Білл Клінтон: Немає особи впливовішої, ніж президент США!
Чи є життя після Білого дому? Інтерв’ю з Біллом Клінтоном - «La Politique Internationale»
“La Politique Internationale”: Одна з перших обкладинок журналу «Newsweek» після того, як ви залишили Білий дім у 2001 році вийшов із вашою фотографією у профіль, ви сиділи втиснувшись у крісло на рейсовому літаку. Знімок, як це малося на увазі, мусив зіграти на контрасті з вражаючим комфортом президентського літака («Air Force One»)/ Як така людина, як Ви, що присвятила усе своє життя політиці та провела 8 років на вершині влади, переживає своє повернення у життя звичайного громадянина?
Білл Клінтон: Бачу, Ви спілкувалися з моєю жінкою! Вона одна з не багатьох, хто знає, до якої міри речі були складними для мене після того, як ми залишили Білий дім. Тобто, розрив був не таким брутальним, як якби я програв на виборах. Моя родина, моя команда та я сам, ми готувалися упродовж численних місяців збирати валізи. Перехідний період поміж виборами та улаштуванням нової адміністрації мають свої терапевтичні властивості, у тому сенсі, що це дозволяє відійти від справ потихеньку, складаючи досьє за досьє. Найважкіше, насправді, це те, що президент мусить взяти на себе функції і отже продовжувати приймати важливі рішення до самої останньої хвилини. В одну мить, наймогутніша людина на планеті стає кимось абсолютно зайвим, неспроможним мати вплив на щось окрім свого найближчого оточення.
“La P. I.”: Чи Вас не захопило відчуття свободи?
Б. К.: Звичайно, і це відчуття заволоділо мною дуже швидко. Знаєте, коли ви маєте державну відповідальність, будь якого рівня вона не була б, ви не належите більш самому собі. Ваше приватне життя несе на собі ознаки місії, котру ви виконуєте. Прямо наступного ранку після того, як я склав повноваження, я відправився пройтися пішки, і в мене було враження, що я знову повністю є хазяїном своєї долі та своєї родини. Що не означає, що в мене не залишилося трохи неспокою…
“La P. I.”: Якого?
Б. К.: Упродовж восьми років, щохвилини мій час був увесь розрахований. Щогодини, на кожному зібранні, за кожним обідом – сніданком, тощо я виконував визначені функції, мав перед собою точну мету. Та, навіть, якщо півроку після того, як я залишив Вашингтон, були ще більш інтенсивними, ніж ті півроку, що були перед тим, ставки не були ті ж самі. Останніх 35 років в мене було дуже мало вільного часу. І раптом я мусив запитати себе, яким я хочу бачити своє життя. Це водночас дивувало і лякало.
“La P. I.”: Яким був Ваш пріоритет?
Б. К.: Моя відповідь здаватиметься тривіальною, але моїм негайним пріоритетом було заробити гроші. Мої державні функції забезпечили мені певний достаток, але в жодному разі не той рівень життя, на який я міг би претендувати, якщо б обрав працювати у приватній галузі. Це було засадничим для мене у символічному плані, особливо після скандалів, об’єктами яких стала моя родина. Ми були на той час по вуха у боргах, у значної мірі через витрати на адвокатів, що накопичилися у ході судових розглядів. Отже я помножив відрядження, промови та зустрічі з відповідальними особами видавництв, щоби зібрати достатньо грошей, щоби покрити вимоги наших кредиторів та жити з комфортом.
“La P. I.”:Кажуть, що наші часи означені послабленням держави та «приватизацією» влади. Чи за допомогою вашої Фундації Ви не берете участь у цьому процесі надання інструментів впливу особам недержавної постаті?
Б. К.: Деякі підприємства або приватні фундації стали справжніми «важковаговиками» міжнародної арени. Але їх роль, або їх вплив неможливо порівняти з впливом державним. Лише держави можуть мобілізувати фінансові та людські ресурси великого масштабу. Їх лідери мають значну моральну владу. На практиці рішення здійснювати цю владу залежить від політичного вибору. Відомо, що поле для маневрів державних лідерів часто надзвичайно вузькі, адже йдеться про численні інтереси. Це одна з причин, через які, як я розумію, західні країни, включаючи Сполучені Штати, не докладають достатньо зусиль у боротьбу зі СНІДом у Африці, та вагаються чинити тиск на фармацевтичну індустрію, щоби були зменшені ціни на медикаменти.
“La P. I.”: Ви були залучені до перемовин на цю тему…
Б. К.: Справді, декілька місяців ми їздили туди і назад між лабораторіями, урядами та неурядовими організаціями… Ми дійшли компромісу у 2003 році. Завдяки системі ліцензування вартість терапії хворого на СНІД впала з 1600 доларів до 140 на рік, жодна людина до цього не могла добитися цього.
“La P. I.”: Кажуть, що Ви сьогодні маєте більш впливу, ніж у ваші останні роки президентства…
Б. К.: Просто мені пощастило мати привілейований доступ до світових діючих осіб –урядів, шефів підприємств, лідерів гуманітарних агенцій – тих, хто може покласти свої зусилля до справи та по-іншому подивитися на конкретну проблему. Я користуюсь своїм досвідом у міжнародній системі, а також своїм ім’ям, щоби прискорити певні процеси, допомогти неурядовим організаціям, котрі не мають ваги достатньо для того, щоби винайти кошти, або щоби знищити кордони поміж наявно непримиримими співрозмовниками. Повірте мені: щоб Вам не казали, немає особи, що була б більш впливовою, ніж президент Сполучених Штатів! (...)
“La P. I.”: Чи думаєте Ви, що глобалізація сприяє економічному розвитку?
Б. К.: Зараз більше, ніж будь коли раніше. Я чимало разів висловлювався в цьому сенсі перед СОТ, особливо під час зустрічі у Сіеттлі: активісти-антиглобалісти помиляються, кажучи, що торгівля збіднює світ. СОТ мусить розпочати діалог з неурядовими організаціями з метою, щоби норми щодо навколишнього середовища та соціальні норми вписувалися б до міжнародних норм та режимів. Торгівля може витягнути з бідності мільйони людей. Проблема - у тому, що населення зростає у бідних країнах швидше, ніж де інде. Навіть якщо глобалізація дозволяє помножити світові багатства, сама по собі вона не створює умови розвитку у цих країнах.
“La P. I.”: Поширення у ЗМІ сюжетів про «Глобальну клінтонську ініціативу» (Clinton Global Initiative) у вересні 2005 року у Нью-Йорку примусило декого казати, що Вас турбує лише питання менеджменту вашого іміджу…
Б. К.: Дурна ідея, адже насправді я не потребую реклами. Проте я не приховую і я Вам кажу: я використовую своє ім’я, щоби зібрати фінансування та зрушити з місця речі, що мені запали у серце. Завжди знайдуться люди, котрі підставлять під сумнів мої інтенції. Я, я хочу, щоби про мене судили за моїми ділами та результатами.
“La P. I.”: Джеммі Картер для Вас як і раніше зразок?
Б. К.: Джеммі Картер залишається одним з найважливіших у моєму житті. Його дружба та поради стали для мене дуже доречними після того, як я залишив Білий дім. Він не лише допоміг мені словами, але також своїм прикладом. Я мало знаю чоловіків та жінок, котрі б зробили більше, ніж він з своїх талантів, що їм дарував господь. І я гадаю, що жоден президент США не був таким впливовим і мав таке значення, ніж він після того, як залишив посаду.
“La P. I.”: Чи націлилися Ви на Нобелевську премію миру?
Б. К.: Особисто я ні. Але я знаю, що дехто з моїх співпрацівників з Фонду Клінтона хотіли б її отримати. Не заради самих себе, проте через те, що ця нагорода означатиме, що ми досягли нашої мети. Успіх – це наша ідея-фікс.
“La P. I.”: Про що Ви найбільше шкодуєте в якості президента?
Б. К.: Не вагаючись, скажу – Руанда. Я щиро шкодую, що був бездіяльним і бездіяльними були великі держави на момент геноциду. І я особисто несу про це відповідальність.
“La P. I.”: Що саме відбулося?
Б. К.: Це дуже просто: ніхто не звернув уваги не кризу. На той час, моя команда з зовнішньої політики та я сам були повністю сконцентровані на Боснії, де нам потрібно було втрутитися якомога скоріше. Ми також дуже турбувалися погіршенням стану у Гаїті. Ми абсолютно не помітили ознаки наближення геноциду. Та однак вони були, перед нашими очима. Гадаю, у нас навіть не було жодного зібрання присвяченого Руанді упродовж тижнів, що передували драмі!
“La P. I.”: Ваші розвідслужби передбачали масштаб різанини?
Б. К.: Ми підготувалися до широкомасштабних випадків насильства, але ми були далекі від того, щоби уявити собі, що від 700 до 800 тисяч осіб буде винищено менш ніж за три місяці.
“La P. I.”: Чи правда, що під час геноциду ваша адміністрація робила спроби зменшити драматичність подій, щоби не бути примушеними втручатися…
Б. К.: Так, я пам’ятаю це. Суперечливі були дані про масштабність насильства та визначення геноциду. Багато хто з нас, включаючи мене самого, сумнівалися, чи можна вважати доречним втручання з точки зору суто військової. Американська армія найпотужніша у світі, але операція такого обсягу на такій мало відомій території потребувала б тижні, якщо не місяці планувань та попереднього аналізу дислокацій матеріально-технічної бази. Не кажучи вже про Конгрес, де ясно було. Що ніхто не бажав вторгатися до Руанди, враховуючи драматичний прецедент у Сомалі. (…)
“La P. I.”: Чи потрібно було втручатися у Ірак?
Б. К.: Я завжди підтримував принцип втручання до Іраку і продовжую підтримувати чудову роботу наших солдат, наших дипломатів та наших неурядових організацій у країні. Віднині іракці хазяєва своєї долі, а Хусейн отримав те, чого заслужив. З іншого боку, мене дуже турбує, коли я бачу, як адміністрація Буша втратив контроль над ситуацією, і це через політичні та бюрократичні причини.
“La P. I.”: Тобто?
Б. К.: Я переконаний, що адміністрація Буша вступила у війну, не достатньо турбуючись реконструкцією країни. Рішення, що їх було прийнято упродовж півроку після зупинення військових операцій, приймалися без справжнього знання реалій, соціальних, культурних та місцевих релігійних, та особливо без справжнього бачення, яким має бути майбутнє. До того ж, наші війська не були достатньо численними у регіоні. Адміністрація Буша кинулася у Ірак, тоді як потрібно не лише краще спланувати операцію, але й також спокійно стабілізувати положення у Афганістані, яке далеко від того, щоби бути стабільним і сьогодні.
“La P. I.”: Чи не бачити Ви цьому певну інтелектуальне нахабство з боку адміністрації Буша?
Б. К.: Звичайно, і ще я констатую, що президент та його радники віднині набагато більш обережні та скромні щодо того, як оцінювати положення речей та необхідні кроки, щоби забезпечити прогрес.
“La P. I.”: Як би Ви контролювали кризу на місці Буша?
Б. К.: По-перш за все, я хочу вточнити, що моя адміністрація вже була у стані війни проти Іраку. Режим був підданий величезному тиску дипломатичному, економічному та військовому. Його суверенітет зменшений, а у повітряному простору постійно літала наша авіація. Ви мене питаєте. Як би я діяв на місці Буша? Непросто дати відповідь на таке питання, коли в тебе ліміт влади та ти не маєш у розпорядженні усієї інформації, що її мав на той час президент. Але, якщо б я спроецірував себе у контексті того часу, я гадаю, продовжував би концентрувати зусилля на Аль-Каїді, Афганістані та Пакистані. Теракти у Лондоні, також як і демонстрація сили талібами у Афганістані показують, що місія далеко не закінчена у цих двох країнах. Адміністрація Буша надто швидко змінила пріоритети.
“La P. I.”: Ви згадали Пакистан. Що Ви можете сказати про політику адміністрації Буша по відношенню до цієї країни?
Б. К.: Тут також, Білий дім та Пентагон надто швидко відвернулися від цієї зони. (…) Я би надав більше гарантій економічних та політичних з метою, щоби запевнити його (режим Первеса Мушарафа) щодо інтенцій Сполучених Штатів, розрахованих на довгий строк, але б я йому запропонував угоду: якщо один з членів пакистанського уряду буде схоплений за руку на наданні підтримки Аль-Каїді, Ісламабад зазнає санкцій та покарань.
“La P. I.”: Чи думаєте Ви, що «помилки» адміністрації Буша у Іраку коштували дорого Америці, щодо її престижу та визнання законними її дій у міжнародній політиці?
Б. К.: Без жодного сумніву. Я не знаю, чи втратила наша країна щось від престижу, але вона втратила добру частину довіри, якою вона користувалася за кордоном. Я констатую це щодня, спілкуючись з урядами та звичайними людьми. (…)
“La P. I.”: Ви особисто грали значну роль у мирному процесі на Близькому Сході. Як Ви бачите політику вашого наступника у цьому питанні?
Б. К.: Байдужість адміністрації Буша відносно ізраїло-палестинського миру мені вбачається дуже такою, що наносить велику шкоду. Обидва табори перебувають зараз у абсолютно вирішувальній фазі своїх відносин, у час, коли обидва потребують посередника, такого, як Сполучені Штати, щоби підштовхнути процес уперед. (…)
“La P.I.”: Що Ви ставитеся до президента Буша?
B.K.: Мій погляд на нього засадничим чином змінився за останні два-три роки. Я вже знав, що він має великий талант, але з певних часів я у захваті від сили його переконань, навіть якщо його переконання, здебільшого, протилежні моїм. Щодо результатів мої почуття більш суперечливі. Відверто кажучи, я вважаю, що моя країна сьогодні перебуває у значно більш гіршому стані, ніж коли я залишив владу. Джордж Буш зробив вибір, про який можна у надзвичайній ступені шкодувати.
“La P.I.”: Наприклад?
B.K.: Перелік довгий, але його бюджетна політика вочевидь принесла найбільш лиха.
“La P.I.”: А що він думає про Вас?
B.K.: Протилежне тому, що думаю про нього я! Він не надто поважає мою особистість, але він поважно ставиться до моєї роботи та моєї відданих зусиль у Фундації. Нещодавно він попросив мене пояснити йому детально, що саме ми робимо, щоби примусити відступити СНІД у країнах, що розвиваються. Я був здивований, до якої ступені він знає це досьє, що – за причини, про котру мені невідомо - стосується його особливим чином.
“La P.I.”: Що Ви думаєте про держсекретаря Кондолізу Райс?
B.K.: Я великий фанат Конді. (…) Я ще ніколи не бачив когось, хто б мав таку енергію, як вона. Мені розповідали, що під час своєї останньої подорожі на Близькій схід, вона розбудила у три години ранку лідерів ізраїльській та палестинській держав, щоби доробити угоду, щодо якої вона вела перемовини до півночі.
“La P.I.”: Чи бачите ви її кандидатом від Республіканській партії (на президентських виборах –ІМІ) у 2008 році?
B.K.: Не зовсім. Вона має усі необхідні якості, але не думаю, що вона бажає підставляти себе під удари до такої ступені. Знаєте, президентська гонка – жахливий іспит. Наскільки я знаю її, Конді дуже чуттєво ставиться до свого приватного життя, щоби віддати її на роз грабіж пресі та ворогам.
“La P.I.”: Останнє питання, що ставлять усі, чи ваша супруга Хілларі висуватиметься на президентських виборах 2008 року? Чи можете Ви прояснити нам ситуацію щодо її намірів?
B.K.: Послухайте, можу Вам с казати з максимальною відвертістю, що на сьогодні вона не прийняла рішення. Зараз в неї одна мета: переобрання на посаду сенатора від Нью-Йорка у 2006-ому. Потім, я краще ніж будь хто знаю і можу сказати, що жодна інша Перша леді, окрім Хілларі не мусила протистояти найбільш жорстокішим та брудним аспектам політичного життя, і я не впевнений, що вона захоче зануритися туди знов, 8 років потому.
“La P.I.”: Чи Ви даєте їй поради?
B.K.: Хілларі та я дуже часто розмовляємо про політику, проте вона вже здавна стала набагато набагато більш вправною у цієї галузі, ніж я!
«La Politique Internationale», № 110 (зима 2006 року)
Переклад з французької Анни Огняник, ІМІ