Володимир Фесенко: «Регіонали – люди раціональні, із психологією зграї»

Поки політики вибудовують різноманітні обриси парламентської коаліції, котрі, щоправда, як фігури з піску, не вирізняються довговічністю, політологи уважно за цим стежать і роблять прикидки на майбутнє. Володимир Фесенко, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента», на відміну від багатьох своїх колег, у парламент не балотувався, тож ми мали сподівання почути від нього досить об’єктивну оцінку українських реалій.

– Політологи часто постають у ролі людей, які сьогодні пояснюють, чому вчора не відбулося те, що вони передбачали. Наскільки взагалі прогнозована українська політика?

– По-перше, зауважу, що переважна більшість прогнозів збулася. Ще перед початком виборчої кампанії політологи прогнозували відсутність абсолютного переможця виборів, віддавали Партії регіонів перше місце, називаючи її результат (близько 30 відсотків). Політологи, на відміну від професійних політиків, говорили про те, що буде дуже непросто подолати 3-відсотковий бар’єр і реальні шанси на це мають 6–7 політичних сил. Щодо останнього помилилися зовсім трішки. Підвели Блок Вітренко та Блок Литвина. Проте не варто перебільшувати прогнозні можливості політології, як, утім, і будь-якої іншої суспільної науки. Поведінка людей не механістична, на неї впливають найрізноманітніші чинники, іноді спонтанні. І спрогнозувати всі результати виборів просто неможливо. Урешті-решт, це не пророцтво, а прогноз, тобто оцінка вірогідності тієї чи іншої події в майбутньому на основі аналізу посталих та вивчених тенденцій. У тому й привабливість політики, як і спорту, що можливі сюрпризи, несподіванки. Наприклад, ніхто не прогнозував перемогу Черновецького на виборах мера Києва, а на парламентських виборах на початку березня більшість експертів віддавала друге місце «Нашій Україні». Головною несподіванкою як для соціологів, так і для більшості політологів стало навіть не друге місце БЮТ (на основі даних соціологічних опитувань за тиждень до виборів такий варіант припускали), а значний розрив між БЮТ і «Нашою Україною». До речі, дуже важливо також пояснювати, точніше – аналізувати й те, що вже сталося. Інакше унеможливлюється робота над помилками. Політологи це роблять, а от політики таку роботу не люблять.

– Усі чудово розуміли, що вибори – тільки перший етап. Фінал почався зараз. Начебто неминуча «помаранчева» коаліція, але наскільки вона буде довговічною?

– Спочатку були вибори для громадян, тепер – для політиків. Абсолютна більшість експертів і політиків сьогодні каже про те, що «помаранчева» коаліція – найімовірніший варіант, щоправда, її стабільність вони теж дружно оцінюють як невисоку. Агресивна передвиборна риторика різко звузила поле післявиборного маневру для провідних політичних сил (особливо для «Нашої України»). БЮТ закидав «Нашій Україні» можливий союз із Партією регіонів. «Наша Україна» це категорично відкидала. Тому після таких заяв пропрезидентській партії йти на союз із Регіонами просто небезпечно. Адже виборці можуть не зрозуміти такої різкої зміни курсу. Узагалі зараз «Наша Україна» постала перед драматичним вибором. У ході коаліційних перемовин у «Нашій Україні» не виключений розкол у прямій або прихованій формі. Цей розкол буде зумовлений не ідеологічними причинами, а різним ставленням до можливого прем’єрства Тимошенко. І проблема навіть не в неприязні окремих політиків із «Нашої України» до Тимошенко як такої, а в несприйнятті її економічної політики. Головна перешкода на шляху Тимошенко до прем’єрства – це «непримиренні» в «Нашій Україні» і навіть в СПУ, де напевно знайдеться кілька депутатів, які із задоволенням проголосують проти неї. Хоча компроміс усе ж можливий.

– Чи згодні ви з розтиражованою думкою, що союз із Регіонами означав би політичну смерть «Нашої України»?

– Я не прихильник категоричних оцінок, тому не говорив би про неминучу смерть. Із досить великим ступенем імовірності можна прогнозувати (у разі союзу «НУ» та ПР) істотне звуження електоральної бази «Нашої України» та можливість внутрішнього розколу.

– Якщо говорити про розкол, то чи можлива аналогічна ситуація в Партії регіонів?

– Цілковитий розкол навряд чи можливий, у всякому разі, у найближчій перспективі. Річ у тім, що донецькі політики досить консолідовані. Партія регіонів має свої внутрішні лінії розмежування, але регіонали – люди раціональні, які розуміють, що їхня сила – в єдності та численності фракції, до того ж це люди із психологією єдиної зграї. Проте гру на розкол Партії регіонів можна прогнозувати. Розколювати опозицію – улюблене заняття будь-якої влади. Та й Тимошенко не сидітиме склавши руки (Юлія Володимирівна радше обере улюблену тактику – зіштовхування лобами олігархів). Розколу в партії скоріше не буде, але внутрішня конкуренція може призвести до того, що Партія регіонів перетвориться на щось подібне до «політичної федерації», оскільки в ній представлені різні донецькі клани. ПР сьогодні необхідно виходити з «донбасівського кокона» й перетворюватися на загальноукраїнську партію. Тому дуже важлива поява у верхівці партії людей з інших регіонів, на зразок Кушнарьова.

– Чи можливий ребрендинг Партії регіонів, зокрема, зміна її лідера? І наскільки вона потребує цього?

– Коли довго й наполегливо кажуть, що Януковича потрібно поміняти на когось респектабельнішого, можна припустити, що за цим будуть якісь конкретні дії. Але в ПР розуміють, що повністю списувати Януковича в архів не можна, він має лишатися як символ і якийсь електоральний міф. Радше регіонали збережуть свій давній бренд і підстраховуватимуть Януковича, готуватимуть йому заміну. Можливі варіанти посилення Кушнарьова, Азарова й поступове розкручування Ахметова. Але поки що незрозуміло, чи з’явиться разом із міфом Януковича міф Ахметова. Узагалі в нашій політиці йде боротьба не програм або ідеологій, а саме персоніфікованих політичних міфів. Був міф Ющенка, і зараз йому на зміну приходить міф Тимошенко. Хоча міф Ющенка далеко не втрачений, просто відбувається його трансформація та раціоналізація. Але на всі ці персональні міфи рано чи пізно чекає деміфологізація. Наприкінці кучмівської доби персоніфіковані політичні міфи почали витісняти міфи класичних ідеологічних партій. У комуністів деміфологізація тривала понад десять років і відбулася, коли з’явилася реальна альтернатива – Партія регіонів. Те ж саме з націонал-демократичним міфом, який було замінено персоніфікованими політичними міфами Ющенка й Тимошенко.

– А чи зможе Янукович згодом піти в самостійне плавання? Він зараз нагадує українську Компартію в її найкращі часи, тільки там неважливою була персона лідера, а в його випадку неважливою буде назва партії, яку він очолить.

– Поки що він не готовий, але за минулий рік із ним відбулося чимало метаморфоз. Після президентських виборів у нього був психологічний надлом, і, можливо, він був готовий піти з активної політики, коли в ньому почала розчаровуватися навіть донецька еліта. Але потім розпочалася криза «помаранчевої» команди, зліт рейтингу Януковича, і він, як Фенікс, відродився з попелу. Це додало йому сили, підвищило самооцінку. За всієї критики на його адресу й очевидних вад освіти та загальної культури він уміє навчатися, що дуже важливо для політика. І схоже, що в Партії регіонів почало формуватися крило «молодорегіоналів», які роблять ставку саме на нього, намагаючись уникнути впливу Ахметова.

– Торкнімося слизької теми. Ми говорили про розкол у партіях, а наскільки коректно говорити про «віртуальний» розкол України?

– У політичному сенсі зберігається розкол на дві частини. Дві останні виборчі кампанії його закріпили й навіть посилили. Але, судячи з останніх опитувань, в українському суспільстві зростає громадянська самосвідомість. Люди в різних регіонах країни починають відчувати себе українцями не стільки в етнічному сенсі, скільки в політичному (громадянському). У перші роки незалежності одним із головних «скріплювачів» українського суспільства була бюрократія. Саме вона зумовила становлення України як незалежної держави на початку 90-х. Бюрократія та Кучма як її лідер заморозили багато проблем, котрі потенційно могли розколоти українське суспільство. Президентська кампанія 2004 року все це вивела назовні. І тепер залишається або знову заморожувати ці проблеми, або намагатися їх вирішити на новій політичній основі. Перед Україною стоїть завдання інтегрувати суспільство, бо колишніми методами зберегти його буде складно. Треба посилити економічні, соціальні й культурні зв’язки в країні. Російська культура та російська мова мають стати частиною нової української культури. Якщо ж і далі проводити лінію на витіснення російської мови, то це буде просто заморожуванням соціокультурного розколу.

– Зараз багато розмов про імперативний мандат, але порядок застосування цієї моделі настільки заплутаний, що виникають сумніви в її життєздатності...

– Більшість експертів переконана, що модель імперативного мандата не буде застосована. Точніше вона працюватиме обмежено, у тому сенсі, що депутат не зможе змінити фракцію, але буде мати можливість голосувати на власний розсуд. Можливе виникнення ситуативних альянсів, спроби підкупу... Але є один важливий стримувальний чинник. Адже в тій же Європі немає імперативного мандата як такого, це вчорашній день. Просто якщо вибори відбуваються на демократичній основі, то будь-який політик починає усвідомлювати, що його імідж важливіший, ніж ситуативна вигода. Ніхто не любить зрадників. Тому рано чи пізно відбудеться перебудова мотивації поведінки політиків і потреба в імперативному мандаті відпаде.

– Як далеко зайде конфлікт у багатьох місцевих радах між Партією регіонів і «президентськими» губернаторами?

– Заяви регіоналів – то скоріше якісь попередження. Проблема в тому, що вони можуть оголосити тільки вотум недовіри чинним губернаторам, але призначити нового, за Конституцією, не можуть (це право Президента й уряду). Тому, по-перше, триватиме пошук компромісних кадрових рішень, а по-друге, попереду другий етап конституційної реформи – передача функцій виконавчої влади місцевим радам. Але, знову ж таки, з пошуком компромісів щоб у нас не вийшло «повзучої» федералізації з місцевими царями в регіонах. Політика – мистецтво балансу інтересів, і важливо цей баланс знайти. Центральну владу мають сприймати регіони як союзника й старшого партнера, а не супротивника.

– Але, схоже, самі регіони не зацікавлені в надто великому віддаленні від Києва.

– Дуже показовою була ситуація в кінці 2004 року. Розколу країни, про який тоді багато говорили, не сталося, зокрема й тому, що в ньому не був зацікавлений бізнес. Тому ж таки Ахметову не вигідне було перетворення Донбасу в Придністров’я, бо його бізнес уже тоді був складовою процесу економічної глобалізації. Та ж металургія працює здебільшого на експорт, і розкол країни міг порушити вже налаштовані зв’язки. Саме економічна логіка є одним зі стримувальних чинників, що перешкоджають сепаратистським викликам.