Олександр Ткаченко: Російські студії заробляють на українцях

Що змiнилося на Французькому бульварi, 33 пiсля приходу інвестораЩе вчора, себто буквально півтора року тому, бізнесмени від кіно безнадійно махали рукою в бік кіностудій і кіновиробництва - заробити на цьому було нереально: ринок неготовий, народ від кіно відвик, кінотеатри стоять напівпорожні. Ситуація міняється карколомно швидко. Про будівництво нових кіностудій «прокукурікали» аж двоє - Віктор Приходько будує нову сучасну кіностудію під Житомиром, брати Костянтиновські - за Києвом. Вони збираються конкурувати з державною кіностудією імені Довженка, більше того, збудовані з нуля за всіма сучасними технологічними нормами, за містом, де немає шумів, із гнучким менеджментом, сучасним обладнанням, вони будуть поза конкуренцією. Йдеться про перші великі приватні кіностудії, до цього часу історія українського кіновиробництва iгрових фiльмiв була пов'язана тільки з державними кіностудіями. Ігрове кіно знімали на трьох - Київській імені Довженка, Ялтинській і Одеській. Члени Спілки кінематографістів небезпідставно били тривогу щодо приватизації державних студій - Ялтинська на сьогодні на 100% належить російському приватному капіталу, а в кінці березня остаточно улагодили паперові проблеми із ЗАТ «Одеська кіностудія»: 50%+1 акція належать державі в особі Фонду держмайна, 50 % - 1 акція - інвестору, ТОВ «Нова кіностудія». Кілька штатних режисерів чесно і мужньо вели інформаційну війну проти акціонерів: що непрозоро відбулася процедура акціонування, що занизили оцінку майнового комплексу, що не дали можливості співробітникам взяти участь в акціонуванні. Але в суді борці за державність кіностудії нічого довести не змогли.

Що було?

- Що ж отримали акціонери на Французькому бульварі під усім знайомою емблемою парусника? Оскільки я на кіностудії була вперше і, крім славнозвісного кораблика, ніщо сантиментів не викликало, перші враження від однієї з найвідоміших кіностудій СРСР, де працювали Олександр Довженко і Петро Тодоровський, Сергій Ейзенштейн і Марлен Хуциєв, де царювала Віра Холодна, де знімалися «Три мушкетери» і «Місце зустрічі змінити не можна», межувало з розгубленістю. Похмура бетонна коробка адміністративного приміщення - облуплена, совкова, сіра, вертушка на прохідній і пожовклі фотографії передовиків радянського кіновиробництва в холі. Неохайні будівлі на території, пам'ятник Амвросію Бучмі на зарослій галявині, купи сміття і відчуття запущеності й відсуності того самого кінопроцесу. На справно діюче виробництво це схоже найменше. Ліворуч від адміністративного приміщення - одна із двох пам'яток архітектури на території кіностудії, будинок графині Демидової-Сан-Донато. Двоповерхова, досить скромна, порівняно з маєтками сучасних «графйов», будівля з домовою церквою, каретним хлівом, оранжереєю і корпусом для прислуги. Цей комплекс, побудований у 1893-95 роках, зараз належить одеському відділенню Спілки кінематографістів і є на сьогодні єдиним суперечливим майном на 6, 6 га Одеської кіностудії, право на володіння яким одеськi кiнематографiсти вiдстоюють у судовому порядку.

Мармурові барельєфи Шекспіра, Тиціана, Пушкіна, Мікеланджело, Рафаеля, Белліні, Медичі, Байрона, Генріха ІІ, Гюго на фронтоні будинку, зроблені для того, щоб підкреслити приналежність однієї з трьох доньок київського градоначальника Павла Демидова до культури і мистецтва, вціліли тільки тому, що їх було заляпано вапном. Мармурові бюсти, які чергувалися з медальйонами, в 1944 році румуни при відступі з Одеси знищили. За легендою, яку нам оповідає директор музею кіно Вадим Васильович Костроменко, на парадному ганку будинку Олени Демидової сталася драма - колишня подружка її нареченого, головного інженера Одеського телеграфу, хлюпнула в обличчя багатій графині сірчаної кислоти. Після того випадку Демидова-Сан-Донато зробила спробу повіситися в домовій церкві, але слуги витягли її із зашморгу, відтак вона гуляла тільки в дворику і тільки ночами, згодом виїхала в Італію, зі спотвореним обличчям дожила до глибокої старості, а за благодійну допомогу дитячим будинкам у Флоренції їй побудували пам'ятник.

На тому ж Французькому бульварі, по сусідству з будинком графині була приватна кіностудія Харитонова, і 6 травня 1919 року радянська влада об'єднала два маєтки, зробила державну кіностудію і поставила на «довольствие» 41-ї дивізії Червоної армії. Таким чином веде відлік знаменита Одеська кіностудія, а її знаменита емблема - кораблик із парусами - з'явилася в 60-х роках: одеський художник Петров виграв конкурс на кращий логотип. До речі, Олександр Ткаченко каже, що кораблик трохи змінить свої обриси - модернізується і буде краще надаватися для поліграфічного відтиску, ніж кораблик Петрова на чеканці.

Якщо акціонерам вдасться підняти кіностудію і розкрутити тут привабливий бренд, усі легенди про початок кіно в Одесі підуть у хід. Адже історію про те, що інженер Йосип Тимченко винайшов кіноапарат раніше за братів Люм'єрів, уже викладають на кінофакультетах, шкода, що тільки на українських. А 7 листопада 1893 року в приміщенні одеського готелю «Франція» Тимченко демонстрував стрічки - «Копьеметатель» і «Скачущий всадник». Свої перші сенсаційні сеанси брати Люм'єр зробили, як відомо, 28 грудня 1895 р. За словами директора музею кіно, до революції в Одесі було 50 кіноустановок, себто місць, де демонстрували кіно. Сьогодні - 6 кінотеатрів.

Так чи інакше, а студія без музею не обійдеться, весь її нематеріальний актив - у цих 5, 5 тисячах експонатів, усі легенди і міфи одеської кіностудії, без яких вона просто бездушна, безгосподарська запущена територія. А музей зараз у руках Спiлки і в малесенькій кімнатці будинку Олени Демидової. Новий господар Одеської кіностудії Олександр Ткаченко бачить музей у 1-му павільйоні. Це був павільйон Віри Холодної, зараз історична пам'ятка, а оскільки він на другому поверсі і пандуса ніякого немає, для зйомок він не годиться, а для музею - те, що треба.

Будинок і господарські прибудови графині Демидової зараз займають музей (1 кімната), музейний склад, чи то пак архів, Спілка кінематографістів, і на другому поверсі - асоціація молодих кінематографістів. Олександр Ткаченко підозрює Спілку в меркантильному бажанні перебрати приміщення у власність, щоб здавати його в оренду. Якби це був не Французький бульвар, нікому воно не було б потрібне, а так - розкішне місце. З другого боку, це не просто більш ніж столітні будинки, а пам'ятник архітектури, і реставрувати його треба за зовсім іншими розцінками, ніж звичайні корпуси - він із радістю віддав би його Спілці, але не може - держава внесла ці будівлі у статутний фонд. Отака колізія. Вадим Васильович каже, що за минулий квітень ЗАТ уже виставило Спілці рахунок за оренду - 6 тисяч гривень, а Спілка зроду за оренду не платила, за законом, творчим спілкам держава надавала приміщення в довічне безоплатне користування. А тепер забула і передала на баланс ЗАТ.Що є?

Коли статечний Вадим Васильович закінчував розповідь про історію Одеської кіностудії новiтнiми часами, в дверному пройомі з'явився сам голова правління ЗАТ - відомий журналіст і медіа-менеджер Олександр Ткаченко («Нова мова», «Новий канал», «Нова кіностудія»). Його екскурсія по території кіностудії була не пафосною, а діловитою. Поки на території студії нічого не знесено і, за словами Олександра Ткаченка, нікого не звільнено - поламати павільйон чи знести будівлю можна тільки, озброївшись пачкою дозволів від засновників, міської влади, а 200 штатних співробітників кіностудії всі на своїх місцях. На питання, скільки чоловік має бути в штаті сучасної кіностудії, Ткаченко каже: 100 або 70. Але поки що це не питання першочергової важливості.

За словами пана Ткаченка, в червні в Одесу мав приїхати американський фахівець, з яким підписана попередня угода, і зробити майстер-план студії: що де можна зносити і що будувати. «На жаль, коли 50%+1 акція у держави, ЗАТ повинно проходити тендерні процедури. Тобто я не можу зараз заплатити американцям за роботу, якщо не буде альтернативної пропозиції від українських архітекторів. Я українських архітекторів дуже люблю, але в країні 15 років не будувалося чогось подібного на павільйони чи студії», - каже Олександр. У зарослому бур'янами, затишному куточку бетонні уламки, яма і сміття мало нагадують басейн для комбінованих зйомок, в якому знімали «Адмірала Нахімова». Ткаченко, діставши з сумки буклет англійської кіностудії, показує басейн, який би він хотів збудувати на місці старого. Такого немає на жодній студії у Східній Європі, це скільки б груп можна було залучити в Одесу. Але тут потрібні досвід американців, їхні підрахунки і аналітичні бізнес-розкладки.

На території кіностудії стоїть законсервована в кінці 80-х років 9-поверхівка. Старі студійці кажуть, що добудовувати її не можна - аварійнонебезпечно. Новий господар каже: нісенітниця, ми підняли документи, порадилися з фахівцями, наступного року будемо добудовувати. Це дасть можливість перенести служби у «висотку», знести підсобні примiщення і побудувати на їх місці нові павільйони або натурні майданчики. Але це можливо зробити тільки після правильного плану розвитку студії, на пострадянському просторі спеціалістів із досвідом будівництва нових павільйонів і логістики немає.

Щоб наглядно показати, що старий цегляний довгобуд безпечний і перспективний, Олександр Ткаченко підводить нас, кілька журналістів, до звареної з металевих прутів решітки, яка загороджує вхід, і пірнає в невелику дiрку в загорожi. «Ходімо на дах». - «Навіщо?» - «По-перше, корисно з фізкультурної точки зору, а по-друге, звідти відкривається гарний краєвид». Хекаємо на 9-й поверх, обережно переступаючи дошки на майданчиках між поверхами. На даху - як у голлівудському кіно, так і бачиш, як камера наїжджає на голову правління ЗАТ, як розвертається і бере морський пейзаж, що розстеляється внизу, потім панорамно оглядає всю територію кіностудії - як на долоні. Тут, на 9-му поверсі, колега запитує Олександра Ткаченка про чутки щодо його призначення генпродюсером «1+1», це можливо? «Теоретично чи практично?» - хитро мружиться Ткаченко. «Практично». - «Коли надійде практична пропозиція, тоді й відповім».

«Якщо не боїтеся сильних запахів, можете зайти в костюмерні, мені треба зробити кілька дзвінків, - каже Ткаченко, благополучно вибравшись із майбутнього адміністративного центру. Від порогу дуже сильно пахне нафталіном - а що ви хочете, тут зберігаються тисячі костюмів, в яких грали зірки радянського кіно. «А є костюм д'Артаньяна, можете показати?» - ми всі діти великого монстра, радянського кінематографа, а Боярський в дитинстві справляв сильне враження на всіх дiвчат без винятку. Ось жилетка Висоцького, в якій він грав Жеглова. Венеціанські сукні і військові спідниці міцно притиснуті одні до одної, наряди тургенівських панночок до гусарських мундирiв, на видному місці - прокатний прейскурант: одесити можуть взяти напрокат будь-що із костюмерних. І ціни Божі, галіфе - 5 грн. 40 коп, генеральський мундир - 20 грн, костюм український або російський в комплекті - 15 грн, солдатські пілотки - по гривні, а венеціанська сукня - 25. Щоправда, парк кінокостюмів оновлюється останнім часом рідко, власних фільмів студія знімає мало, а ті, кого обслуговують, костюми забирають. Останні - з фільмів Кіри Муратової, але в її героїв - сучасний гардероб, casual. Ще три кімнати займають національні костюми, м'який реквізит. «Як вам зміни, зарплати виросли?» - мимохідь запитуємо завідуючу костюмерним цехом. - «Так, я зараз отримую 1000 гривень. Головне, щоб була робота, щоб кіностудія не простоювала, щоб тут щось рухалось».

Про це кажуть і начальники цехів, яких зібрали на зустріч із журналістами в кабінеті генерального продюсера Ольги Невєрко. На дверях її кабінету роздрукований девіз - «Самый важный день сегодняшний». Вони - фахівці, які залишилися на кіностудії, коли інші поїхали в Москву, змінили професію, прокляли той день, коли прийшли на кіностудію. І Олександр Миколайович, і Анатолій Васильович, і Наталя Володимирівна, і Віктор Дмитрович з гіркотою кажуть, що завжди було так - найкраща техніка, обладнання йшли на Київську кіностудію, Одеську комплектували по другому розряду, от і дожилися, що знімати зараз нічим, камери і решта знiмальної апаратури орендують у приватних структур. Парк освітлювальної техніки не оновлювався більше 20 років і наразі технологічно не суміщається зі знімальною технікою нового покоління. Цех обробки плівки був розрахований на шосткинську «Свему» і не підходить для обробки інших видів плівок. Обладнання цеху комбінованих зйомок теж застаріло, і складні комбіновані кадри, комп'ютерна графіка йому не по зубах. Начальники технічних служб підтримали керівництво при акціонуванні, а що було робити? Хіба під кіностудією стояла черга з інвесторів? Ми погодилися на ті умови, які запропонували інвестори, тому що студія не розвивалася, занепадала і дивитися на це було неможливо, кажуть.

Сьогодні, каже Ольга Невєрко, студія завантажена на 100 відсотків, і перераховує фільми: «Власні проекти кіностудії: сьогодні ЗАТ «Одеська кіностудія» і московська компанія «Сінебрідж» знімають спільний фільм на військову тематику - це чотири телевізійні серії по 52 хвилини, із яких буде зроблено 2 прокатні серії. Цей проект перебуває в підготовчому періоді, зйомки починаються 17 червня на території Криму, потім ми переїжджаємо в Одесу. Робоча назва - «Легенда про гарнізон», режисер Сергій Воробйов. Поновлюємо роботу над картиною «Біля річки» Єви Нейман, яка була законсервована через те, що Мінкульт припинив фінансування. Ця картина перебуває в монтажно-тонувальному періоді. Крім того, в режисерській розробці в нас зараз два дебюти - «Пляшкова пошта», яку зніматиме одесит Сергій Кускаєв і «Стіна», яку буде знімати Роман Братко, випускник інституту імені Карпенка-Карого. Зараз ми визначаємося, по яких сценаріях працюватимемо з Міністерством культури далi.

Що ускладнює нашу самостійну роботу над проектами? Хоча сьогодні ми оформили угоди аукціонів із 4 авторами сценаріїв і придбали права на 4 сценарії, не запускаємо їх через те, що сьогодні більше 50% кошторису становить оренда техніки. Зараз прийнятий закон про тендер, і ми повинні всю техніку, що закуповуємо, проводити через тендер Мінекономіки. Коли закінчимо тендерну процедуру і купимо техніку, почнемо запускати проекти за сценаріями, які ми купили. Бо віддавати 50% бюджету на сторону - абсолютно не вигідно. Крім цього, ми сьогодні обслуговуємо інші знімальні групи. Закінчився знімальний період 12-серійного московського телесеріалу «Олександровський сад», у знімальному періоді і 14-серійний серіал «Сонька - золота ручка» і 12-серійний серіал на замовлення НТВ «Іван Подушкін» за Дар'єю Донцовою, в дознімальному періоді - телесеріал «Ліквідація». Знімальні групи використовують цех підготовки зйомок, цех декоративно-технічних зйомок, цех освітлювально-знімальної техніки в тій частині, яка в нас є, звукоцех. Плюс оренда спецприміщень - костюмерних, гримерних, експедиторних, і наш персонал - творчий і технічний. Технічний і адміністративний персонал сьогодні завантажений повністю, другий склад творчого персоналу повністю завантажений, не завантажені тільки штатні постановники - 3 режисери і три оператори». Що обіцяють?

(iнтерв'ю з головою правлiння ЗАТ «Одеська кiностудiя» Олександром Ткаченком)

- Олександре, чому ви «вв'язалися» в державну кіностудію, адже побудувати нову було б простіше - правильно будувати, закладати всі технологічні параметри, ніякого негативу в пресі, ніяких скандалів із працівниками, місцевою владою. Зрештою погодження з державою кожного кроку теж не сприяє мобільному, інтенсивному руховi вперед?

- Якщо ставитися до цього, як до будівельного бізнесу, - так, вигідніше будувати нове. Якщо ставитися, як до кінопроцесу, будувати тут нову студію і дивитися, в якому стані є ця кіностудія - неправильно. Тому безумовно тут працює позаекономічний фактор. Перевага полягає в тому, що ми можемо завести механізм уже на існуючій студії, де є люди, які можуть працювати, де можна привести в робочий стан два павільйони, купити техніку і починати щось знімати. Тобто поки будемо займатися глобальною реконструкцією, студія має поновити елементарний робочий процес.

Я не бачу ніяких проблем ні з державою, ні з творчими кадрами, я бачу, що багато творчих співробітників, на жаль, довгий час не працювали, й у них є певний страх перед необхідністю працювати в нових умовах і нерозуміння того, що відбувається. А з точки зору держави public interest, наприклад, у Європі завжди представлений багатьма речами, пов'язаними з кінематографом. Не напряму - через власність, а через участь у проектах.

- Чим буде займатися студія?

- Надавати послуги знімальним групам і знімати свої проекти - те, чим займаються кіностудії в усьому світі. У нас є свої проекти, коли узгодимо їх остаточно, тоді скажемо. Ми порахували, що фільми з невеликими бюджетами - до мільйона доларів, можуть приносити прибуток від прокату і від продажу на DVD і касетах тільки від українського ринку. Якщо ти виходиш за рамки мільйона, тоді треба шукати інші ринки. Але в цілому це дає додатковий імпульс для розвитку кіно в Україні. Тому що просто надавати послуги, як це роблять у Східній Європі, теж непогано, але більшою мірою це бізнес будівельний: побудував - здав, і нормально. Але, коли дійде справа до обслуговування іноземних груп, зразу постане питання персоналу, який зможе працювати за світовими стандартами. Коли я був у Великобританії, ми домовилися з групою товаришів про те, що вони зроблять план workshops (майстер-класів), план навчання спочатку технічного складу, потім менеджерів. Уже коли почнемо знімати, то будемо говорити про навчання для молодих кінематографістів. Але у молодих, на відміну від старшого покоління особливо середнього, практично втраченого, чудові можливості: ринок розвивається, країна відкрита, студії будуть будуватися, телевізійний ринок великий. Тобто, у принципі, в них можливості для зйомок будуть.

- Про що ви зніматимете кіно? Ви вже прорахували потреби ринку, очікування аудиторії?

- Однозначно про сучасне життя, про наш час. Жанрове кіно - комедії, мелодрами, детективи. Ви останнім часом бачили такі вітчизняні фільми?

- Сьогодні в зв'язку з постановою Кабміну про перехід кінопрокату на українську мову виникла необхідність у комплексі з дубляжу і озвучці. Це може бути дуже вигідний бізнес, ви не плануєте цим займатися?

- Це окрема історія. У нас є прекрасні ідеї не тільки з приводу дубляжу і озвучки, а й копіровалки. Спочатку ми не планували розвивати цей напрямок, але завдяки постанові Кабміну, економічна доцільність з'явилася. Я, наприклад, дуже добре до цього ставлюся. Це вигідно. В принципі третина прибутків низки відомих московських студій - це завдяки копіровальним потужностям, які вони роблять для України. Третина прибутків від дубляжу - те ж саме. Ті люди, які теоретично могли б робити це тут, роблять у Росії. А своя мова в кінотеатрах - це стопудово правильне рішення, яке дозволить запустити економічний механізм для кінематографа. Не мати свого дубляжу - це означає не мати якісного звукового обладнання і людей, які на цьому спеціалізуються. Не мати своєї копіровалки - це означає не мати не тільки своїх фахівців, це означає, що всі негативи, які ти знімаєш, треба везти у Стамбул, Москву чи Прагу. Я вже не кажу про ідеологічні мотиви, бо про це вже всі 100 разів сказали.

- Кажуть же, немає кадрів, акторів...

- Дурниці кажуть, актори знайдуться. Сто разів я чув це по «тєліку»: що ви робите, запустіть московські передачі і перебивайте їх тільки своїми новинами і все. Це було скільки - 10-15 років тому. Хтось про це сильно згадує?

- Але ринок потребує цих послуг уже, негайно.

- Ми зробили запит у дві компанії, зараз прораховуємо економічну модель роботи такого комплексу. Але це пов'язано з конкурентними речами, говорити поки що не можу. Сподіваюся впродовж місяця ми знатимемо результати розрахунків.

- Через скільки часу на Одеській кіностудії можна буде нормально знімати кіно?

- Я дуже розраховую, що цим літом буде техніка, уже виконуються ремонти у виробничих приміщеннях - робимо нову систему опалення, комунікації. Я сподіваюсь, що цим літом механізм уже заведеться.

- Скільки ви даєте часу на те, щоб це була конкурентоспроможна студія у Східній Європі?

- Півтора року. Моя улюблена маленька студія - «Кастл-фільм» у Румунії, приблизно таку ми вже зможемо зробити за півтора року. Але головне, що вийде на перший план після ремонту - навчання людей. Зараз про це говоримо.

- Чи плануєте знімати велику копродукцію?

- Ми обговорюємо зараз версії, але намагаємося доволі реалістично і точно підходити до цього процесу. Копродукцію, яку з задоволенням можуть зробити в наших країнах, це, наприклад, знімати недороге кіно для DVD - є такий продукт. У цю копродукцію можна входити, але це такий класичний бізнес, тому ми для себе прийняли внутрішнє рішення спочатку відбудувати студію, спробувати попрацювати з проектами для місцевого ринку, невеликими, але реальними, а потім уже розглядати всі закордонні пропозиції. А закордонні пропозиції, це значить, що stuff - люди, повинні вміти працювати за західними стандартами. Це набагато складніше...

- Плануєте підтримувати фестивальне кіно?

- Звичайно. Я не думаю, що «Біля річки» - це масовий фільм.

- Олександре, скільки відсотків акцій маєте ви?

- Не проблема. Якби ми мали справи з медіа, які потребують 100% прозорості, безумовно була б важливою відповідь на це питання. Найближчим часом ми зробимо окрему презентацію і всі питання та недомовленості оприлюднимо. Ніяких таємниць такого роду, що їх треба було би приховувати, немає. Ми пройшли всі необхідні процедури, щоб стати акціонерами. Я є одним із акціонерів.

- На півтора роки ви плануєте вкласти 32 мільйони гривень. Скільки ще мільйонів треба буде вкласти потім?

- 32 мільйони гривень досить для того, щоб механізм, який не спрацьовує, завести, щоб він міг хоч якимось чином працювати. Всі решта грошей, які вкладатимуться в оборотні засоби, ітимуть уже з прибутків студії. Що стосується можливості подальшого розвитку, то після закінчення терміну, затвердженого наглядовою радою, необхідно буде приступати для реалізації подальшого плану. Поки ми розуміємо досить точно, що треба зробити на найближчі два роки - закупити техніку, відремонтувати примiщення, завести студію i подивитися, як вона працює в нинішніх умовах. Я дуже сподіваюся, що першi проекти будуть вдалими - ми невдалими не займаємось. А далі подивимось, про яку необхідну кількість грошей ітиме мова.

Київ-Одеса-Київ. Валентина Клименко, «Україна молода» www.umoloda.kiev.ua Замість відсутнього резюме

Упродовж історії незалежної України держава продемонструвала, що власник кіностудій вона нікудишній: ні грошей, ні ефективного менеджменту, ні елементарної стратегії розвитку кіно. Все відрегулював ринок, а учасники цього ринку - ми, наші соціальні очікування щодо кіно, наша втома від чужих фільмів, чужого менталітету, чужих реалій, наші смаки, сформовані Голлівудом, трохи Росією і трохи - дякувати фестивалям! - європейському арт-хаусу. Новітні господарі кіностудій орієнтуються на наші кишені й мізки, і треба зрозуміти, що сьогодні власникам не вигідно перепрофільовувати кіностудії. Навпаки, не сьогодні-завтра кінобізнес, у тому числі й кіновиробництво буде дуже прибутковим, післязавтра в цей ринок уже важко буде втиснутися.

У випадку з Одеською кіностудією, держава залишила за собою контрольний пакет акцій (50%+1 акція) і через Наглядову раду має право затверджувати плани, бюджет, давати дозволи на будівництво чи знос, держава має гарантувати «соціальний пакет» співробітникам студії. Земля кіностудії перебуває в комунальній власності. Себто заходи безпеки проти недобросовісного інвестора начебто прийняті, а якість контролю, очевидно, буде залежати від чесності й непідкупності державних чиновників. Що ж до прибутків від діяльності кіностудії, то вони - навпіл, акцій же порівно. За наявності розумної державної політики в галузі кіно, державна ідеологія в кіномистецтві могла б реалізовуватися в тому числі і через інструмент співвласності студій, приватні кіностудії тут - не помічник.