Олександр Мілінкевич: «Якщо ти політик у Білорусі — соромно не відсидіти»
Лідер білоруської опозиції розповідає «УМ» про новостворений альянс демократичних сил — рух «За свободу», про «рівняння на Україну», про те, як його шанували у камері СІЗО та чому білоруський опозиційний політик завжди безробітний Тетяна СНІТКО
На розмову з Олександром Мілінкевичем у мене було рівно 35 хвилин. Спасибі й за те : у понеділок, 22 травня, наша зустріч узагалі могла б не відбутися, адже Мілінкевич збирався в поїздку Мінською областю, але раптом втрутилися «органи»... За дві з половиною години після нашого інтерв'ю мінська міська прокуратура винесе моєму співрозмовникові попередження за... спілкування з іноземними журналістами. Але наразі я про це не знаю і лише поглядаю на великий настінний годинник у його штабі. «Нічого, час ще є», — перехопивши мій погляд, втішає господар кабінету. Чоловік, який міг би бути моїм президентом.
«Ми і не програли, і не виграли»
— Спадаре Олесю (тобто пане Олесю, якщо суто по-українськи. — Авт.), після ТАКОЇ президентської кампанії у вас немає почуття поразки?
— Соціологія показує, що ми, опозиція, багато чого домоглися. Мій рейтинг був 2 відсотки до початку кампанії, а через 4 місяці — 30 відсотків. Це величезний успіх, і не особисто Мілінкевича, а всіх, хто працював на мене по всій країні. Якщо вважати виграшем зміни менталітету і настроїв у суспільстві, то в цьому сенсі ми цілком виграли. А якщо говорити про вибори — то їх неможливо було виграти апріорі! Ми і не програли, і не перемогли. Ми боролися за людей, і люди нам повірили. А влада оголосила свої «дикі» відсотки, але всі знають, що вони абсолютно сфальсифiковані. Причому влада домоглася цього батогом, обманом, насильством, і відтак влада втратила. Це був тільки перший крок опозиції. Хоча хотілося б одним кроком заскочити в демократію!..
— Сьогодні, озираючись на ті події, ви не думаєте, що опозиція іноді була зайве обережною? Наприклад, представникові української «Пори» не надали слова на мітингу ні 19, ні 20 березня — потім він уже виїхав. Чи правильно це було?
— Я, чесно кажучи, вперше чую, що представникові «Пори» не дали слова... У нас виступали всі бажаючі: і з Німеччини, і з Польщі, і з Росії. І те, що комусь не дали слова, чесно скажу, для мене дивно... Якщо це так, я прошу пробачення. Хоча сам я не визначав, кому слово дати, кому не дати.
Стосовно ж обережності, так, є дискусія щодо цього в Білорусі. Чи не вартувало йти з площі і брати штурмом, наприклад, резиденцію президента, телебачення або ще якусь важливу державну установу? Я поясню мою позицію. Мітинг (у виборчу ніч. — Ред.) відбувався в дуже жорстких умовах. Влада лякала, влада оточила людей на площі і в будь-який момент могла застосувати силу. Коли я закликав людей вийти на площу, я давав слово, що це буде мирна акція. Я говорив: сподіваюся, що і влада чинитиме так само, що вона не застосує силових заходів, але я, зі свого боку, мирний характер гарантую. Займати якісь будинки , атакувати — це напевне протистояння з міліцією. Міліція застосує силу відповідно до закону (ну є таке в них право!). А це кров, поламані кістки, можливо, життя людей... Не думаю, що ми могли у такий спосіб домогтися більшого. Я вважаю, що мирні акції з боку опозиції збільшують кількість людей, які стають сміливішими. Є ще один момент. В інших країнах (приміром, в Україні, Грузії) тих , хто вийшов протестувати на площі, підтримувала більшість народу. Ми ж на цих виборах не змогли цього домогтися. Демократичні сили не підтримала більшість — нас підтримало приблизно 30 відсотків. Більшість однак залишилася ще за режимом. Лукашенко не набрав, очевидно, 50 відсотків, але все-таки набрав більше, ніж ми. Дуже важливо, коли йдеш на акцію, в атаку, морально відчувати, що за тобою по всій країні — більшість. Надзвичайно важливо! Інакше це — узурпація влади, захоплення. Це другий аргумент, що був у нас.
Я не вважаю помилкою те, що ми провели мирні акції. Настане час, і прийдуть на площу не 20-30 тисяч, а 200-300, і в країні нас підтримуватиме більшість. Отоді наші дії будуть іншими.«Здається, Україна пробує «перевиховати» білоруську владу, розповісти Лукашенкові, як добре жити при демократії»
— Як ви оцінюєте позицію української влади? З одного боку, результати виборів не були визнані, з іншого — Україна не приєдналася до санкцій Євросоюзу щодо заборони в'їзду Лукашенка й інших білоруських високопосадовців.
— Для нас узагалі ситуація в Україні й позиція української влади — фактор надзвичайно важливий. Тому що коли пропаганда хоче продемонструвати, що не варто щось змінювати в Білорусі, вона говорить: подивіться , що коїться в Україні! І при цьому показують тільки негативне по телебаченню: що в Україні після революції нічого гарного взагалі немає (хоч ми знаємо, що це не так, — проявилося багато позитивного за останні півтора року). І нам важливо, щоб позитиву в Україні було якнайбільше. Для нас це аргумент у боротьбі за людей.
Щодо політики Києва стосовно Білорусі, то мені здається, що Україна намагається зараз піти тим шляхом, який уже випробували інші країни: спробувати «перевиховати» білоруську владу, розповісти Лукашенкові та решті, як добре жити при демократії. Мені здається, що українська влада намагається буцімто звести міст... До речі, про це була і заява Лукашенка: що Україна нам допомагатиме будувати міст між Мінськом і Брюсселем. Нібито цей міст і гарна річ, я не проти такого моста ... Але він будувався 12 років усіма структурами Євросоюзу, сусідами нашими, проте всі спроби закінчилися марно. Влада білоруська не надається до реформування. І намагатися ще раз пройти тим шляхом, який жодного разу не дав позитивних результатів, — я вважаю, це помилкова політика.«Ми тиснутимемо на владу і домагатимемося демократичних виборів, і рано чи пізно, але вони відбудуться»
— Ви створюєте зараз новий альянс демократичних сил — рух «За свободу». Які основні напрями його діяльності? Чи вдасться дійсно об'єднати в його лавах таку розмаїту білоруську опозицію?
— Ми вже майже всіх об'єднали. Не ввійшли в коаліцію тільки дві відомі партії — партія Позняка (Консервативно-християнська партiя Бiлоруського народного фронту) і партія Козуліна (Бiлоруська соцiал-демократична партiя «Громада»). Всі інші ввійшли — це десять політичних суб'єктів, сотні громадських організацій. Є люди й організації, що вміють і хочуть об'єднуватися. А деякі просто не хочуть. Тож ми не можемо їх змусити! Я б усе-таки оптимістично оцінив те об'єднання, яке нам вдалося зробити. Зараз ми обговорюємо, як рухатися далі, яка стратегія, які зусилля потрібні.
Ситуація цілком зрозуміла: у Білорусі при цій владі більше не буде виборів — виходить, ми повинні вимагати демократичних виборів. Це мусить бути методичний, постійний тиск на владу. Причому внутрішній (різними методами) і зовнішній (консолідована позиція демократичних країн). Це можуть бути страйки (які незабаром почнуться в Білорусі); це спроби відсторонення режиму мирним шляхом, без насильства. Є процедури, зокрема імпічмент, — ми будемо намагатися це зробити. Наше завдання — демонструвати населенню, що влада сьогодні абсолютно нелегітимна на різних рівнях. Ми — за ненасильницький тиск, той, що дозволений законом. Слід тиснути на владу і домагатися демократичних виборів. Рано або пізно вони відбудуться: може, влада сама зміниться усередині — так званий двірцевий переворот, в який я мало вірю... Може статися економічна криза, що викличе і певні політичні зміни.
Друга кампанія, яку потрібно проводити, — інформаційна. Велика проблема Білорусі — те, що влада монополізувала медіа, особливо телебачення. З цим ми знаємо, що робити. У нас незабаром з'являться нові можливості, і, крім друкованих видань, до кінця року будуть ще й незалежні радіо, телебачення. Важливо робити негативну кампанію, доносити до людей інформацію про владу: розповідати, що влада робить поганого, де причини корупції, де причини невдалої економічної політики, чому Білорусь — ізольована країна.
По-третє, дуже важлива кампанія солідарності. Люди звільнені, відраховані з університетів, люди покарані в'язницею, а кампанія солідарності, безумовно, знизить ступінь страху в країні. Важливо проводити соціальні кампанії. Наприклад, ми вже почали і будемо продовжувати збір підписів за скасування контрактної системи. Більшість людей — за те, щоб вона була скасована (у тій формі, що є, з короткими термінами контрактів). (У Бiлорусi держустанови укладають короткотермiновий контракт зi службовцем, а потiм можуть не продовжити, що часто пов’язано не так з якiстю роботи, як з лояльнiстю людини до влади, з її участю в мiтингах тощо. — Авт.).
Дуже важлива для Білорусі кампанія за збереження незалежності. Ми — єдина країна на континенті, що може зникнути з карти Європи. Зараз Росія робить спробу в черговий раз підписати союзний договір: у Росії поняття таке, що в результаті такого союзу рано або пізно Білорусь зникає як держава і входить до складу РФ. Але в Білорусі немає реальних політичних сил, що підтримували б цю ідею, і немає значної частини населення, яка б її підтримувала. Відповідно до опитувань, тільки 6 відсотків білорусів погодилися б на таке. Білоруси сьогодні — за незалежність. А країна може зникнути в результаті підписання договорів, у яких ми не беремо участі, до обговорення яких нас не запрошено.
— Якщо економічний тиск Росії має на меті загнати Білорусь до складу РФ, то чи не викличе він врешті-решт об'єднання нації навколо існуючого режиму?
— Ну, якщо Лукашенко буде боротися за незалежність — ми підтримаємо його в цьому. Правда, він бореться за незалежність своєї влади від Росії, а не за незалежність країни. Для нього особиста влада — на першому місці. Я вважаю , що ми з Росією повинні мати дружні й взаємовигідні відносини. Росія, безумовно, для Білорусі на довгий час, можливо, назавжди — стратегічний партнер. Я за економічні зв'язки, за економічну інтеграцію, але не за політичне об'єднання і ліквідацію білоруської незалежності. Уся коаліція, яку я представляю, думає так само. І в комуністів, і в Білоруського народного фронту, і в лібералів однакова позиція щодо союзу з Росією.«Білоруському опозиціонеру влаштуватися на роботу практично неможливо»
— Олександре Володимировичу, як ви витримуєте те величезне навантаження, що на вас звалилося в останні півроку?
— Так, уже півроку фактично на відпочинок немає часу ! Але в мене є моє спортивне минуле. Я багато займався спортом, був чемпіоном країни з баскетболу, і це небагато, але допомагає. Спати доводиться мало. Але, знаєте, допомагає насамперед те, що я бачу величезну підтримку людей. Коли до мене підходять люди на різних зборах, на мітингах і вимагають, просять, щоб я не їхав в еміграцію, щоб я не зникав, не переривав політичний процес... Люди мають право вимагати це, тому що моя підтримка, мій рейтинг — це ж не я його зробив, це ж їхня робота. І якби я зник з політичного поля, це було б чергове велике розчарування в білоруських демократичних силах. Так у нас уже було після виборів: лідери, на яких працювали, зникали, з різних причин, звичайно. Тому я обіцяю, що буду на місці.
Але відпочивати теж треба. Сподіваюся, улітку зможу пару тижнів у селі побути, у моєму рідному, що в Гродненській області, там є будиночок на березі озера... Сам я народився, щоправда, у місті, але там мої прадіди поховані... Там чудесні місця: пуща, озеро, річка. Я там відпочиваю найкраще.
— Скажіть, чи є у вас зараз офіційне місце роботи? Чи не намагалися після виборів влаштуватися кудись, наприклад, викладачем?
— У Білорусі ситуація сьогодні така, що неможливо працювати в державній установі й одночасно займатися політикою, суспільною діяльністю, тим більше якщо ти був кандидатом у президенти. І я вже п'ять років не працюю в університеті, хоча це була моя основна робота. Я змушений був піти, тому що мені поставили ультиматум: або ти в суспільно-політичній діяльності, або ти служиш державі. Звичайно, мене можна запитати: чому не йдеш у приватні структури, у бізнес? Можна і там заробляти на життя. Я хочу нагадати, що в нас бізнес жорстоко знищується, його усе менше і менше, і він теж під твердим контролем влади. І якщо таку людину, як я, або просто активіста, візьмуть на роботу, то роботодавці будуть мати неприємності. Таких прикладів багато. От чому, хоч це і сумно, але найбільш активні люди в білоруських демократичних силах майже постійно безробітні . Я працював у громадській організації під час минулих виборів — її ліквідували в нинішню виборчу кампанію. Тепер фонд підтримки локальних ініціатив, у якому я працював експертом, знову ліквідували. І от на цей момент я безробітний. Навіть якщо незалежну громадську організацію задумаєш створити — ліквідують... Якщо ми говорили про солідарність, то білоруським опозиціонерам потрібно бути професійними революціонерами. (посміхається. — Ред.) А знайти роботу практично неможливо.«У камері я був шанованою людиною, бо я — «політзек»
— Ви вперше за своє життя потрапили за грати (після мітингу «Чорнобильський шлях» був затриманий на 15 діб. — Ред.). Що відчули, коли вам прочитали вирок?
— Якщо ти є політиком у Білорусі — навіть соромно жодного разу не вісидіти (Посміхається. — Ред.) Потрібно посидіти! Інакше відриваєшся від людей, які неодноразово там були. Ну, жарти жартами, але я, з одного боку, вважаю, що загублено час — мені шкода тих п'ятнадцяти днів. Обстановочка там не дуже... І умови такі , щоб справді викликати депресію у людини. Не виводили гуляти жодного разу, камера — це фактично туалет, тому що тут же стоїть унітаз, а коли людей багато, то дійсно це не дуже приємно і так... соромно. Неможливо читати, хіба пару годин, тому що вікно високо, воно маленьке і брудне... Але мені було цікаво, тому що в камері контактував з людьми, з якими раніше не контактував. Ці люди — усі фактично опозиціонери. Вони усі не люблять владу зі своїх причин, досить різних. Ці люди добре знають несправедливість нашої судової системи, несправедливість міліції. І ставлення до політичних у камері чудове. Я там був шановною людиною, бо — «політичний». Коли заходив у камеру, всі кричали: «О! Мілінкевич!» Далі ми розмовляли про життя-буття... Так що загалом час усе-таки не втрачений марно.
— Перед виборами був випадок, коли ваших затриманих соратників відвезли в Центральне РУВС Мінська, і ваш приїзд сприяв тому , що їх відразу відпустили. Чи почуваєте ви підтримку з боку міліції, нехай негласну?
— У міліції, як і в інших силових структурах, багато людей, котрі розуміють абсурд цієї влади і її безперспективність. Але вони — на службі... Так, тоді справді поталанило звільнити мого прес-секретаря. Але вдалося не стільки тому, що приїхав кандидат у президенти, а насамперед тому, що я почав дзвонити журналістам — знайомим, незнайомим, усім. І невдовзі на подвір'я цього райвідділу міліції приїхало їх так багато, що прес-секретаря мого випустили, хоча йому вже «клеїли» кримінальну справу. Нібито він бився з міліціонерами, але це було неправдою — я сам був при цьому! Його могли на кілька років ні за що посадити, таких прикладів у нас багато. Але влада боїться більше всього так званої «картинки». Вимагають, щоб не було «картинки», щоб не було знімків у газетах, сюжетів по телебаченню, де влада щось коїть жорстоко або несправедливо. І от ми показали їм , що буде така «картинка» — і це врятувало людину... Ось цю, до речі! (Посміхаючись, киває на прес-секретаря Павла Можейка, який делікатно зазирнув у двері, щоб нагадати, що настав час «закруглятися» — Олександра Мілінкевича чекає прокурор).
Біля входу в прокуратуру разом з іншими журналістами ми чекаємо Мілінкевича майже годину. Результат зустрічі — офіційне попередження. Привід — коментар польській газеті «Жечпосполита», в якому лідер опозиції, відповідаючи на питання про причини смерті в Гродно польського дипломата, припустив, що влада могла мати до цього відношення. Ще один привід — інтерв'ю російській службі радіо Бі-Бі-Сі, в якому затверджував, що вибори були сфальсифіковані і Лукашенко не мав права балотуватися, позаяк референдум, який давав Лукашенку таке право, був незаконним. Якщо Мілінкевич продовжуватиме спілкуватися з іноземними кореспондентами в тому ж дусі, його обіцяли притягнути до відповідальності за однією з новітніх карних статей — «дискредитація Республіки Білорусь», тобто «надання представникові іноземної держави свідомо помилкових свідчень про становище громадян у Республіці Білорусь». Справедливості заради варто додати: це другий випадок попередження прокуратурою за «дискредитацію». Перший трапився усього тиждень тому. Попередили Ірину Халип — громадянку Білорусі, власкора російської «Нової газети» — за матерiали про березневі вибори.