Бріджит Бардо: «Дехто кепкує з моїх зморщок»

Легендарна французька актриса, яка наступного тижня відзначатиме день народження, написала нову книжку.

Видео дня

Багато хто у Франції вважає її дивачкою. Мовляв, навіщо вона панькається з песиками й котами, коли довкола стільки інших проблем! Та Брижит Бардо не звертає на ці шпильки уваги. Фонд захисту тварин - справа її життя. Причому - найголовніша. Напередодні 20-річчя цієї організації жінка-легенда дала ексклюзивне інтерв'ю "Віч-на-віч".

"Старіти — це природно"

— Мадам Бардо, у вас наступного тижня день народження. Як будете святкувати?

— Так, 28 вересня мені виповниться 72 роки, а моєму Фондові — 20! Ми відзначатимемо ці дні народження разом — маленьким святом і прес-конференцією. (Як повідомив "Експресові" секретар Брижит Бардо Франк Гію, акція відбудеться в одному з театрів Парижа. — Авт.).

— Ви не любите гучних святкувань?

— Ні! Яце ненавиджу!!!

—А яким був найнесподіваніший подарунок, який коли-небудь вам робили до дня народження?

— Маленьке порося, яке я врятувала від бойні й назвала Марселем. Воно тривалий час спало в моїй кімнаті і тепер стало таким великим, що не пролазить у двері!

— Як ви ставитеся до віку — по-філософськи?

— Звичайно! Я погоджуюсь старіти, це складає частину життя, це природно. То не завжди весело, однак це так.

— Ваші ровесниці, які вдаються до послуг пластичних хірургів, викликають у вас усмішку чи знаходять розуміння?

— Ярозумію тих, хто відмовляється старіти, але, попри ліфтинги, вони тим не менш ста-а-а-ріють! Немає ж ліфтингів для душі й серця.

— Скажіть, чи важко бути Брижит Бардо?

— Так. Брижит Бардо бути важко... Багато людей мене не розуміють, часто висміюють, деякі журналісти кепкують із мого вигляду, моїх зморщок! Це справді боляче...

"Я плачу майже кожного дня"

— Ви сказали, що вашому Фондові захисту тварин виповнюється 20 літ. Чим із досягнутого за ці роки ви пишаєтеся найбільше?

— Мій Фонд справді зародився 1986 року. Знаєте, він був зовсім маленьким, і я не знала, чи він тоді виживе! Мені довелося вивчати те, що називають захистом тварин. Це жорстока, складна і зневажена боротьба. Потрохи, завдяки сміливості й волі, за допомогою співробітників, які дедалі більше набували досвіду, вдалося дожити до 20-річчя Фонду. Це моя найбільша гордість!

Та, щоб дійти до цієї миті, мені довелося приносити жертви, аби закласти міцний фундамент. Я продала всі свої прикраси, цінні речі, меблі, картини, сувеніри, щоб мати необхідні кошти — З мільйони тогочасних франків. Потім подарувала Фондові свою власність у Сен-Тропе, таку ж відому, як і я: віллу "Мадраг". Це вже згодом я отримала від французької держави "Подяку за суспільну корисність".

— А що було тим поворотним моментом, який підштовхнув вас до рішення присвятити життя тваринам?

— Усе життя я обожнювала тварин. Ще зовсім молодою мріяла мати ферму, на якій не вбивали б тварин. Для того я займалася кіно, аби заробити гроші й придбати таке господарство — повне щасливих тварин!

1973 року, пригадую, під час зйомок в останньому своєму фільмі —"Коліно Задери-Сорочку" я грала середньовічну принцесу. Знаєте, коли я подивилася у дзеркало, то виявила, що виглядаю смішною у цьому безглуздому вбранні. А перед тим статистка, яка привела на знімальний майданчик козу, сказала мені: "Поспішіть закінчити свою сцену, бо я маю убити козу для причастя онука".

Я негайно ж купила козу й повернулась у чотиризірковий готель разом із нею та песиком, якого прихистила за кілька днів до того. Всі троє ми спали увеликому ліжку готелю, а наступного дня я прийняла рішення: я все полишу — ніколи ні за чим не жалкуючи, аби присвятити себе тваринам. Це буде нелегко... Потрібно мати залізну волю, щоб метнутися з одного боку в інший, не знаючи точно, куди йти... Без досвіду — лише за велінням серця.

"Я ненавиджу те, на що перетворилася Франція. Вона стає на коліна, втрачає гідність.. Немає нічого гіршого!"

— Ви ніколи не замислювались: чому ж люди так часто жорстоко ставляться до тварин? Річ у людській натурі чи це відсутність виховання?

— Людина жорстока від природи. Так, це жахливий хижак, який скеровує свою силу на все, що слабше. Тварина ж — смиренна і беззахисна жертва, яку піддають усім безчинствам... Це все — через садизм, бажання збагатитись або ж щоб довести собі свою вищість.

— Не всі французи поділяють вашу боротьбу за тварин. Навіть більше — дехто вважає вас дивною людиною... Ви вже звикли до цього?

— Язовсім не є дивною, але я заважаю, бо говорю голосно й відчайдушно про те, що мало б залишитися секретом. Усім начхати на жахіття бойні! Мовляв, не потрібно шокувати публіку картинками, які змушують блювати. Йдеться про вівісекцію, вирощування у нелюдських умовах хутрових тварин... Ви знаєте, що їх убивають струмом у 10 000 вольт, який проходить від рота до ануса, поміщають у контейнери, де вони, напхані, одне на одному, чекають, коли прийде смерть. Це — жахливий спосіб, який нагадує газові камери нацистів... Але тихо! Це потрібно приховувати, бо торгівля від того може постраждати!

— З якими словами ви хотіли б звернутись до тих людей, які вважають, що захист тварин це щось несерйозне?

— Яможу сказати на увесь світ, що захист тварин, повага до них — серйозна і дуже нагальна річ. Але її погано розуміють дурні, які думають тільки про себе. Так само, як і захист довкілля, котре забруднене через демографічну навалу, що руйнує екологічний баланс і приведе нас до нашого ж знищення.

А ще треба нагально й серйозно змінити ставлення до проблеми руйнації планети, яку мільярди людей знищують із кожним днем усе більше й більше. При тому, не залишаючи недоторканними землі для тварин, для рослин та річок, для джерел. Це гірше, аніж чинив Аттіла! (Вождь гунів, який відзначився особливою жорстокістю. — Авт.).

— Ви часто нині плачете?

— Яплачу майже кожного дня, і, запевняю вас, є від чого!

— А смієтесь?

— Ну, я люблю сміятись, я мала веселу вдачу. Однак після усього, що я побачила, сміюсь нині рідко. Та й навіть, коли сміюсь, думаю, що власне цієї миті є стільки тварин, які страждають. І це перебиває бажання сміятись.

"У мене живе сто тварин»

—Ви ніколи не шкодували, що вклали всі свої гроші у Фонд захисту тварин? Для такого кроку, мабуть, треба бути дуже сміливою?

— Ні про що не шкодую. Я смілива й завжди доводжу до кінця те, що розпочала. Маю сміливість у думках, у тому, що я говорю, у тому, що пишу, у тому, що роблю.

Знаєте, немає потреби бути мільярдером чи мільйонером, щоб добре жити. Правдиві й прості речі — найпрекрасніші.

— Кілька років тому у вас було майже сто тварин. Нині їх кількість зросла?

— У мене все ще сто тварин. Звичайно, мої вихованці час від часу вмирають — від хвороб або старості. (Я оплакую їх усіма слізьми мого серця — особливо собак та коней!). А потім з'являються інші нещасні тварини, яких я хочу зробити щасливими. Якби вони не потрапили до мене, то зазнали б смерті, інколи — несправедливої та болісної.

— Ви дозволяєте тваринам у себе вдома все? Ну, наприклад, спати з вами в ліжку?

— Яживу у своїх тварин, бо "Мадраг", де мешкаю, належить Фондові. Тож тварини дозволяють мені спати в... моєму ліжку. Я їм за це вдячна! Коли ж вони хочуть приєднатися до мене — це їхнє право і моє щастя.

—Доречі, чим ви годуєте тварин? Консервами на кшталт "Віскаса" чи натуральними харчами?

— Ой, я взагалі їх забагато годую. Завжди хочу дати тістечко або шматочок цукру! Увечері ж годую їх макаронами, вареною морквою з м'ясом і провансальськими приправами, додаю трохи часнику й оливкової олії. А киці мають "Віскас", "Шеба", концентроване молоко і всіх хатніх мишей... котрих я захищаю, як тільки можу.

— З якою твариною ви порівняли б себе?

— Із диким мустангом.

"В усьому винні дурні"

—З-під вашого пера вийшло кілька книг. А нове щось готуєте?

— Я написала чотири книги: "Ноноа — маленький білий тюлень", "Квадрат Плутона", "Ініціали Б. Б.", "Крик у тиші". А 21 вересня вийде п'ята — "Чому" , в якій я розповідаю про свою боротьбу, про обурення, розчарування і надії упродовж останніх двадцяти років!

— Вам подобається нинішня Франція?

— Ні. Я ненавиджу те, на що перетворилася Франція. Це надзвичайна країна, яка щодня опускається, яка дозволяє себе завойовувати, яка втрачає свою культуру, свою красу, своїх світил, яка нівелюється низами, яка толерує усе, яка просить вибачення, стає на коліна, втрачає гідність... Немає нічого гіршого!

— Чому ж ваша країна так змінилася за останні 30 років?

— Через дурнів, які нею керують.

— Після тих подій, що сколихнули Францію рік тому, напевно, у вас з'явилось більше прихильників? Адже ви попереджали, що все може цим завершитись...

— Усе летить шкереберть. І це ще не кінець. Побачимо, що буде за два-три роки.

— Преса писала, що ви можете полишити Францію і переїхати до Швеції. Це правда?

— Яхотіла б, аби Франція не полишала мене!

— Що ви читаєте? Які книжки останнім часом справили на вас особливе враження?

— Ялюблю романи, події яких розгортаються наприкінці XIX — на початку XX століття і які описують таке важке, але правдиве життя селян. Поліна в камінах, гасові лампи, тварини, яких любили, а не відсилали на бойню. Жорстке, але правдиве життя, з міцними сім'ями, де дідусів і бабусь не спроваджували до будинків для літніх людей, а вони доживали дні серед своїх, займалися онуками...

— Оскільки ви, за знаком зодіаку, Терези, то, мабуть, належите до емоційних людей, так?

— Янадзвичайно чутлива, емоційна, схвильована, вразлива. Але одночасно — завзята, бойова, смілива. Це дві шальки терезів...

— І часто виплескуєте емоції на тих, хто довкола?

— Так, легко. Зі сльозами на очах я надзвичайно переконлива. Знаєте, я говорю своїм нутром, своїм серцем, своєю душею.

— Дозвольте дитяче запитання. Якби існувала машина часу, ви не хотіли б повернутись у той період, коли Брижит Бардо було 20 років?

— О, ні! Дякую! Я вже пройшла свій шлях, сповнений пасток і випробувань. Не хочу починати спочатку.

— А коли б ви нині зустріли на вулиці 20-річну Брижит Бардо, про що ви з нею хотіли б поговорити? Від яких помилок у житті застерегти?

— Кожен має здобути досвід сам. Тут немає порад.

— Мадам Бардо, які спогади ви хотіли б стерти зі своєї пам'яті?

— Знаєте, минуле допомагає прожити теперішнє. Усі негативні чи позитивні події складають життєвий досвід. Я несу в собі найкраще й найгірше. Нічого не треба стирати!

Богдан БОНДАРЕНКО, «Експрес»