Пам’яті розстріляного Всеукраїнського собору...
Незабаром виповнюється 85 років із часу Всеукраїнського церковного собору в Києві, що на короткий час відродив автокефалію Української православної церкви.
Автокефалію, яка була втрачена 1696 року в результаті незаконної угоди між Москвою й Константинополем — тоді Москва попросту купила в Царгородського патріарха Діонісія Українську церкву за «30 срібняків». І ось через кілька століть — 1921 року — Собор українців проголосив відтворення Української незалежної (автокефальної) православної церкви. Митрополитом воскреслої церкви тоді було обрано активного діяча й апологета Української православної автокефалії священика Василя Липківського.
Василь Липківський (1864 — 1937) народився в сім’ї священика в Галичині; закінчив Києво- Могилянську академію з ученим ступенем кандидата богослов’я. 1892-го був висвячений на священика; з 1903 року — завідувач Київської церковно-вчительської школи; усунений із цієї посади «за українофільство» й призначений настоятелем Солом’янської церкви в Києві. Активну церковно-політичну діяльність о. Василь розпочав ще 1905 року, за що перебував під «постоянным надзором». А 1917 року Липківський зразу опинився в центрі подій, пов’язаних із автокефалією Української православної церкви.
У травні 1919 року, вже за радянської влади, о. Василь Липківський відслужив у Києві першу в Україні службу Божу українською мовою, а також брав активну участь у оновленні Української церкви, за що його позбавили сану. Невдовзі він очолив підготовку до Всеукраїнського церковного собору, попри те, що весь єпископат України (московські єпископи) категорично засудив ідею цього Собору. Але, як писав пізніше Липківський, «Всеукраїнська церковна рада вирішила не вважати російський єпископат за своїх архіпастирів і не звертати уваги на його заборони». У підготовці до Собору брала участь чи не вся Україна — скрізь збиралися місцеві собори, обиралися делегати, обговорювався порядок денний. Попри голодний рік і небезпечне залізничне сполучення, до Києва з’їхалося більш як 400 делегатів із усієї України. Переважну більшість складали селянство, учительство, було 60 священиків, а також видатні представники українського суспільства — Микола Левицький, академік Агатангел Кримський, проф. Василь Данилевич та інші. І не було жодного єпископа!
Найбільш важливою й складною проблемою Собору, який працював у св. Софії Київській, була відсутність українського єпископату. Тому треба було визначитися щодо того, чи був Собор повноправним і канонічним? Чи був присутній на ньому Христос, чи говорив на Соборі Дух Святий? Адже всі подальші соборні постанови й діяння мали бути обов’язковими для всієї української церкви. З першою доповіддю на Соборі виступив протоієрей Василь Липківський. Ось тези його доповіді: «1) Усі вірні, які прибули на Собор, є не приватні особи, а обранці-представники своїх церковних громад. Їхній голос є голосом громад, які їх обрали, — тому на Соборі лунатиме голос усієї Української церкви; 2) Усі члени Собору зібрались для вирішення справ Христової церкви в Україні, отже тут є присутній сам Христос; 3) Усі члени Собору натхнені вірою, що Українською церквою керує Дух Святий і що їх тут зібрала «благодать Св. Духа»; 4) Через те Собор має всі умови для того, щоб бути цілком канонічним; 5) Московські єпископи не прибули на Собор через те, що вони не вважають себе членами нашої Церкви або не вважають себе обранцями цієї Церкви. А ніщо так не відводить благодать Св. Духа, як пиха, гордощі, панування над братами». Після уважного обговорення тез отця Василя Собор визнав своє зібрання канонічним і правочинним голосом усієї Української церкви.
Найскладнішим для Собору було, звичайно, питання про утворення єпископату УАПЦ. На підставі історичних даних Собор декларував, що в апостольські часи не існувало єпископської висвяти, що, наприклад, апостола Павла висвятили на апостольство пророки, які не були єпископами, й що апостол Тимофій був висвячений «покладанням рук священиків». Бо благодать Св. Духа притаманна взагалі не єпископам, а Церкві в цілому, себто громаді вірних. Тому Українська церква має повне право покласти на обранця свої руки й звести на нього благодать Св. Духа, як це було в апостольські часи. Саме так Всеукраїнський церковний собор висвятив покладанням рук усього духовенства свого першого єпископа- митрополита Василя Липківського й обрав його главою УАПЦ. Таким чином перший Всеукраїнський церковний собор сформував українську ієрархію й затвердив головні засади життя Української церкви — її автокефалію, відокремлення від держави, соборність та рідну мову в церковних відправах.
Собор мав загальноукраїнський резонанс, особливо серед київської інтелігенції. Також у селах спостерігалось велике збудження: до Києва рушали цілі прощі — почути українську богослужебну мову, побачити «свою, народну» ієрархію, відчути «нову благодать». За два місяці після Собору тільки в Києві були висвячені понад 200 священиків і стільки ж дияконів.
А в жовтні 1927 року, під загрозою арешту й заслання всіх його діячів, учасники Другого Всеукраїнського собору проголосували за переобрання Липківського. Ще через три роки відбувся — за наказом ДПУ — ліквідаційний Собор, на якому церкву змусили виголосити резолюцію: «Автокефалія стала символом національно-політичної петлюрівської самостійності». Почалися арешти, розстріли. Як зазначав 1965 року архієпископ Мстислав Скрипник, тоді загинуло 30 єпископів, 3000 священиків і сотні тисяч вірних.
Останні роки свого життя Василь Липківський перебував під постійним наглядом репресивних органів, кілька разів був арештований та ув’язнений. У жовтні 1937 року його в черговий раз арештували й засудили «трійкою» при Київському управлінні НКВС СРСР до негайної страти. Місце його поховання невідоме. 1997 р. Собор УАПЦ під головуванням патріарха Димитрія Яреми канонізував Василя Липківського та інших церковних мучеників 20-х років.
Останніми роками свого життя В. Липківський написав: «ДПУ «пустило в расход» квіт нашої Церкви й поставило надійну варту коло їхніх могил. Але ми віримо, що вони все ж воскреснуть, і ніяка варта їх не встереже. Але ж коли? Перед Господом 1000 літ як один день, і один день як 1000 літ...»
Клара Гудзик, «День»