Mовне питання та українська еліта

Українська еліта без огляду на її походження, мову, культуру, релігію чи інші складники індивідуальної та групової тотожности, кровно зацікавлена у підтримці та зміцненні української культури як головного засобу свого узаконення. У кожній виборчій кампанії політичні партії України незмінно змагаються за право вважатися кращим захисником російської мови проти «утисків» з боку української. Мовне питання і зокрема надання російській статусу державної поряд із українською стає на час виборів ключиком до сердець мільйонів тих громадян, які не мислять себе поза російською культурою, і які поза нею не мають ідентичности. Мова як концентроване вираження суспільного і економічного статусу виявляє величезний потенціял до політичної мобілізації виборця. Відтак політики найрізноманітніших орієнтацій намагаються використати цей ключик до перемоги. Цікаво, що так само раптово після виборів, переможець, який обіцяв російській мові статус державної, якнайшвидше ці обіцянки забуває, або ж відкладає їх до наступної кампанії. Відважуся висловити передбачення, що і цим разом, якщо уряд сформувала б Партія реґіонів України, стався б знайомий рецидив політичної амнезії. Мовне питання, «захист російської мови», здається, стало обов'язковим атрибутом політичної платформи опозиції. Як тільки опозиція стає владою, вона непомітно, але досить прогнозовано забуває про гучні обіцянки захистити російську. Що ж відбувається із мовним питанням насправді?

Видео дня

Політична еліта незалежної України виросла із еліти совєтської чи то у прямому смислі збереження суспільного статусу за такими діячами, як Кравчук, Кучма, Марчук, Симоненко, Мороз, чи у символічному, хоч і не менш вагомому смислі збереження менталітету, властивого для гомо-совєтікуса як у випадку діячів на кшталт Медведчука, Литвина, Томенка чи Білозір. Ця нова-стара еліта відчайдушно потребувала політичної леґітимізації, виправдання своїх претензій на керування суспільством. Сенс існування нової еліти мав би озвучуватися на противагу режимові, з якого вона виросла разом із новою українською державою. Якщо нову іделологію українського державництва і націоналізму цій еліті треба було освоювати, - перефарбувати червоне на синє і жовте, змінити серп і молот на тризуб, «Союз нєрушимий» на «Ще не вмерла», то мова нової держави вже була готовою до вжитку. Її слід було лише зробити державною – перевести спілкування бюрократії на українську.

Ця самоукраїнізація колишньої совєтської еліти диктувалася простим і зрозумілим мотивом – її прагненням відмежуватися не лише політично, а й дискурсивно від старого режиму і від російської як його всюдисущого символа і провідника впливів. Українська мова пропонувала себе як готове знаряддя творення нової політичної ідентичности. Ця ідентичність своєю чергою була виправданням самої української незалежности. Мовляв оскільки ми різні за мовою, культурою, реліґією, історією і т.д. – то й існувати нам слід як різні незалежні держави. Для українських еліт леґітимізація державницького проєкту була і лишається привабливою в тій мірі, у якій вона узаконює їх самих і їхні зазіхання на керівництво суспільством. У цьому погляді на український державний проєкт, насамперед як історичну можливість керувати своєю територією незалежно від колишньої метрополії та тішитися завдяки цьому абсолютно недосяжними ще вчора престижем, ресурсами та владою, українські еліти єдині. З цієї точки зору серед української еліти зникає поділ на клани – на донецьких, київських чи дніпропетровських, на зовнішньополітичні орієнтації – европейську чи евразійську, на релігії – московська церква чи українські як і, зрештою, на мови – українську чи російську. Навіть, здавалося б, безнадійно сепаратистська еліта Криму в одному човні з рештою українських можновладців у кровній зацікавленості зберегти нове владне становище.

Українська мова, мова титульної нації, пропонувала себе, як природний спосіб артукуляції державницького проєкту під назвою “незалежна Україна”. Це було не з огляду на якісь її особливі переваги, чи історію вічної жертви утисків. Природности такій її ролі надає лишень те, що вона об'єктивно створює новий політико-культурний дискурс, який суверенізує, відділяє українську політику від імперської російської. Цієї дискурсивної здатности не має російська мова, яка, отримавши державний статус, навпаки робила б український політичний дискурс легко проникним, а відтак і краще керованим з Москви. Українська мова натомість сприяє більшій непроникності українського дискурсу, а з ним й української політики перед чужими впливами. Вона створює умови, коли для гри в політичному полі України зовнішні чинники мали б приймати правила дискурсивної і політичної поведінки, які пишуться у Києві, а не в Москві. Це згори надає українській еліті значну перевагу на власному ґрунті і ставить її поза конкуренцією із будь-якими зовнішніми чинниками. Для української еліти створення питомо українського комунікативного простору цікаве не якимись ідеалістичними прагненнями відновити історичну справедливість на користь покривдженої мови. Воно насамперед цікаве їй як дієвий спосіб звільнення від контролю і впливу Москви iз її зазіханнями на гегемонію над геополітичним простором колишньої совєтської імперії, якими б евфемізмами не називали його тепер – чи то СНД чи “близьке порубіжжя”.

З точки зору Кремля збереження панівного становища російської мови та культури в Україні мотивується прагматикою забезпечення для себе найпотужнішого важеля утримання України у своїй владній орбіті чи назвіть її «російською ліберальною імперією». Адже саме через сприятливі до мовного-культурних маніпуляцій верстви українського населення, Кремль у стані контролювати і задавати поведінку політичних акторів, які домагаються голосів саме цього виборця – реґіоналів, комуністів, соціялістів, проґресивних соціялістів, союзівців і т. ін. Усвідомлення цього імперативу визначає культурну політику Кремля до України, коли література, поп-музика, кіно, преса у всіх її формах, нарешті реліґія, активно, відверто і без вагань застосовуються як знаряддя політичного контролю, тиску, досягнення тактичних та стратегічниx цілей в Україні, в тім і цілей контролю української еліти.

Відповідно постійна і проґресуююча марґіналізація українських літератури, поп-музики, преси, церкви є першою умовою збереження культурної, а відтак і політичної гегемонії Росії над Україною. Тому кожен крок Києва на підтримку української культури у будь-якій із її форм викликає аґресивну протидію з боку Москви і негайну активізацію “рядових” організацій в Україні на захист від начебто “примусової українізації”. Показово, що найбільший галас навколо “примусової українізації” зчиняється у тих реґіонах України, де українська мова має найслабші позиції – Слобожанщина, Донбас та особливо Крим. Таким чином русофонів відповідних реґіонів тримають у стані постійної мобілізації навколо мовного питання.

Mосква має всі підстави нервуватися у тому, що стосується мовного питання не з огляду на якусь загрозу для російської мови в Україні чи «утиски», яких начебто зазнають українські русофони. Такої загрози реально не існує. Існує загроза непропорційно панівному становищу російської мови та культури в Україні, яке вони посіли у наслідок насильницької асиміляторської політики Москви у совєтську добу, і яке за умови його збереження залишає у руках Кремля найефективніше знаряддя впливу на ситуацію в Україні загалом і на поведінку української еліти зокрема. Наївно думати, що Москва проймається високопарними цілями забезпечення мовних та культурних прав «співвітчизників» у інших країнах. Якщо б вона дійсно журилася цими правами, то до сих пір би вже засипала уряди США, Канади чи Ізраїлю нотами протесту і непроханими порадами на кшталт тих, які реґулярно летять до Києва. Тим часом у Вашинґтоні, Отаві чи Єрусалимі не помічають присутности на своїх територіях сотень тисяч русофонів, активно асимілюючи їх, як зрештою не помічають цього й у Кремлі. Справжня причина аґресивно-невротичної поведінки північного сусіда полягає у залежності між мовою та політикою, яка не обіцяє чогось доброго для кремлівських проєктів нової «ліберальної імперії».

У політичній філософії є поняття “рації держави”. Це дослівний переклад італійського виразу епохи Відродження ragione dello stato (у сучасній італійській - ragion di stato), яке згодом дало французький відповідник raison d’etat, чи англійський reason of state. Це поняття бере початок у писаннях таких двох політичних філософів італійського Ренесансу, як Нікколо Мак’явеллі (1469 - 1527) та Франческо Ґвіччардіні (1483 -1540). Рація держави чи краще сказати логіка влади – це філософія і практика політичних дій, заснованих на осмисленні політиком власного інтересу і спрямованих на здобуття, збереження і зміцнення владного становища. Владне становище – ось ключ до розуміння рації держави. Варто знати, що спочатку слова stato, etat вживалися у складі цього сполучення саме у своєму первинному значенні «становище, стан» і лише згодом розвинули інше значення «держава». Це уможливило ототожнення абсолютного монарха із державою, яке вокалізував король Франції Людовік ХIУ у славетному “Держава – це я” (L’etat c’est moi).

Логіка влади не мотивується ідеалістичними почуттями громадянина чи патріота, а насамперед голим і холодним прагненням утримати і максималізувати своє привілейоване суспільне становище, перекласти його у гроші, ресурси, вплив та престиж. Вона є першим серед мотиваторів поведінки політичних діячів, підпорядковуючи собі їхню тактику, риторику, – все, що в їхніх діях має потенціял політичного наслідку. Типовим прикладом поведінки, умотивованої логікою влади є несподівана відмови переможця на виборах від передвиборчих обіцянок. У 1994 році національно-патріотичні кола України журилися тим, що перемога проросійського Кучми означатиме проголошення російської мови державною, дальшу русифікацію і як її логічний фінал – кінець незалежної України. Цього не сталося. Із приходом на Банкову Кучми і його людей включилися механізми логіки влади. Інстинктивно відчуваючи, що для своєї леґітимізації як голова держави він повинен говорити мовою цієї держави, Кучма перейшов на українську.

Теорія логіки влади добре описує поведінку українських еліт ще й тому, що згідно з нею серед мотиваторів цієї поведінки немає міркувань патріотизму, громадянского обов'язку чи суспільного блага. Натомість у центрі голий особистий інтерес, скрайній індивідулізм та примітивний еґоїзм частіше всього камуфльований риторикою турботи про загальне благо. Це зовсім не означає, що кожний український політичний діяч – безсердечний еґоцентрик на зразок мадам де Помпадур і з її гаслом “Після нас хоч потоп”, хоча часто саме так і є.

Те, що в незалежній Україні такі символи українського націоналізму, як українська мова, тризуб, синій та жовтий кольори, пісня «Ще не вмерла України…» несподівано легко отримали визнання з боку держави загалом і парламенту, президента та інших державних чинників зокрема, саме як символіка незалежної України, говорить не про силу ідеології українського націоналізму в політикумі і суспільстві, а насамперед про дію логіки влади на нову-стару еліту. Kожен політик, чи то окрема людина, чи партія, здобуваючи владу, інстинктивно сягає по символи влади, як перший спосіб узаконення свого становища. Серед цих символів мова виявляється поза всякою конкуренцією за силою леґітимізації. Крім того, що вона єднає множину політичних опонентів, партій, рухів, блоків, груп інтересів, кланів у єдиний політикум, вона також позначає межі цього політикуму, захищає його від втручання іззовні. У цьому сенсі мова створює для держави та її еліти суверенне поле більш непроникне, ніж фізичні кордони із митницями та візами. Зовнішні чинники, уряди інших країн щоб впливати на українську політику і суспільний дискурс повинні приймати його правила гри в тому числі і його мову.

Однією із перших речей, які має робити і частіше всього робить російськомовний український політик, що зайняв владне становище – є перехід на українську мову в офіційному спілкуванні. Він може бути все більше послідовним, як це сталося із віце-прем’єром Юлією Тимошенко, чи декоративним – як у випадку із президентом Кучмою чи прем’єром Януковичем. Важлива не так якість мови, як сам факт її вживання нехай навіть у такому далекому від досконалости різновиді, як у Миколи Азаровa. У такому переході немає і тіні ідеалізму, національного прозріння чи мітичного євшан-синдрому – здійснити його підказує примітивне політичне чуття і та сама логіка владного становища. Тому не слід дивуватися повідомленням про наміри Віталія Кличка чи Рината Ахметова опанувати українську. Було б значно дивніше, коли б такі успішні кожен у своїй галузі діячі, не хотіли б зробити цього. Якби українська політична еліта мала мудрість та відвагу довести створення свого суверенного дискурсивного поля до логічного кінця, то вона б користувалася українською під переклад і на державних переговорах із росіянами, іґноруючи можливі «прихильні» гримаси своїх московських візаві.

А якже виборці і гучні заяви на захист проти утисків і т.д. Тут слід розріжняти риторику політика та його довготривалий інтерес. Що б там хто не казав про слов’янську єдність, про братів-росіян, про єдину історію і культуру, про новий російсько-українсько-білоруський союз і таке инше, у дійсності за цією риторикою криється бажання здобути підтримку електорату, який у відповідь на ці гасла голосує у певний прогнозований спосіб. Навіть такий національно безхребетний провідник, як Аляксандр Лукашенка чомусь не ліквідував незалежну Біларусь, а з нею і свою особисту владу, попросивши Кремль призначити його скромним ґубернатором в ім’я братства із російським народом. Увідомлюючи свій владний інтерес, він не відмовився від державного проекту Біларусі, хай хоч і не заснованого на біларуській мовній та культурній тотожності. Проте те, що Лукашенко не має леґітимности в очах зовнішнього світу пояснюється не лише узурпацією влади і порушенням демократичних норм, але й відсутністю питомо-біларуського дискурсивного наповнення Лукашенкової держави. З точки зору політичної семіотики Лукашенкова Біларусь відтак більше подібна на провінцію Росії.

Українська еліта швидко усвідомила привабливість та жаданість влади, як і усвідомила те, що наявність в Україні демографічної спадщини СССР створює ситуацію, коли величезна частина виборців веде себе про-російськи, є провідником кремлівських впливів, а відтак обмежує поле маневрів української еліти, змушуючи її весь час оглядатися на Москву. У короткотерміновій перспективі українські еліти зацікавлені використати для себе цього виборця. З точки зору стратегічної перспективи для них має бути очевидним, що підрив вже хисткого статусу української мови тотожний позбавленню себе потужного знаряддя леґітимізації в очах великої частини власних громадян, включно із російськомовними українцями, та зовнішнього світу і, - що ще важливіше, – знаряддя дискурсивного захисту від московських зазіхань.

Як не парадоксально, але українська мова і культура леґітимізують українську державу, а з нею й її еліту, також в очах громадської думки самої Росії – подобається це комусь чи ні. Ця леґітимізація спирається на убивчу у своїй простоті й ефективності логіку: чим відмінніша Україна за мовою, культурою, історією, реліґією, національним характером і т.д. від Росії тим «природнішим» є її прагнення бути незалежною та суверенною державою. Водночас посилення становища російської за рахунок дальшої марґіналізації української мови підриває сам смисл існування української незалежности, а з нею - і української еліти як суверенного політичного актора. Саме проти цієї вбивчо простої логіки спрямована ідеологія спільности джерел українців та росіян у мові, культурі, реліґії, нарешті в історії, що її наполегливо насаджувала Москва у найрізноманітніших формах.

В очах української еліти надзвичайно вагомим арґументом на користь української мови як головної і самоочевидної ознаки української окремішности є те, що українська держава є необхідною умовою існування цієї еліти, бо поза незалежною Україною немає українських олігархів Ахметова, Пінчука, Тарути, Коломойського та інших. Для них рація держави тут цілком співпадає із рацією їхнього ж владного становища. І тут криється цікавий парадокс. У спадок від совєтської імперії незалежна Україна отримала еліту, яка у переважній своїй частині має мовно-культурну зорієнтованість на колишню метрополію. Україна тут не виняток, це властиво у більшій чи меншій мірі всім пост-колоніяльним суспільствам. Інша справа, наскільки швидко логіка влади сприяє культурній емансипації нової-старої еліти, її виходові з-під культурного вливу метрополії. Те, що українські мультимільйонери є всі поспіль російськомовними, ще не конечно значить, що українській мові годі сподіватися від них пітримки. Вже тепер є неомильні ознаки усвідомлення ними постулату, що підтримка української мови відповідає їхнім довготривалим стратегічним інтересам. Слід теж розуміти, що для подолання глибоковкорінених упереджень проти української мови та створених імперською ідеологією стереотипів української культури як неповноцінної потрібен час.

Чи не найпотужнішим чинником, який штовхає російськомовну українську еліту в обійми української культури, є Москва. На відміну від інших імперій, які після розвалу своїх володінь шукали нові субтельніші форми впливу на колишні колонії, Кремль невтомно демонструє все аґресивніші намагання реваншу. Мова і культура використовуються як знаряддя впливу Кремля на Київ саме знизу, через виборця. За ефективністю це знаряддя перевищує прямий економічний, політичний чи навіть військовий тиск (як це засвідчив контрпродуктивний демарш із Тузлою). Культурний важіль політичного впливу цінний ще й тим, що на відміну від економічних та політичних демаршів на кшталт раптового чотирикратного піднесення ціни на газ, заборони на імпорт українського молока чи м’яса, непрошених порад у галузі шкільництва, він набирає форму демократичного волевиявлення громадян України через різноманітні “народні ініціятиви”, референдуми про стаус російської мови і т.д.

Гегемонія над Україною у галузі культури – чи не єдина козирна карта, що лишається у Кремля в сутуації, коли ледве-який із українських можновладців захоче в ім’я “слов’янської єдности” ділитися із російськими олігархами політичною владою чи економічними прибутками. Відомо, що велика “прихильність” донецьких політиків до “братньої Росії” має більше риторичну істоту – адже Донбас відріжняється від решти України ще й тим, що в його господарстві найменша присутність саме російського капіталу. Додатково ефективними культурні засоби впливу робить те, що майже вся українська еліта є російськомовною і почувається у російській культурі (яку вона дещо українізує) найкомфортніше. Відтак тут також присутній елемент емотивно-сантиментальної маніпуляції – сам Бог велів апелювати до цих сантиментів.

Нарешті ще одним дуже важливим моментом українсько-російського культурного дискурсу, який не повинен лишатися поза проблематикою «мовне питання і українська еліта», є дуже своєрідне ставлення великоросів до України, як такої. Хоч кожне узагальнення кульгає, але все ж не таємниця, що частиною масового менталітету північних сусідів є їхня переконаність у своїй культурній зверхності над Україною. Незалежно чи йдеться про українську мову та культуру, чи український різновид російської мови та культури, вам якось завжди дадуть зрозуміти, що все це в кращому разі несерйозно. Про «несерйозність» України як явища свідчить і те, що по всіх університетах великої Росії назбирається менше студентів-україністів, ніж у одному польському Любліні. Кожен, хто їздив до Росії мав помітити, що на рівні буденного спілкування росіяни називають українців не інакше як «хохол». Якщо ви запротестуєте, що це принизливо, вам із здивованою невинністю витлумачать, що насправді нічого образливого в цьому слові немає. В ідеології російської зверхности на звороті виразу “великий и могучий русский язык” завжди було написано «маленькая и дебильная украинская мова» чи щось у такому смислі. Переконаність у своїй культурній зверхності над українцями наскрізь пронизує російську національну свідомість. Навіть якщо людина говорить російською але з українським акцентом, їй все одно буде вказано на її місце.

Українські націоналісти мають бути безмежно вдячними панам Путіну, Фрадкову, Дерипасці, Чорномирдіну та іншим представником російських можновладців за неприховане презирство до України, яке вони надто часто не в стані контролювати. Малодипломатичні, але такі промовисті вислови Владіміра Путіна про українців, які “тирять” російський газ, його приятеля олігарха Олєґа Дєріпаски про відсутність в Україні ефективних управлінців та бізнес-еліти – все це вияви менталітету російської імперської зверхности. Українська владна еліта, особливо та, що улягає спокусі кремлепоклонства, мала б надовго затримати у пам’яті сцену між Януковичем і Путіним на трибуні в Києві восени 2004 року під час параду з нагоди 60-ої річниці відвоювання совєтською армією Києва у німців. Тоді увага частіше зверталася на Януковича із його блазенською цукеркою для Путіна. Головна ж мораль тієї сценки полягала не у Януковичеві, а у зверхності та презирстві, із якими Владімір Путін поставився до може трохи нетактовного, але у свій спосіб навіть зворушливого жесту гостинности його ж українського союзника. Так ставляться до «хохлів», а не до українців. Tак у Кремлі ставляться до своїх малоросійських васалів та союзників.

Все це свідчить про одне: українська еліта без огляду на її походження, мову, культуру, релігію чи інші складники індивідуальної та групової тотожности, кровно зацікавлена у підтримці та зміцненні української культури як головного засобу свого узаконення. З огляду на це вона повинна активно взятися за всебічну програму заходів дальшої кристалізації української ідентифікаційної окремішности від Росії на всіх рівнях – мовному, культурному, релігійному, ментальному. Важливо, щоб цей проєкт здійснювався не лише урядом, що обов’язково викличе протидію Кремля і урухомлення мобілізаційних механізмів “на захист російської мови” і т.д. Важливо, щоб він здійснювався як приватні ініціативи, програми та фонди, теле- радіо- та кіно-виробничі компанії, як підтримка українського книговидання, молодіжної культури, кіна, інших високопрестижних масових форм самовиразу, культури та шкільництва.

Виховання нового українського громадянина, нечутливого до культурно-політичних маніпуляцій із Москви відповідає сенсові існування та логіці влади української еліти. Зміцнення статусу української культури в Україні та світі зміцнюватиме у тривалій перспективі владне становище самої еліти, зменшуватиме її уразливість перед тиском Кремля через виборчі низи. Імператив підтримки української культури змушує українські російськомовні еліти діяти начебто проти власних почуттів, зате на користь власної рації стану. Політична нестиглість української еліти до сих пір виявлялася у тому, що надто часто вона керувалася або лише короткочасними імперативами здобути підтримку москвоцентричного виборця, або віддавала перевагу емоціям перед тверезим розрахунком, не розуміючи значення, яке має для неї виховання українського громадянина. Настав час зосередитися на стратегічній перспективі українського державного проекту.

Юрій Шевчук, Колумбійський університет, Нью-Йорк, для "Телекритики".