Ніна Матвієнко: «Ще зайдіть до мене в хату i наваріть борщу!»
Відома співачка про політику, релігію, творчість та про те, як сучасні виконавці роблять її молодою
Цю жінку не один десяток років знає i шанує вся Україна, її голос називають золотим, а на її піснях виросло i духовно збагатилося не одне покоління людей. За своє життя вона отримала чимало звань, нагород, призів і грамот, але, коли журналіст «УМ» вперше зустрівся із Ніною Матвієнко у Балаклаві, під час однієї з благодійних акцій, усі ці регалії та заслуги не створювали дистанції у спілкуванні. «Сонце, не боїшся брати в мене інтерв'ю, бо одна журналістка нещодавно сказала, що боїться, адже я нібито дуже відверта?» — лише запитала в мене народна артистка, а віднедавна i Герой України. З'ясувалося, що в колись секретній Балаклаві Ніна Митрофанівна, як i автор, була вперше, та й взагалі у Криму відомій співачці випадало бувати нечасто. Але здавалося, що вона прожила тут не один десяток років. Принаймні з балаклавцями спілкувалася настільки тепло i щиро, немов вони давні сусіди. За тиждень після цієї зустрічі ми продовжили розмову в Києві, одразу після повернення Ніни Матвієнко з-за кордону, де вона у складі тріо «Золоті ключі» брала участь у закритті Року України в Польщі.
За Героя — 100 гривень до пенсії
— Ніно Митрофанівно, бачу ви швидко знаходите спільну мову з місцевим людом. Чи відчуваєте на цій землі Україну, адже дехто вважає, що Крим — суто російськомовна територія з цілим клубком проблем нацменшин?
— Так, Україну відчуваю. Бо тут я побачила обличчя не злих, а дуже добрих людей. Розмовляю з цими жіночками, i вони одразу переходять на українську, є тут i росіянки, i білоруси — усі дуже щирі. От вірменка мені сьогодні сказала, що дуже вдячна українській землі, на якій живе. Коли ж я дізналася, що вона виросла на Шевченковій землі, у Каневі, то так розплакалась! Немає тут чужих, це все неправда від окремих політиків, які хочуть нас роз'єднати. Те ж саме в Гурзуфі, де я кожного року зустрічаю багато гарних людей, щирих українців.
— Останнім часом вас часто можна було побачити у вирі політичних подій. Концертні тури на Донбасі за Ющенка під час президентських виборів, сцена Майдану у вирішальні дні Помаранчевої революції... Чому ви зацікавилися політикою?
— Політикою дуже цікавиться мій чоловік. Я ж не цікавлюся, навіть забула, коли останній раз телевізор вмикала. Просто не могла стояти осторонь під час тих виборів, коли ситуація була вкрай екстремальна, коли переймаєшся, чим вона вирішиться. Коли не можеш просто спостерігати, а робиш свій внесок. А так, від політики я далеко. Хоча мені подобається гасло нашого Президента Ющенка, що ми — українці, маємо думати по-українськи, дбати про державу. I це добре, що ми більше не чекаємо манни з небес. I після Помаранчевої революції вже є позитивні зміни, особливо в культурному житті, які мені як співачці більш помітні.
— У вашому житті щось змінилося після того, як кілька місяців тому вам присвоїли звання Героя України?
— Ну, як вам сказати... Взагалі, нічого не змінилося. Пільг ніяких я поки що не маю, та й не знаю, де їх брати. Так, неначе нічого й не було, справді. Хіба що добавили сто гривень до пенсії.
«Відробляю гріхи рідних...»
У цей час Ніну Матвієнко обступають балаклавці, щоб попрощатися перед її вiд’їздом. Народна артистка обіймається i фотографується з усіма бажаючими. Звідусіль чути слова подяки співачці, що приїхала сюди, що справді народна, доступна i проста у спілкуванні, що має велике серце. Одна з бабусь просить пом'янути її покійного сина, який виріс на піснях пані Ніни. Подальша розмова приймає неочікуваний поворот.
— От бачите, може, я дійсно вчасно приїхала? Якась внутрішня інтуїція підказала, що мені треба тут побувати, хоча в мене й дача не оброблена та й на Юрія не посадила ні огірків, нічого. Я навіть заїхала в монастир на Чернігівщині й узяла в матушки благословення на цю поїздку. Добре, що розговорились трохи люди. Старше покоління боїться Бога, на відміну від молоді. Може, я вже в такому віці, що знаю: комусь же треба поминати ці душі... Бо мені колись, знаєте, що мама сказала: «Доню, ти думаєш, що звідти вони нічого не бачать?». Звідти, каже, душі кричать! Може це життя в нас таке важке, що не поминаємо душі загиблих i померлих. А скільки таких душ непом'янутих? Люди жорстокими стали, без Бога в душі. Зайнялися грішми, бізнесом, ще чимось. Коли мама мені ці слова сказала, я ще молодою була, не зрозуміла її. А тепер, коли я їх усіх повтрачала, пересвідчилася, що відробляю гріхи рідних на цій землі, сама їх переживаю, спотикаюсь, б'юся об це каміння.
Якщо ми залишимо свій добрий слід на цій планеті, то сюди повернемося i після смерті. Повернуться ваші дітки і обов'язково пройдуть цей шлях. А якщо ви залишили щось погане — гріхи, зло, уявляєте, скільки по цьому злу пройде поколінь? Якщо крадеш, обов'язково зупинишся тоді, коли в тебе вкрадуть. От мій тато крав усе життя, в колгоспі крав, брати крали — я про це на сцені не боюся казати. Тож, коли в мене вкрали 4 тисячі доларів, я замислилася: що сталося, я ж ні в кого не крала?! Але, хоч я в душі й сварила тата, ми все одно у спадщину цей гріх отримали i тепер повинні відпрацювати. Родина заплатила за це. Пив батько — розрахувався брат, який загинув від алкоголю. I це страшна правда, цього не треба приховувати, а навпаки, треба рід відчистити, ще й синів та дочок оберігати від страшних людей. Люди мають боятися гріхів, відмолювати їх. Хочу всім сказати, хто має совість у душі: поминайте тих, кого немає сьогодні на землі, адже душі тих, кого ми згадуємо у своїх молитвах, неодмінно воскреснуть i не будуть стогнати невихрещеними.«Я така активна жінка»
— Чим найближчим часом порадує своїх шанувальників Ніна Матвієнко?
— Ви знаєте, якось усе життя живу, нічого не плануючи. Але якщо вже задумаю щось сильно-сильно, то даю цьому задуму якусь енергію, i з часом воно саме по собі десь відбувається. Хоча до кожної справи прикладаю руки i здоров'я трошки. А взагалі в мене є чим зайнятися.
— Дача не оброблена...
— І дача є, i внучка Уляна, яку інколи зі школи забираю, i викладаю в Національному університеті культури і мистецтва, i постійні гастролі. Я завжди кудись їду, я така активна жінка! Аби ви знали — інколи думаєш, мабуть, пора вже на пенсію, але мені духовні люди кажуть, що я ще повинна поїздити, духовно піднімати людей, говорити їм добрі слова. Приходить, мабуть, інший період життя, коли є досвід, i знаєш, що саме людям сказати. До того ж я читаю вчення наших святих отців, багато духовної літератури, у тому числі й католицької, після чого i церкву по-іншому сприйняла, i багато релігійних свят. Я багатьом людям даю молитви, щоб причащалися і вчасно покаялися. Я така рада, що люди мені довіряють, це нова гілка в моєму житті. Тому в мене вистачає ще роботи!Української пісні потребує i Донбас, i Польща
— Стосовно наступних гастролей. Вже відомо, в якому куточку України чи світу вони відбудуться?
— Наше тріо акапельного співу «Золоті ключі» вже подало заявку в Міністерство культури, тож чекаємо, доки нам усе спланують. Гастролі зараз мені дійсно потрібні. Якось замислилася про свої пісні, які стільки років збираю, а хіба так багато людей їх потребує, може, не треба збирати, записувати? У мене стільки пісень, ще не проспiваних по Україні, по її селах і районах. Їх просто ніхто не знає! Тому потрібні гастролі i більше нічого. А вже в міністерстві визначать, куди саме ми поїдемо. Мені особисто хотілося б знову об'їздити всю Луганщину, Донеччину. Хоча б місяць. Заспівати там, де ми взагалі не були.
— Чому саме на схід, адже ваш голос давно не чули в інших регіонах?
— На виборах-2004 наше тріо працювало там у таких жахливих умовах! Нас намагалися затримати, не пустити, зашкодити... Але потреба в українській народній пісні є й там. Хоча це не означає, що інші регіони не потребують народної пісні, бо на власні очі бачу, що в Західній Україні зараз зовсім інше покоління зросло, вже не таке патріотичне, з іншою схемою вивчення минулого. Багато молоді виїхало на заробітки. А гастролі, вони як благодійна акція за рахунок держави. Точної дати назвати не можу, потрібно потрапити у квартал, отримати гроші. Ще й спонсора треба знайти, бо уявіть, якщо Міністерство культури дає 50 тисяч, то куди їхати з такими грішми? Хіба що на два концерти... Нас же в «Золотих ключах» троє, адміністратор i ще гостя — можливо, до нас приєднається Ніла Крюкова. Тому так мало гастролюємо. Коли одну десь запрошують, то все нормально, а коли їдеш із групою, одразу починаються проблеми.
— Ви тільки-но повернулися з Польщі, які враження від закриття Року України?
— Було дуже цікаво. Наші хлопці гарно все організували, опікувався заходом чоловік Оксани Білозір. Особливо сподобалися польські діти — студенти, які вивчають українську мову. Фестиваль вдався, самі поляки казали, що такого ще не було. Я була з тріо «Золоті ключі», ми співали народні пісні, усе вживу, на вулиці. Найцікавіше, що коли ми виступили близько десятої вечора, то одразу почався дощ! Це гарна прикмета — на багатство.«Я — без понтів i зірковістю не хворію»
— Музичні критики зазначають, що Ніна Матвієнко стала сучаснішою завдяки співпраці з молодіжними гуртами. Як вам працювалося з «Океаном Ельзи», ТНМК, ВВ?
— Щодо сучасної (сміється), я й не знала! А стосовно хлопців, так тут немає нічого нового, бо пісні я ж із ними співаю весільні, народні. Наприклад, якщо «Океан Ельзи», то це «Стріха капле», така весняночка. Хіба що вони її зробили більш сучасною i більше нічого. Прийшли молоді й підхопили мелодію нашої української пісні, тож цей крок треба привітати. Вони довірили мені, а я співаю з тими, хто запрошує.
Хоча по-різному буває. От мене Ірина Білик запрошувала-запрошувала i якось відійшла. Не чекала... Хотіла там якусь пісню особливу. Звичайно, аби вона наполягла, то я б їй пісню запропонувала. Або Ірина Шинкарук десь уже років зо два дуже просить, щоб я щось підібрала. Я зараз їй дала касету, нехай вибере те, що хоче. Хоча одну пісню з мого альбому вона вже співає, нічого не маю проти, я це дозволяю.
— Натомість спільний проект, який вам запропонував клавішник гурту «Друга ріка» Сергій-«Шура» Гера, так i не відбувся...
— Цим займалося, здається, київське видавництво «Атлантик», хотіли зробити проект: накласти на мої старі пісні електронну музику. Дещо в них вийшло, а дещо не вийшло. Я не була категорична i не казала, як потім писала преса, що мені все не подобається, лише сказала, що дещо можна переглянути, а дещо не треба. Але ці хлопці так i не приїхали, не поговорили. Знайшли молоду співачку, i вона ці ж самі мої пісні заспівала, а «Атлантик» одразу випустив платівку. Ну й нехай!
— Минулого літа ви заспівали з Олегом Скрипкою на «Країні мрій». Цього літа продовжите співпрацю?
— Серйозно кажу, я не знаю. Як Олег запросить, то заспіваємо, а не запросить, то я просто, ну як вам сказати, без понтів. Без понтів i без нервів із цього приводу. Тоді з «ВВ» ми купальську заспівали, тепер ось «Танок на майдані Конго» знову запрошує. Раніше ми з ними зробили весільну, а зараз я їм запропонувала іншу весільну, полтавську, в цікавому темпі. Я, навпаки, молоді дякую, що вони мене роблять молодою. Ці діти i мене омолодили, i зробили так, що сучасна молодь мене знає.
— На березневому концерті, який влаштував журнал «Viva», ви постали у несподіваному образі. Чув багато відгуків, як позитивних, так i не дуже. Дехто, з прикрістю, навіть порівнював «нашу Ніну» з Надєждою Бабкіною...
— Я тоді заспівала нову i дуже цікаву пісню «Квітка-душа» Костянтина Меладзе. Вважаю, що мені дуже пощастило, це Бог його мені послав, бо пісня якраз відповідала моєму настрою. А щодо мого сценічного образу... Знаєте, я ніколи не звертаю уваги на спецефекти, мене не цікавить, що в мене позаду робиться, головне глядачі, а вони попереду. Але перед тим, як заспівати цю пісню, я вирішила «помоднічать» i зробила собі ось такі кучері (проводить рукою по прямому волоссю i сміється). Розумієте, «Квітка-душа» вимагала іншого підходу, iншого образу. Навіть хотіла образ доповнити квіткою, але... На жаль, на репетиціях я не була, то може воно десь по рухах у мене не вийшло. Але, за задумом, пісня дуже цікава, і, думаю, я її не підвела.«Ще зайдіть до мене в хату i наваріть борщу!»
— Наскільки легко вам порозумітися з модельєрами, як знаходите потрібний образ?
— Я завжди просто замовляла ті чи інші костюми до певних творів. Попереднім моїм модельєром була Аня Родіна. Але зараз я зупинилася, бо потребую вже чогось іншого.
Особливих примх у мене немає, головне, щоб костюм підійшов, щоб був вчасним. Тому не переймаюся, бо зараз більше придивляються до того, хто пошив, а не до того, хто носить. Думаю, що мій модельєр ще десь... (замислюється). Найдовше я співпрацювала з художником-модельєром Галиною Забаштою, вона дивилася на мене під час співу i завжди знала, чого хоче. Зараз, думаю, трошки не збігається те, що я співаю, iз тим, що я шию. Вважаю, що Аня Родіна як модельєр більше підходить до сучасних пісень, добре шиє для нинішнього повсякденного життя, а мені треба щоб костюм був не лише гарний, а й народний, до класичних творів.
— Чи збулася ваша давня мрія придбати власний автомобіль?
— Ні, не збулася. Зараз будуємо синові Андрію майстерню, він у мене художник, тож усі кошти йдуть на майстерню. Божий дар треба підтримати. Коли завершимо цю справу, думаю, саме майстерня стане найкращим надбанням мого життя. Але про особисте я б говорити не хотіла, бо як у народі кажуть, ще зайдіть до мене в хату i наваріть мені борщу!
— Наостанок, Ніно Митрофанівно, скажіть, ви відчуваєте себе щасливою людиною?
— Так. Знаєте, щастя має такі кути, такі грані, як у невідшліфованого кристала. I хоча все життя я свої грані шліфую, але мій кристал ще не до кінця дочищений. Кристал моєї творчості, мого внутрішнього стану я ще шліфую, тож треба мені довгенько пожити, щоб до кінця ті кути повідчищати. I коли я ці кути відчищаю, я щастя відкриваю кожен день. Раніше я думала, що щастя є тільки людське i на землі, коли є сім'я прекрасна i все інше. А зараз знаю, що тим, кому земне вдалося чи, навпаки, не вдалося, їм краще шукати духовні грані. Бо це щастя також.
Іван Леонов, «Україна молода»