Давидовича можуть замінити на комп’ютер

Тиждень тому на «Оглядачі» відбулася веб-конференція Ярослава Давидовича, де голова ЦВК досить скептично говорив про можливість голосування українцями через Інтернет:

„Я неодноразово брав участь у міжнародних конференціях, де обговорювалося питання організації голосування по Інтернету. Я абсолютно з вами згідний, що в нашій країні на даному етапі воно є нереальним. Давайте розберемося з нашим виборчим законодавством, відповідно до якого є інші, цікаві для нас, форми організації голосування. А про кошти, що освоюються на організацію голосування по Інтернету на Україні, мені невідомо”.

Причини для скепсису й дійсно є. Основні з них дві – це безпека, та електронна „явка” - тобто кількість людей, які проголосують. Для усвідомлення серйозності першої причини ніхто не зробив більше, ніж Сергій Ківалов, знаний в народі як Підрахуй. Насправді питання безпеки, як часто говорить сам Давидович, „дуже складне і болюче”. Немає жодної електронної системи захисту, яку не можливо було б зламати. І можна тільки уявити собі, з яким ентузіазмом це буде робитись представниками влади, опозиції, вітчизняними комп’ютерними геніями, а також небайдужими фахівцями з інших країн.

Але вирішується вся біль і складність цього питання дуже просто. Треба зробити так, щоб у результатах Інтернет-референдумів не було дуже зацікавлених, тобто – всіх тих добродіїв, що були перераховані. А для цього результати не повинні бути легітимними. Це – по-перше.

А по-друге, ніхто й не говорив про те, що голосуванням через Інтернет треба змінювати зараз систему виборів в Україні. Адже основною функцією на даному етапі повинен стати, не вибір представників, а контроль над їхніми діями. Крім того – вчасно нагадати представникам влади, для чого вони обирались та що мусять робити далі. Адже, на відміну від штатних радників, позаштатних радників, помічників, перших та других заступників, голів департаментів та комітетів, секретарів, народ «язика в дупі не триматиме».

Будь-який можновладець раніше міг тільки мріяти про те, що на кожен його крок, або –намір буде миттєва реакція тих, хто наділив їх владою. Більше того, раніше громадяни могли лише наділяти владою, але не могли позбавити її.

Норберто Боббіо – видатний італійський вчений і автор багатьох розумних книг казав з цього приводу наступне: „Жоден деспот античності, жоден монарх новітньої доби, навіть якщо навколо них були тисячі інформаторів, ніколи не спромагався зібрати всю ту інформацію про своїх підданих, яку можуть зібрати більшість демократичних урядів, удавшись до послуг електронних мозків”.

Друга за важливістю проблема – кількість людей, що користуються Інтернетом в Україні. Чесно кажучи, коли її торкаєшся, то взагалі стає сумно і трошки соромно за свою державу. За даними рейтингу електронної готовності, що був складений дослідницьким відділом журналу Economist за підтримки корпорації IBM, ми мали рейтинг у 3,79 (з 10 можливих) у 2004 році, а вже у 2006 мали показник 3,62 – скотившись таким чином з 54 на 61 місце і залишившись позаду Нігерії. Але цей рейтинг говорить тільки про розвиток електронного бізнесу.

Якщо ж говорити про кількість користувачів взагалі, то, за даними „глобальної статистики українського Інтернету” (http://index.bigmir.net) її аудиторія становить біля 3 млн. користувачів. Важко сказати, багато це, чи мало. Але для проведення пристойного соціологічного дослідження іноді вистачає й двох-трьох тисяч голосів. Якщо ж впровадити на сайті реєстрацію і для отримання результатів брати кількість голосів відповідно до коефіцієнтів порівняно з тим, скільки взагалі людей живе в регіоні, то можна отримати досить правдиву картину. Звичайно, і в такому способі є деякі вади. Наприклад, під дослідження зовсім не попаде електорат комуністів. Але, враховуючи те, що електорату комуністів скоро зовсім не буде, а Інтернет все більше захоплює розуми українців, то цей недолік можна списати на статистичну похибку.

Вірить в це Давидович, або ні, але Інтернет-демократія все одно просуватиметься. Зараз – тільки на рівні контролюючому, а потім і зовсім замінить звичайні прозорі урни. Проблема безпеки вирішується, і це довела Естонія. Опитування в цій невеличкій країна довели, що кожен п’ятий громадянин хотів би голосувати через Інтернет. На останніх виборах там було впроваджено справжнє Інтернет-голосування поряд із звичайним – виборець сам вирішував, в який спосіб йому голосувати краще. Для того, щоб переконатися у захищеності системи, організатори найняли хакерів для випробування. Дослідивши результати, компоненти системи зробили автономними, сервери охороняла поліція, а система, що обробляла результати, взагалі була відокремлена від мережі.

Вирішила проблему безпеки й Швейцарія. Але там, на відміну від Естонії, використовували не електронні ідентифікаційні картки, а коди, які надсилались кожному виборцю звичайною поштою.

Тобто, при бажанні проблема безпеки вирішується. Що ж стосується „явки”, то кількість українців, які користуються Інтернетом, невпинно і стрімко росте.

Звичайно, залишається ще багато і складних і болючих питань. Але всі їх при бажанні можна вирішити. Не виключено, що вже через декілька років Центральну виборчу комісію замінить технічна служба з підтримки сервера. Дискусія продовжується.