Вінський обіцяє: "Скоро побачите, на чому їздять соціалісти"

Дві рушійні сили того шоку, який учора стався у парламенті, — марнославство й меркантильність. Ці два людські гріхи не є гріхами для української політики, де правила основним гравцям не писані. Забуто й про честь. Відтак старий лис Олександр Мороз удруге у своїй кар'єрі зійшов на трон Голови Верховної Ради.

Він цього дуже хотів. Майже так само сильно, як Юлія Тимошенко — вдруге стати Прем'єром. Відтак пан Мороз потоптався по власному підпису під коаліційною угодою з «Нашою Україною» й БЮТ, перекреслив і добре ім'я своєї партії. Тієї партії, яка ціле десятиліття послідовно боролася з кучмізмом та його бандитськими проявами. І тепер, коли в політичній історії Україні відкрилася нова посткучмівська сторінка, Мороз — спікер, а шанси Тимошенко ще раз зайти у прем'єрську річку прямують до нуля.

Мабуть, Соцпартія вже зовсім стомилася боротися, якщо дала такий задній хід. Мабуть, у попередні роки надто витратилася, а після 2004 року замало заробила. Бо того вечора, коли зі ставків-кущів вилазить усіляка чортівня, на Івана Купала, Олександр Олександрович пішов на змову з конкретними проявами ненависного йому (колись) кучмізму у вигляді депутатів із Партії регіонів, заручився їхньою підтримкою й брутально «кинув» учорашніх партнерів. «Регіонали» обіймали Мороза, аплодували та дарували йому розкішні букети квітів так, ніби на виборах Голови ВР переміг «донецький» кандидат...

Хоча, якщо подумати... Коли ви купуєте на аукціоні якийсь дорогий лот — він же вважається вашим, адже так? І ви можете радіти з приводу його придбання? Поза всілякими сумнівами.

«Наша Україна» й БЮТ учора констатували розпад «помаранчевої» коаліції. Непрямо визнав це й Мороз, який уникав називати її «помаранчевою». Коаліцію ПР + КПУ + більшість СПУ наразі можна вважати як мінімум неформальною, до її легітимізації — один крок (учора вже було відомо про існування проекту такої «троїстої» угоди), відтак Мороз — ставленик «донецьких».* * *

Є спроби заперечити факт підкупу «регіоналами» депутатів від Соцпартії та комуністів. Самі донори, ясна річ, стверджують, що гроші не грали ролі у переманюванні СПУ з «помаранчевого» боку парламенту на «синій». Сірий кардинал ПР Рінат Ахметов сказав про це так: «Якщо ви бачили журнал «Кореспондент», то знаєте, що я входжу до числа найбагатших людей України (насправді Ахметов у тому рейтингу — найбагатший зі значним відривом. — Авт.). А якби я займався підкупом, то входив би до числа найбідніших».

Однак, мабуть, є більші підстави вірити словам представника «піддослідної» сторони — Соцпартії. А Йосип Вінський, який залишився на позиціях «помаранчевої» коаліції, назвав Мороза «ублюдком» і подав у відставку з посади першого секретаря політради СПУ, позавчора заявляв: «Ціна питання велика. Я не маю фактів, у мене нема документів, які це (факт підкупу. — Авт.) підтверджують. Але ви самі скоро побачите, хто на чому їздить, хто в яких квартирах живе».

Крім того, подібні «хитання» соціалістів у критичні моменти — не новина. Пригадайте, як вони несподівано підтримували у ВР програми кучмівських урядів. Тоді це ще вважалося несподіваним... А в 2004 році, перед другим туром президентських виборів, за деякими даними, Мороз вимагав у «Нашої України» 100 млн. за підтримку кандидата в президенти Ющенка. Вдовольнився десятьма «лимонами» «зелених» i казав, що ці гроші мають піти в регіональні осередки СПУ — мовляв, треба ж соціалістичним активістам видавати зарплатню за роботу на виборах на користь Ющенка...

До всього, слід визнати, що ще більш вразливою у фінансовому плані Соцпартія стала тоді, коли в неї прийшли великі бізнесмени, як-то Андрій Деркач, маріупольський Бойко тощо. Їм було що втрачати, їм потрібно було збагачуватися, і від «Регіонів» вони — вчорашні кучмісти — ніколи надто не віддалялися.* * *

Звісно, демарш Вінського супроти багаторічного шефа можна пояснити тим, що у форматі «помаранчевої» коаліції Йосип Вікентійович отримав би пост першого прем'єр-міністра, а так — залишиться ні з чим. Утім його тези логічні, він спирається на принципи, «мокрі» підписи й попередні домовленості. А що ж Мороз? Спроби Олександра Олександровича пояснити свою зраду напозір досить вдалі (бо за 15 років лідер СПУ «навчився грати роль «переконливого патріарха» не гірше, ніж Юлія Тимошенко — «української Жанни д'Арк»). Однак, якщо прислухатися, то що говорить Мороз? Він каже, що бомбу під демократичну коаліцію підклав не він, а «Наша Україна», коли висунула на спікерство Петра Порошенка. Мовляв, із Юлею Петро все одно не спрацювався, і через два місяці їхня коаліція розпалася б усе одно. Але якщо так, то хтось може вважати (і вже вважає), що спілка соціалістів із «Регіонами» теж довго не витримає. То відколи підставою руйнування домовленостей стали суб'єктивні прогнози, якi пан Мороз, до того ж, запозичив із світогляду Партії регіонів? Там він почерпнув і слова про потребу «зшити» розколоту Україну формуванням «непомаранчевої» коаліції. Уміють же переконувати «сині» бестії, і навіть не хлопчиків та мужів, а «патріархів»!

До того ж, ще зовсім недавно, почувши про висування «Нашою Україною» в спікери Петра Порошенка, Мороз констатував: реалії коаліційної угоди такі, що СПУ підтримає «хоч чорта чи біса».

І ще про лицемірство. «Я не можу сказати, що це неочікуваний результат — так повинно було статися», — сказав Олександр Мороз у своєму «тронному» виступі, коли на табло висвітилася цифра 238 «за». А ще вдень, презентуючи свою кандидатуру на виборах Голови ВР, він висловлював переконання, що отримає голоси лише своєї фракції. «Брехня на благо»? На чиє «благо»? Лукавий і цинічний Мороз дограв цей трагіфарс до кінця, хоча ще з обіду в парламенті ходили чутки, що соціалісти з «регіоналами» вже домовилися. У результаті О.О.М. загріб підтримку всієї фракції «Регіонів» (186), всіх комуністів (21), більшості однопартійців по СПУ (орієнтовно — 24 із 32) і кількох «нашоукраїнців». Жаль Миколу Азарова — Партія регіонів його так розрекламувала, а він отримав аж нуль голосів.

А теза Олександра Мороза про те, що він висунувся на спікерство, аби запобігти розколу у своїй партії, — не просто цинічна, а й нелогічна.* * *

Розкол буде, це без сумніву. Бо, скажімо, чи поважатиме себе «помаранчевий» міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, якщо залишиться в партії, котра уклала «антанту» з його «підопічними» «Регіонами»? А «луценків» у СПУ чимало. З іншого боку, тепер у «морозів» — більше й ресурсів, і важелів. До того ж, спікер-2006 — це більше, ніж спікер-2004. І навіть більше, ніж спікер-1996, тобто сам Мороз, який очолював Верховну Раду в період до прийняття Конституції. «Батьком» змін до того Основного закону, якщо пригадуєте, був сам Сан Санич. Саме він у 2004 році активно підтримував кучмістів у їхньому прагненні провести конституційну реформу й обрізати повноваження Президента (тоді він проводив переговори з цього приводу з Медведчуком тощо). Подейкували, Мороз виписує посилену посаду Голови ВР під себе. І він позавчора посів це крісло, примружений і задоволений. Тепер саме спікер виконуватиме обов'язки Президента у випадку відставки Президента чи іншого екстраординарного випадку...* * *

Мороз виграв, «Регіони» виграли — програла Україна. Як мінімум — та, що українська. І, до речі, після того, як учора Держдума РФ прислала привітання нашій Верховній Раді, яка нарешті обрала собі Голову й почала працювати, по-іншому думаєш про зв'язки Сан Санича з Москвою, зокрема, з фактом його поїздки до столиці Росії наприкінці травня та переговори з вищим кремлівським керівництвом...* * *

Утім годі про Мороза. Він — лише концентрований вияв українського політика, досвідченішого й у потрібні моменти більш цинічного за інших. Давайте також поговоримо хоч трохи про причини й можливі наслідки позавчорашнього перевороту в Києві.

Тепер виявляється, що найкращим варіантом було б, якби соціалісти не отримали свій традиційний парламентський атрибут — «золоту акцію». Якби більшість формували лише БЮТ і «НУ» — можливість для «кидалова» знизилася б. Але маємо те, що маємо. А маємо — тому що «ющенківці» й «тимошенківці» на виборах нещадно мочили одні одних, допомагаючи при цьому «Регіонам». Тому що нищили — хто активніше, хто менш явно — ідеали Майдану.

«Нашоукраїнці» прорахувалися — вони думали, що найхитріші, коли вели коаліційні переговори на два фронти, пробуючи виторгувати для себе найбільші владні блага чи в БЮТ-СПУ, чи в ПР. Ще одна помилка непоступливих «наших» — висунення на спiкерство Порошенка, проти чого був навіть Президент Ющенко. Запропонували б Романа Безсмертного — зараз уже б працював «наш» уряд.

Тимошенко прорахувалася — вона гадала, що перше місце на виборах з-поміж трьох умовно «помаранчевих» політичних сил автоматично робить її Прем'єром, і надалі можна не поступатися. До того ж, нагадаємо, саме пані Юлія в запалі загального шантажування висувала Мороза на спікера. Підігріла амбіції — ось і маємо. Щоправда, не в тому форматі.

«Регіони» ж не прогадали. Спочатку вступили в переговори з «НУ», потім клеїли дурня, блокуючи роботу парламенту й анонсуючи голодування. Як виявилося — просто затягували час. Поки суть та діло, «сині» точковим методом бомбардували позиції «помаранчевих» фракцій і намацали достатню слабину. Не в «НУ» і не в БЮТ (хоча й у цих фракціях багато «фінансово зацікавлених» депутатів), а в СПУ. Відтак Мороз і рибу з'їв, і на крісло сів.* * *

Той самий Олександр Мороз, хай уже йому грець, каже, що не слід плутати вибори Голови ВР і Прем'єр-міністра. Керівника уряду призначає коаліція, тоді як спікера — парламент. Але це якщо формально. Насправді ж пост Голови Верховної Ради також стовідсоткового залежить від коаліції, і майже не випадає сумніватися, що спікера-Мороза й наступного Прем'єра затверджуватиме приблизно одна й та сама більшість. Інший варіант був би можливим, якби «Наша Україна» погодилася на входження до «широкої» коаліції. У таку перспективу вірити не хочеться. Бо надто вже боляче «кинули» «НУ» соціалісти, надто брутально побудували свою більшість «регіонали».

Авжеж, в опозиції президентській партії буде дуже незручно. Але тільки так «НУ» відповідатиме своєму ж гаслу «Не зрадь Майдан». І тільки так збереже останню честь і гідність — коли не погодиться на подачки у вигляді віце-прем'єрських та інших міністерських посад.

До речі, скидається на те, що «синьо-рожевий» уряд очолить навіть не Азаров, а Янукович. Піти під його оруду для «нашоукраїнців» — означає пережити повторне згвалтування у збоченій формі. Ці хлопці справді міри не знають. Ех, яке ж зло бере, коли чуєш слова Сергія Ківалова після оголошення результатів виборів спікера: «Ми є переможцями, а переможці повинні диктувати свої умови». І це каже той Підрахуй, чиє місце — не на Грушевського, а на Лук'янівці. І таких у його фракції дуже багато...* * *

Тож сподіватимемося, що опозиційна честь таки візьме гору над меркантильністю. У такому разі «Нашій Україні» залишатиметься чекати. БЮТ — робити те саме. Ситуація виходить на нульову точку, адже по політичних здобутках Майдану-2004 завдано дуже потужного удару. Тепер, якщо справдяться слова Романа Безсмертного про те, що «НУ» буде в опозиції, потрібно буде знову боротися за повалення уряду двічі судимого пахана. Знову точитиметься боротьба по лінії парламент — Президент, от лише вагові категорії тут змінено. Знову з «помаранчевих» фракцій намагатимуться по одному висмикувати депутатів. Знову поглиблюватиметься розкол між Заходом і Сходом країни. Знову можливий наступ на демократичні завоювання, здобуті такими титанічними зусиллями. І знову перед наступними виборами два Ю мають домовлятися про взаємну підтримку й ділити президентську й прем'єрську посади на випадок перспективної перемоги в 2010 році. А доти зовнiшня полiтика нахилиться в бiк Росiї.

Це якесь суцільне «дежа вю». Однак, мабуть, була на те Божа воля, щоб українські демократичні сили подолали цей шлях ще раз. Видно, погано пройшли його першого разу. І вкотре наступили на граблі в цю лиху купальську ніч.

ДИВІТЬСЯ, ХТО ПРИЙШОВ

Мороз Олександр Олександрович

Народився 29 лютого 1944 р. в с. Буда Таращанського р-ну Київської обл.

Освіта: Укр. сільгоспакадемія (1965), інженер-механік; ВПШ при ЦК КПУ (1985).

Віхи кар'єри: 1965 — інженер, Ємільчинське райоб'єднання «Сільгосптехніка», Житомирська обл.; 1965-66 — служба в армії; 1966-74 — викладач, зав. відділу механізації с/г у профільному технікумі в Таращі; 1974-75 — ст. інженер-технолог, ст. виконроб мехзагону, Таращанське райоб'єднання «Сільгосптехніка»; 1975-76 — ст. інженер, Київське обл. об'єднання «Сільгосптехніка»; 1976-83 — зав. сектору механізації та електрифікації с/г, заст. зав. с/г відділу Київського обкому КПУ; 1983-85 — секретар Київської обл. ради профспілок; 1985-89 — 1-й секретар Київського парткому обласних організацій та установ; 1989-90 — зав. аграрного відділу в обкомі КПУ.

Народний депутат України п'яти скликань (з 1990 р.). У парламенті І скликання очолював компартійну більшість.

Голова Соціалістичної партії України з жовтня 1991 р.

Голова Верховної Ради ІІ скликання (1994-98). У 1994-96 р. — співголова Конституційної комісії.

Був член спец. ради «Форуму національного порятунку», представником Громадянського комітету захисту Конституції «Україна без Кучми» для ведення переговорів з представниками режиму (2001), членом Комітету нац. порятунку (11.2004-01.2005).

Балотувався в президенти України в 1994 р. (у першому турі — третє місце, 13.04%), у 1998 р. (третє місце — 11,29%), у 2004 р. (третє місце, 5,82%).

Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ст. (1998, відмовився від нагороди).