Видео дня
Буратино дал интервью львовскому таблоиду
Актор Дмитро Іосифов, який свого часу зіграв головну роль у найвідомішому дитячому фільмі, нині сам знімає кіно, телешоу і рекламу
Завжди цікаво довідатись, як склалась доля акторів, які колись засвітились у популярних фільмах. Ось я й вирішив розшукати в Москві виконавця головної ролі у стрічці "Пригоди Буратіно" - Дмитра Іосифова. Тим більше, що картині виповнилось тридцять років.
Ми домовилися зустрітись біля великого торгового центру в одному з нових мікрорайонів Москви. Впізнати Буратіно серед перехожих виявилось нескладно...
"У мене виникла манія величності"
— Дмитре, у вас щось залишилось на згадку про зйомки у "Пригодах Буратіно"? Ось Таня Процента — Мальвіна — розповідала мені, що в неї збереглося з тих часів плаття...
— У мене залишилась єдина річ — дерев'яні черевички. Розбиті, склеєні, але справжні! Все решта загубилось, все ж таки стільки часу минуло... А ось золотий ключик зберігається в режисера Леоніда Нечаева. Він мені його не віддає. (Усміхається).
— Вам тоді було дев'ять чи десять років. На зйомках батьки, мабуть, весь час були поруч?
— Ну, вони не могли весь час бути на зйомках "Пригод Буратіно", адже фільмували досить довго — шість місяців. А відпустки в радянський час давали лише на тридцять днів. Тому тато з мамою приїздили по черзі, зате бабуся весь час була поруч. За що я їй дуже вдячний.
— Ваших рідних не лякала акторська кухня?
— Думаю, ні. Вони ж були з іншого світу, і все це видавалося їм цікавим. Тим більше, що в "Пригодах Буратіно" такий акторський квітник! Рідних лякало інше — безконечний робочий день, протягом якого знімали їхню дитину. Хоча я сам не відчував втоми.
— Для вас це була гра?
— Це було життя — цікаве та незвичайне для дитини. Я ж не ходив тоді до школи . — і це вже само собою було дивовижно. Мене привозили на знімальний майданчик, а там... Нові декорації, новий реквізит, а головне — море! Знімали ж у Криму: Ялта, Алушта, Алупка, Севастополь і т. ін. Пригадую, якось пливли на катері, Рома (виконавець ролі П'єро) грав на мандоліні, я на весь голос співав "Голубой вагон"...
— А Мальвіна танцювала?
— Ні, Танька була маленька — на півтора року молодша, тому над нею і Томасом (Артемон) ми постійно знущались. (Сміється). Пригадую, нас поселили в шикарний готель поблизу Галявини казок, а там — величезна територія. З лісом, горами... І ми влаштовували ігри в індіанців. Ось Танька і Томас були в нас блідолицими, яких ми ловили, закидували аличею (її там росло дуже багато) і зі сльозами відпускали... Потім усе починалось спочатку.
— А дорослі в які ігри грали?
— Ну, освітлювачі одразу навчили нас грати в карти. В дурня "різались" усі, потім стали грати в тисячу— навіть на гроші.
Ну, це були смішні гроші, звичайно: туди три копійки, сюди три копійки. Але все одно...
А ще під час зйомок "Пригод Буратіно" всі спробували курити. Знаходили якісь недопалки біля готелю і намагались прикурювати. (Сміється). Та це нікому не сподобалось, тож одразу й кинули. До речі, я закурив по-справжньому лише в двадцять років, так і курю донині.
— З виходом на екрани "Пригод Буратіно" ви, мабуть, одразу підхопили зіркову хворобу?
— Так. Яоблетів тоді пів країни, відвідуючи різні фестивалі, мене завалили подарунками. Скажімо, я досі зберігаю шахи, що спрезентувала одна сибірська школа. Фігурки зроблені як матрьошки — і напис дитячою рукою. Звичайно, було приємно. Яка ж дитина не любить подарунків?! (Усміхається). Ось тоді й виникло відчуття манії величності, але воно доволі швидко минуло.
Знаєте, однолітки часто мене дразнили, тицяли пальцем. І в школі, і на фігурному ковзанярстві (потім я ще на бокс ходив), і в музичній школі, та й у дворі...
— Тобто популярність ускладнила вам життя?
— Звичайно, це викликало певні труднощі. До того ж така загальна увага породжувала відчуття відповідальності. Тому я намагався не засмучувати нікого і вчитися більш-менш по-людськи. Інакше всі казали б: "А-а-а, так це ж Буратіно!" (Сміється).
"З Костею Хабенським легко працювалося"
— Ви закінчили два факультети — акторський і режисерський. Що підштовхнуло вас до цього?
— Ще коли я вчився у Баталова у ВДІКу, вже тоді розумів, що стану режисером. Це було лише питання часу — "коли"? Тож, закінчивши акторський факультет, я одразу вирішив вступати на режисерський, але двічі провалився. І до Хуцієва, і до Соловйова.
Потім збирався вступати на Вищі режисерські курси, але туди два роки підряд не оголошували набору. Аж раптом у Мінську, в Білоруській академії мистецтв, відкрився кінофакультет. От я й подумав: "Яка різниця, де закінчувати?!" — і подався туди...
Нині ж я дуже задоволений тим, що роблю. У мене купа роботи та й нових пропозицій маса!
— Остання ваша режисерська робота — африканські серії "Убивчої сили". Андрій Федорцов (Вася Рогов) дуже тепло мені про вас розповідав...
— У мене також залишились хороші спогади про всіх: і про Андрія, і про Костю Хабенського... Це артисти, з якими легко працювалося. Попри ненайкращі умови, що були в Південно-Африканській Республіці. Адже ми знімали зимою, африканською зимою, коли перепади температур страшні. Зранку — нуль—мінус два, а вдень — плюс 28. Тобто вдень — у трусах, а ввечері — у пуховиках. (Сміється). І так щодня. Багато хто захворів, але потім ми адаптувалися.
— А що за пригоди були з тваринами? Кажуть, когось там зебра покусала...
— Так, це ж і був Андрій Федорцов. (Усміхається). Ми жили в так званому лоджі. Це щось схоже на хороший готель посеред дикої природи. І хоча там є огорожа, через яку пропущено низковольтний струм (щоб тварини не підходили), для мавп це не перешкода. А вони в Африці жахливі!
Так ось, у готелі було написано: "Не відчиняйте вночі вікна". Але ми не дуже уважно читаємо те, що написано англійською, а якщо й читаємо — все одно не беремо до уваги. Отож, будить мене якось дружина, і спросоння я бачу таку картину: якась туша (а мавпа мого зросту) заносить уже другу ногу на підвіконня, щоб залізти в наш номер. (Сміється). Я інтуїтивно став свистіти. А мавпи, виявляється, бояться свисту, тож непроханий гість утік...
А ось до нашого художника навідалось уночі чотири мавпи. Вони розпакували всі валізи (знімальна група якраз збиралася переїжджати), порозкидали документи, відкрили всі упаковки "Денон" і повичавлювали пасту з тюбиків. Поки мавпи не закінчили своїх справ, доти не покинули номера. Залишалось лише сидіти на ліжку і дивитись на це видовище. Що ви! У цих тварин чотири-сантиметрові ікла й відомо багато випадків, коли вони нападали на туристів, завдаючи серйозних ушкоджень...
Ну, а Федорцов вирішив погодувати зебр, які гуляли поблизу готелю. Здається, дав тварині якусь канапку з сиром, вона взяла її, а потім вкусила його за плече. Після цього випадку він уже не ставився до зебр так добродушно. Та й усі зрозуміли що в Африці дружелюбних звірів немає.
— Одне слово, не ходіть діти в Африку гуляти!
— Так. (Сміється). Те, що крокодили небезпечні, зрозуміло. А ось щодо інших тварин — це стало для більшості відкриттям.
— Це ж не перший ваш екзотичний проект. Ви, наскільки мені відомо, знімали також програму "Останній герой"?
— Так. Перший "Останній герой" я монтував, розробляючи стилістику програми, а другий уже сам знімав. Це було надзвичайно цікаво, адже до того таких масштабних проектів на нашому телебаченні не було. Хоча умови також були непрості: зйомки ж відбувалися в Малайзії.
До речі, героїв реаліті-шоу нічим не підгодовували, тільки перед конкурсами видавали фрукти, щоб вони не втрачали свідомості (а таке траплялося)... З інших реаліті-шоу я знімав "12 негренят", а ще — багато всілякої реклами.
Тепер ось є два кінопро-екти. Про плани завжди говорити небезпечно, та все ж... Це серіали: один — для Першого каналу, а другий — на замовлення "Централпартнершип". Остання стрічка — десяти-або восьмисерійна сага. Сучасна історія — драматична, невесела. Про хвороби нинішнього дня, про проблему совісті.
— А якби вам запропонували щось зіграти?
— Мені й раніше пропонували ролі в кіно, але ті пропозиції були нецікаві. Ось якби справді щось таке... Думаю, я би тоді погодився.
"Моя дружина подумала, що я дуже розумний"
— Ви стали батьком у 21 рік. А якою була історія вашого кохання? ,
— Це був випадок. Я поніс документи брата в інститут сталі й сплавів. (Він не вступив у МФТІ — не добрав одного бала, тож міг без іспитів бути зарахований у будь-який інший вуз). І в черзі до приймальної комісії стояла одна дівчина. Я подумав: "Непогана дівчина, треба з нею познайомитись". І став клеїти дурня.
Почувши, що мене зараховують автоматична, вона подумала, що я дуже розумний і допоможу їй підтягнути фізику. А насправді я ні в зуб ногою: ні у фізиці, ні в математиці. (Сміється). Вона ж стала показувати всі ці задачі. Довелося збрехати, що вступаю по блату, сам же в цьому нічого не тямлю. Зате пообіцяв звести її зі знайомим кандидатом наук... Ось так ми й познайомились, а згодом стали зустрічатись.
Розчарування настало, напевно, місяців через вісім, коли моя майбутня дружина довідалась, де я вчусь насправді й чим займаюсь. Довелося виправдовуватись і переконувати, що я її не обманював, а просто так сталося. (Сміється).
— Куди ж подався ваш старший син?
— Йому вже дев'ятнадцять, він на голову вищий від мене, а вчиться на операторському факультеті у ВДІКу. Закінчує другий курс.
Середньому ж синові — десять років. Ще невідомо, ким він стане. Нині йому цікаво все. А ось наймолодшому — лише рік...
— Скажіть, вам у житті таланить?
— Грішити на Бога й казати, що не таланить, — не буду. Напевно, таланить. Порівнювати з кимось, кому щастить більше, а кому менше, не хотілось би. Ось дружина моя часто каже просту річ: "Головне, щоб було відчуття щастя!". А везіння — це... це річ відносна!
Богдан Бондаренко, «Експрес»