Подерев’янський їхав аж у Гуляй-Поле, щоб смачно матюкнутися

Столиця України багато років поспіль святкує День Незалежності за сталим сценарієм: промови державних мужів, вимуштрувані військові оркестри на центральній площі, «шароварні» народні колективи. Гуляння сягає апогею ввечері, коли на Майданну сцену виходять заїжджені «святкові» співаки, послухати яких з навколишніх сіл з’їжджається чималий нетверезий натовп. Власне, цією прозаїчною програмою гуляння і обмежувалися. У менших українських містах та містечках свято відрізнялося від київського хіба що розмахом гуляння та масштабом «зірок».

Видео дня

Однак цього року у громадян з’явилася можливість втекти від офіціозу, міської куряви і перспективи споглядання на телеекранах „двічі несудимого” борця за українську незалежність. Альтернативою офіціозу став фестиваль „День незалежності з Махном у Гуляй-Полі”. І проґавити таку чудову нагоду було б безглуздо.

Десять годин їзди автобусом – і ми на місці. У Києві вже відчувається наближення осені, а в Гуляй-Полі добряче припікає серпневе сонце. Гостей та учасників фестивалю зустрічає міський стадіон „Сільмаш”, з усіх боків підставлений гарячому сонцю. Розпечені на сонці «анархісти» масово йшли здаватися в міліцію: ховатися в намети, які надало МВС. Штучні затінки встановили під деревами біля стадіонного муру.

Поки гості фестивалю розміщувалися у наметах, стадіон окупували аборигени, щоб послухати військовий оркестр. Менестрелів забезпечили, знов-таки, у МВС. Щоправда, керманич міністерства Юрій Луценко, котрий мав стати головним ньюзмейкером, на фестивалі так і не з’явився, пославшись на те, що йому не до розваг – щойно відбулися похорони полковника Єрохіна.

А подивитися на фестивалі справді було на що. Програма розпочалася із перегонів на тачанках. Після поетів та письменників, які першими освоювали цей махновський засіб пересування, на тачанках могли покататися усі бажаючі. Особливо раділа такій перспективі гуляйпільська малеча.

А поки тривало катання, у центрі стадіону почалися махновські читання. Про Махна, відверто кажучи, згадувалося зовсім мало, натомість опуси українських поетів рясніли непристойностями та матюками. „Хіба ж то література?” - дивувалися гуляйпільці, що слухали поетів разом із приїжджими. „І чого ця молодьож туди лізе, наче їх арканом тягнуть?” – казали інші. „Про дітей би подумали!” – обурювались місцеві матусі, затуляючи руками вуха дітлахів. Поступово мешканці містечка розбрелися з поетичного кола по стадіону, у бік наметів з пивом та усілякими закусками, залишилися з місцевих поодинокі дядьки, що шкірилися на вірші про те, як хтось колись уграв якусь дівицю. І вкотре все виглядало так, ніби наші поети пишуть не для всіх і кожного, а для купки «елітарних», витривалих до будь-якого матюка слухачів, котрі, зрештою, і залишились біля поетичної тачанки.

Час, що лишався до вечірнього концерту, було вирішено витратити на огляд міста, так би мовити, «місцями бойової слави». У самому центрі, неподалік від стадіону, досі працює базар. Винахідливий Нестор Махно приходив сюди, перебраний у панночку, ховаючи під спідницею бомби, щоб потім кидати по австрійських і німецьких вояках.

Навпростець і праворуч від базару – виконком міської ради, колишній ревком, у якому засідав Махно, про що і свідчить встановлена на будівлі меморіальна табличка. Ще далі знаходиться сквер і краєзнавчий музей. В музеї є повний комплект: і махновська тачанка, і гасла анархо-комуністів, і листи дружини Махна Галини, написані вже після його смерті. У холі стоїть погруддя Махна, і на цьому у місті, мабуть, закінчуються матеріальні згадки про Нестора Івановича, якщо не брати до уваги центральний гастроном „Нестор”. Загалом же Гуляй-Поле схоже на будь-яке центральноукраїнське районне містечко. Для охочих довідатись про „туристичну інфраструктуру” скажемо, що готель тут лише один, та й він на тридцять номерів і без гарячої води. Зате у центрі міста на вибір є достатньо кафе, де можна відобідати недорогими і смачними стравами домашньої кухні. На згаданому вже базарі продаються копійчані дині, помідори та перці, інша городина, зовсім дешевий, як на київську кишеню, запашний степовий мед.

Але облишимо гастрономію і повернемося до культури. Увечері на сцену стадіону „Сільмаш” вийшли рок-гурти. На розігрів заграли київські „Русичі” та запорізька „Хорта” – обидва, до речі, потішили хорошою музикою і цікавими текстами. Наприкінці концерту довів публіку до шалу столичний „Вася Club”, потім виступили «Кому вниз» - хоч і зі старими піснями, але як завжди, на найвищому рівні. А потім майже до ранку посеред стадіону біля вогнища тривала „Бардівська ватра”. Щоправда, як розповідали потім барди, не всі слухачі адекватно сприйняли авторські пісні Анатолія Сухого, Руслана Гетьмана, Сашка Музики, Олексія Бика. Нетверезі слухачі вимагали то „Восьмікласніцу”, то „Дємобілізацію”. Наступної ночі місцевим на „Бардівській ватрі” таки вдалося відвоювати у бардів гітару, і якби не Федот та інші музиканти „Перкалаби”, що влаштували на ватрі імпровізований джем-сешн, останній вечір фестивалю закінчився б російською попсою. Що ж, цей продукт маскульту, як показує практика, „не задушиш, не уб’єш” навіть у найвіддалених куточках нашої країни.

Вранці наступного дня помітною подією став виступ живого класика – на поетичній тачанці уперше на широку публіку зачитав свою нову п’єсу „Блєск і ніщета підарасів” Олесь Подерев’янський. Зволікання із виступом Олесь пояснив тим, що забув у Києві тексти. Про причину свого перебування на фестивалі розповів лаконічно – „Мене до шістнадцяти років усі називали батько Нестор – і цим все сказано”.

Так само небагатослівним був Сергій Жадан. Два роки тому він був у Гуляй-Полі на конференції, тут писався роман „Анархія в Україні”, а потім вже виникла думка провести на батьківщині Махна фестиваль. Задум підхопив Олесь Доній. Варто відзначити, що між Махном та незалежністю України нема прямої асоціації – адже батько не переймався ідеями нації, національності і незалежності, більше того - мав не найкращі стосунки з Петлюрою та Центральною Радою. Однак Олесь Доній згадав, що Махно у передмові до своїх спогадів висловлював жаль, що не може писати українською, рідною мовою. „Так склалося життя, так склалися обставини, що схід і південь України був переважно російськомовним – а все ж Махно був українцем і боровся за цю землю”, - пояснив Доній причину проведення фестивалю саме у Гуляй-Полі. А ще додав, що зараз, як ніколи, Україні загрожує розкол, тож проведення культурних акцій на сході та півдні України - один зі способів втілити в життя гасло про єднання сходу із заходом.

В цілому другий день фестивалю проходив за «накатаною» програмою. Як і напередодні відбувалися махновські читання, так само увечері на сцену вийшли рок-гурти і відіграли добротний концерт. Так само майже до ранку тривала «Бардівска ватра». Втім, було і декілька цікавинок. Під час акції «Томатний лідер нації» кожен бажаючий міг пожбурити помідором у шарж Ющенка, Януковича, Мороза, Симоненка й Тимошенко – і порівну дісталося усім. У центрі стадіону показував свою майстерність володіння шаблею козак Сабодаш. До слова, цей козак приїхав у Гуляй-Поле возом за вісімдесят кілометрів із Ясної Поляни. Довідавшись, що Сабодаш володіє традиційним козацьким «рукОпашем», за козаком цілісінький день бігали двоє охоронців з «Беркута». «Дядьку, ну покажіть ваші прийоми!» - не вгавали «беркути», і, зрештою, Сабодаш здався. Це треба було бачити. «Ти ставай переді мною, а ти позаду», - сказав козак охоронцям. Вони виконали його вказівку. Удар рукою, випад ногою – і вже обоє «беркутів» здивовано кліпають очима, лежачи на землі. А Сабодаш лишень знизує плечима і йде до свого коня. Коли ж невгамовні охоронці вимагали розказати-показати прийоми боротьби знову, Сабодаш сказав, що козаки у бою мусіли вбивати з першого удару – а цьому треба вчитися, і не один рік.

Все хороше має властивість колись закінчуватися. Добігав другий день фестивалю, і кілька десятків киян вирішили їхати додому. Оргкомітет пообіцяв виділити автобуси, і з цього моменту почалася справжня анархія. Зрештою, пісня про транспортний «вопрос» закінчилася щасливо, але все ж довелося почути нарікання на організаторів і навіть обіцянки «начистити пику».

День Незалежності з Махном закінчився. Проведений у Гуляй-Полі час минув із задоволенням та користю. Земля махновської вольниці порадувала її привітними мешканцями, і ще раз нагадала, що Махно ставив собі за ціль розвиток місцевого самоврядування, починаючи з рідного містечка, і мріяв про сильні, незалежні від будь-якої центральної влади місцеві громади – саме в цьому він вбачав суть анархії для України. Якби справдилося задумане Махном, то, певно, і до незалежності країна прийшла б з меншими труднощами і втратами.

…На паризький цвинтар Пер-ля-Шез, де похований Махно, приходять тисячі вірних його ідеї людей, незалежних формально і внутрішньо, готових опиратися владі, якщо вона нехтує інтересами окремо взятої людини. В Україні анархію схильні сприймати скоріше як безлад, пияцтво і марнотратство, а не як ідею, здатну змінювати викривлений суспільний порядок. Про Махна говорять то надміру екзальтовано - як про героя із героїв, то зневажливо - як про злодія і бандита . Ці переконання, навіяні офіційною пропагандою, залишаються непорушними на десятки років. Багато ще людей в Україні ладні щодня прогинатися перед «власть імущими» – зі страху чи з намагання облаштувати таким чином свій добробут, і багато хто ще ладен згадувати про незалежність лише раз на рік – та й то для годиться.

Фоторепортаж "Оглядача" з Гуляй-Поля дивіться тут