Союз із Януковичем як загроза для національної безпеки та шлях до політичної самоліквідації

Ще вісім місяців тому, влітку минулого року, помаранчеві політичні сили дружно і обґрунтовано вираховували відсотки – чи візьмуть вони на березневих виборах конституційну більшість? Незадовго після цього сталося щось, що супроводжувалося взаємним обливанням помиями, відставкою Юлії Тимошенко – і в результаті помаранчеві політичні сили ледве нашкребли на більш-менш пристойну перемогу з 243 депутатами «на всіх». І це при реальній загрозі реваншу в країні.

Видео дня

На п‘ять років у парламенті буде «вчорашніх» ледь не вдвічі більше, ніж могло бути. Хто відповів за це, як тепер нарешті всім зрозуміло, неправильне рішення щодо відставки Тимошенко, - невідомо. Судячи з існуючої в Україні практики безвідповідальності – ніхто. Між тим, відставка Тимошенко просто провернула колесо на 360 градусів, відібравши в демократичних сил мінімум 70 депутатських мандатів, і віддавши їх «регіонам».

Тому «помаранчева» коаліція – єдина з усіх можливих логічно зрозуміла більшості виборців. Саме більшість виборців підтримала на виборах і 2004, і 2006 років позиції партій-переможців Помаранчевої революції. Лише така коаліція означає стратегічну визначеність – продовження курсу на демократію та європейський вибір.

Пустити Партію регіонів, з її нинішньою ідеологією, у центральну владу України – все одно, що пустити козла в капусту.

Річ у тім, що не так давно, в грудні 2004 року, чільні діячі Партії регіонів дружно брали участь в організації ПІСУАРу в Сіверодонецьку. Керівник кампанії «регіонів» Євген Кушнарьов тоді констатував географічний факт, що йому до Росії ближче, ніж до Києва. Але чомусь лише ненадовго скористався цим фактом, і повернувся до України. Ще кілька тижнів тому він радив «помаранчевим» «пакувати валізи» зі своєї країни. А сьогодні говорить про «м‘який федералізм» і «готовність до глибоких компромісів» у питаннях мови, ЄЕП тощо.

Зміна фразеології Партії регіонів після фактичної другої поразки від «помаранчевих» демонструє лише безвихідь становища Партії регіонів, а зовсім не про ідейні зрушення. Якщо проаналізувати фактичні дії Партії регіонів, а не кон‘юнктурні післявиборні заяви, можна зрозуміти, що по суті ця політична сила не відмовилася від своїх ідеологічних засад, шкідливих для ідеологічної та територіальної єдності країни.

Так, голова політради Партії регіонів Микола Азаров представив зміст Концепції створення парламентської коаліції, яку запропонувала Партія регіонів.

У ній заявляється намір «програми дій зі створення областями України, ідентичними за цивілізаційними, етнічними, культурними, мовними, релігійними та науково-індустріальними особливостями тощо більш великих адміністративно-територіальних утворень з наданням їм статусу федеральних земель з відповідними правами самоврядування та формуванням земельних урядів виборними земельними представницькими органами, для чого внести відповідні зміни до Конституції України». По суті, це означає продовження сепаратистської політики ПІСУАРу.

Необхідно зрозуміти, що Партія регіонів, хоча її й підтримали виборці низки областей, насправді представляє цих виборців лише умовно. Безпосередньо вона представляє власників великих підприємств цих областей.

Природа цієї специфіки відносин влади і населення на Сході Україні така ж, як і в Давньому Єгипті та Вавілоні. У цих суспільствах населення могло вижити, спільно будуючи греблі в дельтах річок. Все суспільство перетворювалося на одне підприємство, яке вимагало одноосібного керівництва. Населення дуже швидко почало обожествляти це керівництво, яке "всіх годує".

У сьогоднішньому Донбасі роль вавілонських та єгипетських гребль відіграють шахти та інші великі підприємства. Тому не слід дивуватися примітивності політичних стереотипів, поширених у Донбасі, адже вона зумовлена архаїчним типом економічних відносин, за відсутності для населення можливості вижити поза системою шахт у шахтарських містах і містечках Донбасу.

Фактично, в Донбасі досі немає громадянського суспільства, а є жорстко керовані керівництвом виробничі організації. Це різко дисонує з ситуацією в Центральній Україні, де сила громадянського об'єднання виявилася, на відміну від Донбасу, значно сильнішою. Економічний плюралізм того ж Харкова й Дніпропетровська, хоча б і не надто значний, виділяє Донбас з-поміж цих сусідніх регіонів. Саме завдяки цим зародкам плюралізму рівень вільнодумства в Харкові і Дніпропетровську на порядок вищий, ніж у сусідів.

Панування Партії регіонів детерміноване не стільки симпатіями виборців (це в даному випадку – річ другорядна), скільки її економічними позиціями. „Регіонали” мають монополію на східноукраїнський електорат лише тому, що одне угрупування тримає всю економіку краю (за деякими даними, активи Партії регіонів становлять до третини колишніх державних активів України), і змушує чи переконує голосувати тільки за них. Не дивно, що керівництво Партії регіонів так панічно боїться реприватизації. Тому що, виходячи з існуючої політичної культури, основні голоси виборців отримає власник «реприватизованих» підприємств.

Тому шляхетну ціль об‘єднання Сходу і Заходу треба починати з іншими східно- та південноукраїнськими політиками. Вони зовсім не обов’язково мають представляти Партію регіонів. На Сході та Півдні є достатньо людей, налаштованих патріотично, антисепаратистськи й антифедералістично. Це адекватні, кваліфіковані люди, які й самі не в захваті від тієї політичної системи, яка склалася на цій території. Саме з ними треба працювати владі. І навіть більше - українська влада мусить виростити цих нових політиків, підштовхнути їх і дати новий імпульс та інкорпорувати до керівництва державою.

Фактично, має бути зведена чітка планка для входження у владу – публічне засудження сепаратизму, федералізму, спекуляцій на мові, підтримка євроінтеграції, жорсткий захист національних інтересів України у відносинах з усіма державами, в тому числі і з Росією.

Якщо перед східноукраїнськими політиками поставити жорсткий бар’єр – патріотизму, відмови від сепаратизму та федералізму, ізоляція одіозних осіб, то вже незабаром Україна знайде в східній частині щонайменше одну політичну силу, яка адекватно представлятиме національні інтереси. У Партії регіонів можуть незабаром утворитися дві групи – одна націлена на тісніше співробітництво з новою владою, а інша залишиться там, де перебуває зараз.

А тоді наступні вибори вже не будуть війною за Україну, як усі вибори протягом останніх 15 років. Ця війна буде нарешті виграна – українським народом. Але так станеться лише за умови, якщо у влади і «помаранчевих» політичних сил вистачить відповідальності перед країною, здорового глузду та інстинкту самозбереження загнуздати свої амбіції та досягти необхідного рівня монолітності.

Слід наголосити, що об'єднання помаранчевих зовсім не означатиме посилення політичного розколу країни. Річ у тім, що реальні центри ухвалення рішень Партії регіонів, зокрема Ринат Ахметов, демонструють готовність працювати в опозиції. Для цих лідерів головне завдання сьогодні полягає в утриманні здобутих економічних позицій. В обмін на це вони готові демонструвати достатній рівень лояльності державі, аби це не становило загроз територіальній цілісності України.

У Партії регіонів насправді досить обмежені засоби для деструктивної діяльності. Всі її керівні центри напряму зв‘язані з бізнесом, а значить – потребують нормальних відносин з центральною владою. По друге, значна частина керівних членів Партії регіонів мала проблеми із законом. Нагадувати про старі правопорушення вчиненням нових – явно не в їхніх інтересах, тим більше за умови скасування недоторканності депутатів місцевих рад. По третє, для консолідованості Партії регіонів не існує і, насправді, не може існувати міцної ідеологічної складової. Головна засада об‘єднання цієї партії – навколо захисту і примноження здобутої власності. Така ключова ідея робить Партію регіонів досить вразливою. По-четверте, Партія регіонів економічно досить зацікавлена в нормальних відносинах із Заходом, а за умови практичної реалізації сепаратизму такі відносини стали б неможливими.

Між тим, встановлення коаліції з «регіонами» означатиме, що «Наша Україна» втратить будь-який вплив на помаранчевий електорат. У політичної сили, яка піде на союз з Януковичем, автоматично зникне політичне майбутнє.

Фактично, союзом з Януковичем Ющенко зняв би з себе в очах більшої частини українського суспільства легітимність, як з політика, що переміг на протистоянні бандитам, фальсифікації, корупції тощо. Після союзу з Януковичем жодних перспектив виграти президентські вибори у 2009 році в Ющенка вже не було б.

Така доля президентської партії, а також самого Президента означатиме гігантську девальвацію всіх цінностей Помаранчевої революції, девальвацію самої перемоги Віктора Ющенка, здобутої не Ющенком, Тимошенко чи будь-ким ще, а мільйонами патріотичних і демократичних громадян у 2004 році.

Проте є речі, важливіші за політичну долю окремих політиків.

Перед країною сьогодні стоять вкрай важливі завдання – раз і назавжди ліквідувати головні передумови для зовнішньої залежності країни.

Необхідно чітко розуміти, що «нейтралітет» (а по суті, збереження російського впливу) означатиме для України щорічні енергетичні кризи, регулярні спроби втручання Москви у внутрішні справи з метою вплинути на політичний процес, інформаційні та інші диверсії. Усе це ми мали можливість спостерігати в більш або менш концентрованих формах упродовж останніх 15 років «позаблоковості» України, починаючи від піднімання російською Думою статусу Севастополя і Криму, і закінчуючи, газом, Тузлою та втручанням у політичний процес в Україні.

Завдання отримання Україною надійних підстав для державного життя, які убезпечать Україну на видиму перспективу від руйнівних зовнішніх і внутрішніх криз, реалізується через зміну геополітичної приналежності завдяки приєднанню України до НАТО.

У разі союзу з "Регіонами" ні про яке вирішення ключових національних задач – досягнення безпеки і зовнішньої стабільності України на тривалу перспективу, вступу до ЄС і НАТО та її захищеності від зовнішнього втручання, мови бути не може.

Вступ до НАТО і отримання реальної перспективи вступу до ЄС, що є найголовнішими національними завданнями сучасного етапу, можливий лише у випадку коаліції союзників з переможців Помаранчевої революції.

Якби мотиви особистих амбіцій виявилися вище національних цілей такого масштабу, як здобуття безпеки для 47-мільйонного народу, це був би вкрай прикрий сигнал того, що Україна все ще має еліту, цього народу недостойну.

Між тим, розумний компроміс між «помаранчевими» політичними силами, розподіл посад у відповідності із результатами виборів та здоровим глуздом (зокрема, визнання права Тимошенко на посаду прем‘єр-міністра та збереження за Президентом контролю над силовим блоком), стане ознакою того, що нинішні «помаранчеві» політичні сили визнають і розуміють міру своєї політичної відповідальності перед народом та заслуговують на політичне майбутнє.

Олександр Палій, для «Обозревателя»