Хто куди, а ми – до НАТО

За часів президента Джорджа Вашингтона конгресу країни забаглося законодавчо обмежити чисельність постійної армії десятьма тисячами чоловік. «Чудова думка, - зауважив Вашингтон. – А заразом обмежимо законом чисельність ворожої армії п’ятьма тисячами». Резолюція не пройшла.

Видео дня

Десь таке бачення ситуації було у мене в липні 1990 року, коли ми приймали Декларацію про державний суверенітет. Там було проголошено курс України до статусу нейтральної країни. В той час, коли ще існував Варшавський договір і союзна держава, такий демарш парламенту став одним із найсерйозніших викликів самому існуванню Радянського Союзу. Це був перший, можливо, ще не достатньо сміливий, крок на шляху утвердження нашої майбутньої незалежності. Навіть достатньо несміливий.

І вже влітку 1993 року тією ж Верховною Радою України було прийнято програмний документ «Основні напрямки зовнішньої політики України». До речі, він діє до цього часу, хоча скільки з тієї пори всього відбулось. Саме так вперше офіційно прозвучала теза щодо «повномасштабної участі України у загальноєвропейській структурі безпеки». Обговорення було закритим і йшло тяжко. Врешті-решт під самісінький кінець мене підкликав Зленко і настійливо попросив виступити. Бо все йшло до провалу. Найбільше вітійствував тоді ще досить молодий Володимир Марченко.

Я говорив замість п’яти хвилин за регламентом аж п'ятнадцять. Плющ почував, що мені, здається, вдалось зламати настрої залу. Чому таким важливим був саме мій виступ? Бо я вже 1,5 року був послом у Москві і, напевне, як ніхто інший відчував тривожність становища. Проблеми Криму, ЧФ, Севастополя, нафти, газу підвели стосунки між нашими країнами до самої межі. Тому точка зору не Володимира Крижанівського, а посла в Росії важила на той день дуже багато. Працювала не стільки особистість, як посада.

Документ було прийнято, хоча Марченко знову почав мало не верещати: «Не слухайте цього солодкоголосого ставленика Америки, він тягне нас від Росії!» Та вже нічого не допомогло. Зал до його лементу не прислухався.

Взагалі, треба дуже обережно займатися спогадами, аби чого не переплутати. Он шановна мною керівниця московського «Современника» Галина Волчек розповідає, що Горбачов із Раїсою Максимівною ще студентами полюбляли бігати у їх театр. Блискуча режисерка дещо помиляється. Горбачови закінчили університет в 1955 році, а «Современник» відкрився у 1956 році. Недарма ж кажуть, що людина під старість пам’ятає тільки те, чого з нею не було.

Зараз же дехто з несамовитих антагоністів самої тільки ідеї вступу України у НАТО знову апелює до фрази в Декларації, що говорить про нашу прийдешню позаблоковість. Так після цього скільки було переосмислено, переговорено! А нас знову тягнуть до грецьких календ. Тому цей аргумент був відкинутий часом і вертатись до нього тепер – справжній нонсенс.

Тим більше, що після цього було прийнято Конституцію України. А в ній нема жодного посилання, яке б визначало нейтралітет або неучасть у військових блоках. В коротенькій Декларації для цього знайшлося місце, а ось у багатосторіночному Основному Законі про це ані слова. Змінився час, змінилися настанови.

Після цього в 2003 році було прийнято ще один підмурковий закон – «Про основи національної безпеки України». В ньому чітко визначається необхідність участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства в Європейському Союзі та організації Північноатлантичного договору. Але при беззастережному збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Росією, іншими країнами СНД.

Таким чином, ми можемо свідомо констатувати, що еліта держави добре розуміє невмолимість нашого курсу на Європу і, зокрема, у НАТО. Чому ж тоді опитування серед населення не показують великого захвату пересічного люду від натівської перспективи? А тому що, по-перше і по-десяте, погано розповідають про те осоружне НАТО. Скільки страшилок сказано про цю організацію. А зрозумілого, чіткого підходу ми не чуємо.

Добре, що хоч зараз отримали адекватного міністра оборони. Порівняно молоду людину, не зашорену совковими підходами. Не схожого на Ваньку-взводного, як багаторічний кучмівський протеже – Кузьмук. Треба надавати можливість Анатолію Гриценку у вільному діалозі з опонентами розповідати не про принади цього блоку, а про його необхідність для України.

І тут ми не можемо обійти певні виклики, які йдуть зі Сходу. Згадаймо добре запрограмовану провокацію з Тузлою. Зведення дамби з російської сторони нагадувало не стільки акцію з відсипки насипу, як дії танкових колон. А смикання з маяками в Криму? А розгорнута робота з дестабілізації газопостачання напередодні Нового року? Пам’ятаєте, як йшла мова стосовно звернення до країн-гарантів будапештського протоколу та лісабонської угоди?

Чи могли б ми думати, що керівництво братнього нам народу буде успішно розгортати всілякі торгові війни з Україною? Вслухайтеся в це словосполучення: хоча й торгові, але війни. Те, що було свого часу за Єльцина, то такі собі квіточки. Зараз Росія очолюється людьми зовсім іншого ґатунку. Не буває авторитарного режиму інтравертного плану, він завжди перетворюється в збудника зовнішньої напруги.

Треба завжди пам’ятати, що ми живемо поряд з амбітною країною. Вже мало не триста років її головним пафосом не є бажання бути заможною державою, а непереборне прагнення до величі. Тому таке сусідство вимагає нас унебезпечувати себе по мірі можливостей. Ось і зараз у них занадто багато говорять про патріотизм. Згадайте, як недорізаним поросячим виском заходився у нас Жириновський. Державу завжди іменують Вітчизною, коли готуються вбивати людей.

Я вірю, що в Росії ніколи не повторяться жахи більшовизму і вона не буде каталізатором воєнного напруження, як за часів параноїдального Сталіна. Занадто багато вона пережила у ті часи, аби дозволити собі бути ввергнутою в щось подібне. І навіть повзучий неспокій на Кавказі не є підставою для граничного занепокоєння. Проте, проте, проте…

Остання шарпанина з Грузією, навіть милі іграшки з молдавськими винами, є знаком перестороги. Береженого Бог береже. Тому так тягнеться Грузія до НАТО. Їм потрібна парасолька, і добра парасолька, аби захиститись не тільки від мжички, але й від грози. Швейцарець Макс Фріш зауважив досить точно: «По-справжньому війна нікому не потрібна, та багатьом потрібна ненависть». Це сказав житель нейтральної країни, але скільки ж тої зненависті вони бачили біля своїх кордонів.

Пам’ятаю, як одного разу один з російських журналістів, ура-патріотичного штибу, запитав мене: «Чи правда, що у вас під час прийняття присяги у офіцерів питають, чи будуть вони воювати в разі необхідності проти Росії?» Мене аж засудомило від такого ідіотизму. Це ж тільки упир може таке спитати, така думка може виникнути в злочинній голові. Хоча, звісно, професія офіцера зобов’язує його захищати людей від агресора. Між нами може бути що завгодно. Суперечки, розходження, похолодання і потепління. І край!

Чому ж все-таки не позаблоковість? В епоху величезних викликів територизму стояти осторонь світового процесу неможливо. Нейтралітет Швейцарії і Швеції має багатовічну історію. Австрії потрібна була захисна конструкція від можливості поглинання своєю північною сусідкою. Але країна на перехресті доріг з 600 тисячами квадратних кілометрів території і 47 мільйонами населення не може собі цього дозволити.

Але чому ж тоді НАТО, а не Ташкентський договір? Ми - чисто європейська держава, ми не маємо жодних стратегічних інтересів, підкреслюю, стратегічних, не те, що поза Уралом, а навіть поза Доном. Тому логіка нинішнього життя вимагає від нас вбудовуватись в європейський спосіб існування, європейську торгівлю, європейську безпеку.

Що дуже цікаво. Росія навіть більше за нас працює з Північноатлантичними структурами, але дуже ревно слідкує за нашими кроками на Захід. І чуть що, ми чуємо: що попові можна, то дякові зась. Добре, це Росія. Але чому наші апологети східного вектору розвитку так нас відтягують від західних перспектив? Можливості європейських ринків набагато більші, мало не в десять разів, чим обшир російського ринку.

Країни так званого східного блоку і балтійські республіки виграли від приєднання до НАТО. Чого варта брехня про неймовірний тягар військових витрат у північноатлантичному блоці. Так от, до відому пані Вітренко, нетаківців. Стеля витрат на військові потреби у цих країнах не перевищує 2%. Це не більше того, що витрачає зараз Україна. Видатки на оборону склали у нас минулого року 4,3%.

Україна отримає можливість безпосередньо брати участь в прийнятті рішень при обговоренні питань розвитку європейської і євроатлантичної безпеки. Абсолютно безпідставними є розмови про спроби примусити нас брати участь у всіх миротворчих операціях. Німеччина і Франція не послали жодного солдата до Іраку, хоча вони є чи не найвпливовішими учасниками європейської співдружності.

І навпаки, Україна отримає беззастережні гарантії воєнної безпеки відповідно до Вашингтонського договору. Бо якісь претензії стосовно нас будуть сприйматися як претензії до всієї співдружності.

Одночасно набуття членства в НАТО може бути стимулятором прориву у входженні України в європейські та світові економічні фінансові структури, зокрема, в Європейський Союз. А це суттєво зміцнить нашу економічну безпеку. Разом з тим, такий крок матиме наслідком покращення інвестиційної привабливості країни в очах міжнародних інвесторів. Що і відбулося з усіма нашими сусідами на Заході – Польщею, Угорщиною, Румунією, Словаччиною. Це буде народжувати довіру в інвесторів, бо за нами вони побачать Європу.

Інша справа, що такий крок повинен бути позитивно сприйнятий всім суспільством. Рішення його має бути підтриманим більшістю населення. Згадаймо 1991 рік. Проведення референдуму 1 грудня про набуття нами незалежності не мало якоїсь беззаперечної необхідності. До речі, жодна з країн СНД, на тоді республік Союзу, не провела референдуму на підтримку оголошення незалежності. Ми ж це зробили і стовідсотково легітимізували акт, проголошений 24 серпня.

Таким же чином слід зробити і зі вступом до НАТО. Провести всенародний референдум, але добре роз’яснювати людям очевидні принади такого кроку. Надавши одночасно можливість висловитись опонентам. І тоді успіх такого кроку буде незаперечним. Але не варто кукурікати, доки мова не йде про світанок. Коли це питання стане, як першочергове, на порядок денний і наші партнери запросять нас у цю структуру. Аж ніяк не раніш.

А до цього треба вести наполегливу і кропітку роботу. Між іншим, виконання цільових планів Україна-НАТО у 2005 році за помаранчевого керівництва склало 60%. Тоді як за часів Кучми-Януковича-Медведчука ці показники були кращі. В 2003 році виконання склало 75%, а 2004 року – 64%. То хто гальмує вступ до НАТО? Це ще треба розібратись і зробити оргвисновки. Якщо добре придивитися до роботи наших виконавчих структур, то попереду лише один Гриценко із Міноборони. Інші ж пасуть задніх. Особливо пан Головатий. Говорити він майстер. Ще б працював відповідно. Хоча у його виконанні це, здається, справи несумісні.