримінального переслідування, яка формально починається з моменту пред'явлення особі слідчими органами обвинувачення у вчиненні злочину. Тобто притягнення до кримінальної відповідальності – це ще не сама відповідальність, але внаслідок притягнення (ще до винесення вироку) обвинувачуваний теж зазнає певних обмежень, пов’язаних насамперед з обмеженням свободи пересування, можливим відстороненням його від посади. Притягнення особи до кримінальної відповідальності ще не означає, що кримінальна відповідальність таки настане, оскільки суд врешті може і виправдати підсудного.

В редакції Конституції України 1996 року недоторканність депутатів Верховної Ради України з’явилася не просто так. Ось цитата з вказаного вище рішення Конституційного Суду: «Важливою конституційною гарантією є депутатська недоторканність, яка має цільове призначення - забезпечення безперешкодного та ефективного здійснення народним депутатом України своїх функцій. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правовий характер». Нагадаю, що в рішенні йдеться про недоторканність лише депутатів ВРУ. Дійсно, в умовах недемократичного державного устрою опозиційний до влади депутат парламенту почасти може наразитися на незаконні дії правоохоронних органів, спрямовані на перешкоджання здійсненню таким депутатом своїх функцій.

Як відомо, депутати парламенту, крім законотворчої роботи, можуть, при бажанні, доволі ефективно контролювати дії виконавчої влади. Для цього у депутатів є право направляти депутатські запити, створювати тимчасові слідчі комісії, право безперешкодного доступу на всі підприємства, установи, організації, розташовані на території України незалежно від їх підпорядкування, форми власності або режиму секретності. Порушивши проти «незручного» депутата кримінальну справу можна було тримати його «на гачку» або просто фізично перешкодити йому ефективно виконувати свої обов’язки шляхом взяття під варту.

З огляду на це, в недемократичному суспільстві недоторканність парламентарям необхідна. Але за нинішніх умов надання в Україні недоторканності депутатам місцевих рад фактично перетворюється на привілей. Відсутність згоди ради на притягнення депутата до кримінальної відповідальності справді дуже ускладнює постання цього депутата перед судом у порядку кримінального судочинства.

Особливий порядок притягнення до кримінальної відповідальності законодавством України передбачений також для адвокатів, кримінальні справи проти яких можуть порушувати лише прокурори областей, міста Києва, а також Генеральний прокурор та його заступники. Трохи інший статус мають судді. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований, і тільки.

Депутатська недоторканність депутатів Верховної Ради України закріплена Конституцією України і для її скасування необхідно змінювати Основний Закон, що являє собою непросту процедуру. Щодо депутатів місцевих рад, то кримінальні справи проти них, як уже зазначалося, можуть порушувати лише вищі посадові особи органів прокуратури. Якщо ж прокурор протиправно відмовиться порушувати справу, тоді зобов’язати його це зробити може лише вищий за рангом прокурор або адміністративний суд.

В Україні вже добрих десять років дискутується питання реформи системи правоохоронних органів: планувалося створення Національного бюро розслідувань, після Помаранчевої революції піднято питання поділу Служби безпеки України на два органи – слідчий та розвідувально-контррозвідувальний.

В системі правоохоронних органів дійсно необхідний окремий слідчий орган, максимально незалежний від будь-якої гілки влади та посадової особи. Саме такому органові доцільно було б доручити порушення і розслідування кримінальних справ проти високопосадовців. Варто розглянути можливість доручення розслідування справ щодо посадовців першого рангу та справ, у яких ці особи мають зацікавленість, паралельно двом або й трьом слідчим групам – так, звісно, дорожче, але і надійніше. Персональний склад груп доцільно формувати шляхом жеребкування. Поки що ж корупційні скандали вибухають не лише в Україні, а й у країнах розвинутої демократії, і є підстави вважати, що це лише верхівка корупційного «айсберга».

Роман Головенко, Інститут масової інформації http://imi.org.ua/