Про користь розмов із сільськими незнайомцями

Неспроможність нинішніх політиків і чиновників адекватно керувати нашою державою починаєш помічати десь між 30-40им кілометром від Києва у будь-якому напрямі. Ні керунок, ні номер магістралі суттєвої ролі не відіграють. Для початку треба заїхати у звичний сільський «генделик» чи «сільпо» за пачкою цигарок і спробувати розрахуватися соткою чи двохсоткою гривень. Відчуття погано прихованої «класової ненависті» вам гарантовано до наступної магазинної зупинки.

Або своє авто, яке у столиці обзивають «тачкою бюджетного класу», спиніть у будь-якому селищі десь на вулиці Лєніна, тихенько відійдіть на кільканадцять метрів, ключі з брелоком сховайте в кишеню, так щоб ніхто й не впізнав у вас «крутелика», і насолоджуйтесь запахами від корови і словами на адресу столичного автоприбульця від старожилів і сільського молодняка.

Це дурня, що в Києві-граді твою «тачку» завжди підріже «мерс» чи «лексус», бо таким «босякам» нічого їхати лівою швидкою полосою, та й світлофори і суцільну смугу вигадали саме для такої «босоти», як ти. Якщо ж вас потягне погомоніти з аборигенами, які у нас працюють «маленькими українцями», то (для повного кайфу) прихопіть із собою чек із середньостатистичного столичного ресторанчику, де ви перехопили обід на одного. Покажіть співвітчизнику, скільки виклали за салатик, скільки коштував банальний стейк із фрешом. Для кращого взаєморозуміння можна продемонструвати і касовий чек чергового продуктового походу до якоїсь «кишені» чи «каравану». А коли своїми столичними сувенірчиками розговорили випадкового «кантрі»-співрозмовника, можна переходити до другого етапу: бесіди про зарплати. Якщо в обласному центрі доцент універу з усіма доплатами за наукові звання, кафедри й спецкурси буває аж до 800 гривень дотягує, то спробуйте вашому «аграрному» співрозмовнику пояснити, чому столична прибиральниця офісу отримує 1000-1500 гривень на місяць проти його 300 в мозолясті руки? Усе залежить від вашого красномовства. І тут доречно вам змінити тему й оповісти, як ходили в гості до знайомих, курили на балконі, а ті з гордістю показували пальцем на скромні апартаменти сусідів по Царському селу на Печерську: от там ночує вождь знедоленого пролетаріату Симоненко, а там в пентхаузі на сотні квадратних метрів народноспіваючий ректор Поплавський перебивається. Не забудьте пікантну деталь, як-от «не кидайте «бички» - це машина пані Кужель».

Далі, опишіть хатинки усіх «нинішніх і вчорашніх», які вам доводилось споглядати в конча-заспах, ковалівках та інших 5-ти зіркових прикиївських селах. Але не затягуйте цю частину розмови, бо перетягнутий монолог не сприяє порозумінню з народом. А вже разом із співрозмовником переходьте до висновкової частини: чи можуть «оті», що прошмигнули на швидкості 150 км в годину крізь шибку затемненого «Мерса» (не)споглядаючи красу й занепад сільського краю, приймати закони і вирішувати державні справи на користь ну ду-у-уже «маленьких українців»…

Колись вся «страна» від Чопу до Владивостока рачки повзала, аби «державні мужі» в Масквє могли закусувати свої рішення бутербродом з червоною ікрою за 68 копійок і під югославський вермут із жульєном дивитись Лебедине озеро в Палаці з’їздів. Минулося. Україна успішно відтворила совдепівську модель – увесь народ і далі навкарачки гарує, а в Києві «еліта» неспішно паркує наприкінці робочого дня машинку за сто тисяч евро у затишному дворику з «мільйонними» квартирками. І вже увечері «слуга народу» на плазмовому телевізорі насолоджується своїми «синхронами» у новинах, коментарями з найважливіших питань, які так хвилюють «пересічного громадянина».

Люблю перечитувати порівняльні статті, у кого з політиків дорожча мобілка, хто з «державників» має крутіший годинник. З картинками і фотками. І часто зупиняюся біля вітрини одного київського бутіка - споглядаю декоративну вазочку за 700 тисяч. Шкода, не має поряд сільського дядька з поганими зубами – мого випадкового співрозмовника. Саме тут він би й зрозумів, що навіть прикупивши таку вазочку, не може столичний «державний муж» ні на секунду забути ні про біди «маленького українця», ні про потреби «великої держави». Це ж просто вазочка.