Скрипка поїхав у дім крові, щоб полагодити дах

Їдучи по Обухівській трасі, мимохіть звертаєш увагу на помешкання наших заможних співгромадян. „Круті” будинки блимають на дорогу модними тепер склопакетами. „Обоз” не раз розповідав про помешкання наших можновладців та комерсантів. Але на цей раз наша дорога прямувала не в будинки розкоші, а в дім крові. Не лякайтеся – ми не збираємося розповідати вам баєчку на кшталт фільму „Вбити Білла”. „Дім крові” – це дослівний переклад турецького kan evi. Як можна здогадатися зі звучання вказаного словосполучення, на цей раз „Обоз” побував у відомому кожному українцю місті Каневі. Містечко отримало свою назву завдяки тюркським племенам. Свого часу вони пролили немало власної та козачої крові на берегах Дніпра.

Усім відомо, що в Каневі знаходиться могила Тараса Шевченка та його музей. Але не кожен знає, що теперішній музей стоїть на місці хати-мазанки, в якій розміщувався музей Шевченка з 1864 року. Ця хатина збереглася і досі – її перенесли трохи вище від будівлі національного заповідника. Новий музей держава реконструює власним коштом. Як каже директор заповідника Мар’ян Піняк, усе б добре, та кошти на реконструкцію надходять під осінь – якраз коли будівництво ускладнюється через погодні умови. Але не про це йдеться. Старий шевченківський музей уже три роки поспіль стояв зі стріхою, вкритою руберойдом – на житню солому для покрівлі якось не знайшлося статків. Аж поки Костянтин Олійник з київського центру „Козак Мамай” не вирішив виправити ситуацію. Пан Олійник задумав власним коштом перекрити стріху шевченківської хати, а на толоку запросив Олега Скрипку з товаришами.

У маленькій хаті настелено на підлозі запашних трав; на горищі м’яко вкладена солома. Біля хати горами накидано житніх снопів. Бард Едуард Драч показує чудеса вправності і майстерності, докидаючи ті снопи з-під призьби аж на крокви, у руки Олегу Скрипці. „Дивись, береш сніп, кладеш, а знизу протягуєш мотузку з соломи. Єднаєш із другим снопом, а тут в’яжеш вузол”, - показує Скрипці майстер із центру „Козак Мамай”. За якихось десять хвилин співак вже передає навик трьом братам – Кию, Северину і Данилу – із гурту „Гуртоправці”. На горищі збирається багато люду. Підходять кобзарі Тарас Силенко та Тарас Компаніченко, з’являється Тарас Чубай і, полишивши маленьку дочку Меланку на дружину, долучається до роботи. На крокви лягає сніп за снопом. Поки активісти в складних метеорологічних умовах займаються ділом дідів і прадідів, кореспондент „Обозу” та інші представники ЗМІ виробляють карколомні кульбіти на даху, щоб зберегти на цифрових носіях пам’ять про подію. Навряд чи за раз запам’ятаєш жарти, пісні та імпровізації, якими супроводжується дійство. „Так гинуть хороші оператори”, - жартує один зі снопов’язців, вказуючи на хлопця, що притулився з камерою на самому краєчку даху. „Ага, то от чому „так много дєвушек хороших”, - не губиться інший, киваючи на кореспондентку „Обозу”, що з цифровиком у руках балансує на кроквах.

Вже далеко після обіду учасники толоки спустилися з даху. На порозі дому лірник Олексій Кабанов виконує середньовічний лірницький гімн. Естафету переймає кобзар Володимир Биков і розчулює присутніх думою про трьох братів з Азову. Одна за одною звучать пісні, а Скрипка, Костянтин Олійник та Едуард Драч тим часом садять поруч з хатою кущ калини. Після цього стомлені та зголоднілі учасники акції рушають до Дніпра.

Ріка у цьому місці значно ширша, ніж у Києві – мимоволі згадуєш відомий вислів Миколи Гоголя. Думки про те, що колись цим величним руслом нахабно курсували козацькі галери, якось аж лякають. А проте на березі лагідно пригріває вогнище, у казанах булькають юшка та куліш, а на скатертині за мить з’являються тарелі з салом, солоними огірками та домашньою ковбасою. До цих страв, як і до обставин, якнайліпше пасує чарка бальзаму „Кобзар” – і за кілька хвилин народ вже жваво обговорює враження дня.

Юшка, куліш та напої розходяться на „ура”, звучать тости. „То не важливо, що скількись часу тому ми ставили владу, і не важливо, яка вона, і як хто до неї ставиться, - каже Олег Скрипка. – Ми й самі можемо дещо зробити, тож добре, що ми зібралися і зробили те, що нам подобається і на що ми спроможні”. Пізніше в коментарі для „Обозу” він каже, що такий, властивий для активістів громадянського суспільства настрій у нього сформувався не одразу, а поступово. „Я зрозумів, що не слід чекати, поки щось впаде з неба, чекати, що „нагорі” надумаються щось для нас зробити. Ми любимо свою культуру, ми її носії, і ми самі можемо попрацювати на її користь”, - каже він. Його погляди поділяє керівник центру „Козак Мамай” Костянтин Олійник. „От я, наприклад, козак, - каже він. – Я знаю, що і як потрібно робити, куди докладати свої зусилля, отже, не лінуюся їх докладати. Я впевнений, що кожен з нас тільки тоді буде вільним, коли працюватиме у своїй сфері, дбатиме про те, за що мусить бути відповідальним”.

Ще не раз за той вечір прозвучала традиційна кобза, проспівали не одну пісню під гітару і ліру. Аж перед сутінками пройшов маленький дощик, вітер розвіяв хмари, і над Дніпром заяскравіла веселка. „То Боже благословення”, - сказав хтось із кобзарів. Через якийсь час ми покидаємо берег Дніпра – кожен зі своїми думками. Але всі згадуватимуть бажання та натхнення, з якими робили стріху на шевченковій хатині, і тим убезпечували на п’ятдесят із лишком років будівлю від негоди, як лягали одне до одного лискучі, жовті, запашні снопи, як народжувалося нове життя.

Фоторепортаж з акції дивіться тут