Ющенко оточений корумпованими урядовцями, купленими Кремлем
Їдьте до Києва - і тільки скажіть, що вам призначено зустріч з Президентом Віктором Ющенком, як негайно вас засиплють порадами, пропозиціями та проханнями. Одна жінка благала мене: «Скажіть йому, хай попросить американців дати грошей на «Радіо Свобода». Автор однієї з книг дав мені примірник, попросивши передати Президенту. А один український журналіст порадив не питати Ющенка, чи знайшли вже того, хто спробував його отруїти під час жорстокої боротьби за президентське крісло в 2004 році – бо, безперечно, особа злочинця йому і так чудово відома. Набагато цікавіше, сказав він, було б запитати одразу, чому, власне, Президент досі приховує цю важливу інформацію від громадськості.
Не знаю, що на мене так подіяло... Швидше за все, напівістерична атмосфера, що оточувала Президента - наджорсткі заходи безпеки; зустрічі то скасовувалися, то переносилися; величезна кількість телефонних дзвінків від різноманітних помічників і співробітників, - але я відчувала себе так, ніби маю зустрітися з якоюсь надсвітовою постаттю всевладдя, з політиком, здатним зробити будь-що, тільки клацнувши пальцями. І на певному рівні українці справді вважають, що їх Президент саме такий: чи свідомо, чи підсвідомо, але вони думають, що їх лідер, обраний демократичним шляхом, такий само всевладний, якими були свого часу комуністичні лідери; що він має в своєму розпорядженні такі ж бюрократичні ресурси і навіть такий же доступ до таємної інформації. Він може зробити так, що американці дадуть грошей на «Радіо Свобода»; щоб допомогти вижити тому чи іншому видавництву; він має можливості маніпулювати інформацією про найпідступніші злочини - все в одній особі.
Але, звичайно (і Ющенко сам це пояснює), у нього немає ні таких ресурсів, ні таких можливостей. Я зустрілася з ним в його кабінеті, претензійно-палацову обстановку якого відтіняє величезна колекція предметів української народної творчості, що належить Президенту.
Перше, про що він розповів мені - що розслідування його отруєння зайшло в глухий кут. Коли він тільки прийшов до влади, генеральний прокурор України, котрий ще зберігав вірність колишній владі, яка прийшла після комуністів, всіляко затягував справу, топтався на місці і врешті-решт дозволив головному свідкові виїхати до Росії. Сліди того отруєння помітні на обличчі Президента донині. Українська влада, за його словами, просила росіян видати цього свідка для допиту. І чим же все закінчилося?
- Чим бачите, - знизує плечима Ющенко.
Якщо не складаються відносини з впливовим сусідом, це може неабияк зіпсувати кар`єру президента будь-якої країни. Але для Ющенка ситуація набагато серйозніша. Мало того, що сам далеко не всесильний - він оточений корумпованими діячами, багатьох з яких легко перекуповує переповнений нафтодоларами Кремль, а більшість до того ж лояльні до колишнього посткомуністичного проросійського режиму. Оскільки Ющенко - Президент в парламентській політичній системі, його повноваження обмежені у будь-якому разі, але в такій системі, де таємна інформація, потрапивши до рук його поліції, буде швидше передана до Москви, ніж до президентського кабінета, їх взагалі майже не видно.
Ситуація навряд була б кращою навіть якби російська влада справді хотіла, щоб Ющенко залишився при владі. Але вона, навпаки, ніколи не приховувала своєї нелюбові до Ющенка, оголошеного переможцем виборів тільки після Помаранчевої революції - масових демонстрацій, яких бояться самі росіяни.
Про цю проблему Ющенко говорить дуже обережно. Рішення Росії відключити Україні газ у січні, за його словами, було «подією, що не сприяла зміцненню наших відносин», а свої особисті відносини з Президентом Росії Володимиром Путіним оцінює як про «дуже добрі». Він прагнув по можливості позитивно озиватися і щодо спроб Росії й України вирішити свої давні суперечки: щодо кордонів, російських військово-морських баз на території України і навіть з історичних питань, наприклад, голоду в Україні в 1930-і роки, який українці вважають спробою геноциду, а росіяни - не визнають взагалі. З цих питань створюються комісії, працюють комітети, проте, як визнає Ющенко, чогось конкретного дійти наразі не вдається.
Таке становище стало одним з чинників, через які політична партія Ющенка так погано виступила на нещодавніх парламентських виборах (які він сам, до речі, вважає «найуспішнішими в історії України», оскільки це були перші вибори, проведені «без будь-яких звинувачень у підтасовках на адресу влади»). І справді, в оточенні Ющенка багато хто дивується, наскільки невміло його партія проводила передвиборчу кампанію. Ситуацію посилив і розкол в середовищі «помаранчевої коаліції», групі політиків, які привели його до влади 2004 року. Ющенко сам зізнався мені, що багатьом в Україні коаліція здавалася «політичним ідеалом», і ці люди, бачачи, що економічні й політичні розбіжності почали виявлятися між різношерстими групами «помаранчевих» з того самого моменту, як вони об`єдналися і зробили Ющенка Президентом, розчарувалися в них.
Та все ж не можна не сказати, що несподівано широка прірва, яка виявилася між надзвичайно високим рівнем очікувань прихильників Президента та його реально надзвичайно обмеженою владою, стала джерелом такого ж глибокого розчарування в ньому самому як в Президенті. Коли після інтерв`ю я повернулася додому, всі мої київські знайомі буквально засипали мене питаннями: що він сказав? чому не звинуватив нікого в підтасовках на виборах? чому реформи тягнуться так довго? Вони думають, що за всіма бідами стоїть якась змова, що гальмуванню змін у політиці й економіці напевно є якесь таємне пояснення. Але правда, як мені видається, набагато простіша.
З одного боку, сам-самий у своєму величезному кабінеті сидить Ющенко. З іншого - стоїть Україна, країна, де 50 мільйонів людей. А між ними тисячі людей - урядовців, політиків, журналістів, бізнесменів, фінансово і особисто зацікавлених у збереженні старого прогнилого статус-кво. Отже, якщо подивитися, що ще має зробити Україна, Помаранчева революція здається лише порівняно легким початком шляху.
"The Washington Post", США, 12 квітня, Енн Аппельбаум