Австрійські канікули перед Різдвом-2
„Їж горішки і оволодій собою” (частина 3)
Першу частину читайте тут: http://www.obozrevatel.com/news/2007/14/12/151684.htm
Чергову гастрольну історію Роман Чайка розказав нам якраз вчасно перед тим, як ми заблукали у Відні.
Під час поїздок по Галичині, „Мертвий півень” мав дуже представницького вигляду водія, якого організатори концертів на місцях часто сприймали за продюсера і він справді чимало тому допомагав. Одного разу в Івано-Франківську вони опинилися за годину до виступу, до якого не було готове практично усе. На водія накинулося одразу двоє. Вони кричали, вимахували руками, пояснюючи чому все зірветься. Водій трохи шепелявив і кидав курити, а тому в кожній кишені мав пачку горішків, які без упину жував. Він роздав обом по пачці горішків, добився тиші і урочисто шепелявлячи заявив: „З’їш горіфки і оволодій шобою”.
Як для Відня наш готель був дуже не дорогим. Три ночі на сім”ю в „Марії Елізабет”, коштували лише 300 євро, в той час, як інші віденські готелі пропонували не менше, як по 450 євро за три доби. Коли я замовляв готель через Інтернет, мене чомусь не насторожила приписка німецькою „Грамматнойсідл”. Лише на місці ми з’ясували у господині по телефону, що її готель не у Відні, а у одному з мальовничих довколишніх сіл аж за 20 км від столиці.
Але з’ясувати ще не означає знайти! Ми повернули з траси А4 одразу за аеропортом на трасу S1, яка там слугує за кільцеву. Однак замість того щоб звернути з неї на Швадорф-Ост, я, пропустивши поворот, вискочив на автобан, що вів на Грац у Південну Австрію. „З’їш горіфки і оволодій собою”, - нагадав із заднього сидіння Чайка і я холоднокровно звернув у перший правий поворот, що трапився на шляху.
Якщо з Будапешта до Відня ми їхали три години, то на пошук готелю пішло годинки півтори. Коли я остаточно впав у відчай, то повернув приблизно туди, де я вважав знаходиться те зачароване для нас місто. І о диво! Грамматнойзідл був просто перед моїми очима і за кілька хвилин ми приїхали у готель. Йшла 16 година 31 грудня…
Вже у Марії на нас чекали ще одна несподіванка. Довгі пошуки готелю через Інтернет примусили мене забронювати ще один номер в готелі „Капрікорно”, від якого ми збиралися відмовитися тільки тепер. Але віденський готель навідріз відмовився повертати гроші. Так одна сім’я українців вимушено поїхала у дорожчий готель. А оскільки помилився я, їхати до Відня відправили саме мене.
Як стверджувала Марія, від її готелю до столиці можна було легко доїхати на метро. Тому, залишивши Чайок і сім’ю мого товариша в Елізабет зі спокійною душею, ми сіли на авто і поїхали до Відня шукати свій готель, домовившись побачитись на Штефан-плац, куди збираються всі, хто приїхав до Відня на Новий рік.
„Їж горішки володій собою”, - повторював я собі, шукаючи виїзд із зачарованого S1 на А4 до Відня. І знаєте, допомогло. Невдовзі я помітив обмеження до 50 км/год і табличку „Відень”. Ми їхали, як коти у мішку, покладаючись лише на інтуїцію та удачу. Обабіч тягнувся канал і я все шукав очима добре знайомий з фотографій шпиль собору святого Штефана. Нарешті він з’явився за каналом і я обережно перебудувався праворуч, щоб зробити розворот на міст.
Перед мостом моя Наталка опустила скло і запитала у водія таксі чи не знає він де готель „Капрікорно”. Здивуванню не було меж – водій показав через міст на величезні літери „CAPRICORNO”. Напевне нам допомагав сам Господь. До Нового року залишалося шість годин, а ми не зробили жодного зайвого повороту і виїхали просто на наш готель.
Хай живе Австро-Угорщина! (частина 4)
За даними поліції станом на 18 годину 31 грудня в районі Штефан-плац зібралося близько одного мільйона людей. Однак, на відміну від Києва, звичної штовханини натовпу не було. Влада потурбувалася про 5 чи 9 концертних майданчиків на різних площах столиці. Історичний центр Відня за нашими мірками величезний: палаци, музеї, парламент, десятки старовинних ансамблів будинків та кілька соборів розкинулися на площі, яка б у Києві напевне зайняла весь центральний, печерський і може ще й залізничний райони. Але вулички досить вузькі, площі невеликі. Наприклад, я не бачив жодної розміром з наш Майдан Незалежності. Та їхня значна кількість дозволяє розмістити велику кількість людей досить комфортно, а малі розміри створюють неповторний затишок старовинного міста.
Цікаво було спостерігати за людьми. З часом ми зрозуміли, що не чуємо англійської, французької або іспанської мови. Натомість поруч було досить багато італійців, румунів, чехів, словаків, словенів та ще бозна яких югославів. Подекуди чулася польська і один раз російська мови. Окрім нас ми кілька раз бачили ватаги добре вдягнених українців (україномовних).
Виходило¸ що на Новий рік до Відня зібралися виключно народи почилої в Бозі Імперії – ніби в районі Штефан-плац розташували древній імперський магніт, до якого хотілося доторкнутися всім нащадкам тепер незалежних народів. „Бабуся Австрія” лагідно усміхалася очима доброзичливих віденців, яких чомусь зовсім не дратувала така величезна кількість іншомовних туристів.
Ми розбилися на сім’ї і розбрелися вуличками новорічного Відня хто куди. Було видно, як вдень. Над нами сяяли не просто ліхтарі – Відень розвісив над кожною невеличкою площею цілі люстри з гірлянд, які давали досить багато світла.
Вражали концертні майданчики. Ось квартет скрипалів натхненно виконує Моцарта під захопленими поглядами кількох тисяч людей. Але звук настроєний так, що за межами площі, його майже не чути. І не даремно, адже поруч рок-майданчик, де хтось досить вдало імітує музику „Квін”. Щоб відчути драйв треба підійти ближче і ми наближаємось майже до самої сцени – прямо в оточення патлатих 40-річних хіпарів, які від кайфу не помічають, як їхнє довге волосся після кожного кивання лупить об бруківку, чіпляючи тих, хто стоїть поруч. На деякий час забуваємось про оточуючих і ми.
Але сяючий, новорічний Відень манив далі і ми дозволили собі заблукати за кілька годин до опівночі в районі імператорських палаців і старовинних ресторанчиків, де зовсім несподівано надибали родину Чайок, що немов п’яні ішли, взявшись за руки. Втім, це не заважало главі сімейства однією рукою час від часу знімати щось на відеокамеру.
Роман запропонував скуштувати віденських ковбасок під австрійський шнапс, що продавалися на кожному кроці. Не зважаючи на мій скепсис до вуличної їжі, ковбаски з сиром підсмажені на грилі були просто чудові і прекрасно пасували під солодкуватий фруктовий шнапс з крихітних пляшечок.
Несподівано ми зрозуміли, що вже 23 година і у Києві прийшов Новий рік. Ставши в коло у центрі колишньої Австро-Угорщини ми заволали чомусь не рідний депресивний гімн „Ще не вмерла” (мабуть вже при смерті), а „Наливаймо браття”, зірвавши оплески туристів довкола.
За 20 хвилин до Нового року забігаємо погрітися у кафе. Не встигли випити кави-меланж, як увесь люд, як ошпарений починає вистрибувати на вулицю – до 12:00 залишається 5 хвилин. По вулиці спішать, ідуть, біжать сотні людей в напрямку Штефан-плац. Разом з ними біжимо і ми (у мене в руках була пляшка шампанського). Прихід Нового року чується завдяки потужному салюту, вибухам петард і десятків пострілів корків з шампанського. Дивом не обливши оточуючих, відкорковую свою пляшку і я.
Раптом ми всі розуміємо, що це найкраща зустріч Нового року у нашому житті…
„Ой де ж той Йосип, що горілку носить?” (частина 5)
Першого січня спати довго ми не змогли. Нас чекав Відень, де для туристів працювали усі музеї і виставки, були відкриті усі палаци, ресторани і кафе. Вихідними виявились лише деякі магазини.
Найперше, куди потягнуло українців був пам’ятник Францу Йосипу. Але після вчорашніх нічних гулянок мої ноги нагадували один великий мозоль і я залишив компанію, щоб зайти до найближчої аптеки. Порозумітися вдалося досить швидко – щирою німецькою мовою мені абсолютно точно пояснили який пластир я маю купити і як його треба наклеїти. Це при тому, що в німецькій я знаю лише декілька слів.
Пізніше у Словаччині я кількома мовами не міг пояснити на АЗС, що хочу купити талон для автобану. Аж поки словак, зробивши над собою героїчне зусилля, не заявив, що „пан може мувить по-полькі”. Роблю висновок, - у віденців досвід спілкування з іншомовними туристами набагато більший.
Біля прекрасного будинку австрійського парламенту є площа Марії Терези. Імператриця є позитивним антиподом російського Петра першого, тим більше, що правила вона у тому ж 18 сторіччі, тільки дещо пізніше. А шанують її за внутрішні реформи, які вона проводила навіть на шкоду військовим успіхам у зовнішній політиці. Зокрема за її ініціативи ще тоді були відкриті безкоштовні училища для простих людей, де вони навчались не лише грамоті, але й отримували ремісничу спеціальність.
Таку ж діяльність радянська влада розгорнула у нас на 200 років пізніше – училища називались „робфаки” і вважались великою перемогою соціалізму . Може на ті ж 200 років Центрально-Східна Україна і відстає від колишніх австрійських територій у Польщі та українській Галичині.
У прозорому, як акваріум, віденському трамвайчику ви можете об’їхати по колу весь історичний центр за годину. Трамвай у них дорожчий, ніж метро. Білети продають автомати всередині по 2 євро. В іншому автоматі їх треба закомпостувати. Штраф за безбілетний проїзд 350 євро.
Цікаво, що двері в трамваї, як і у метро, відчиняються вручну. Якщо ви назовні – треба торкнутися кола, де є сенсорний датчик. Якщо всередині – треба легко потягнути двері убік. Таким чином економні австрійці заощаджують електроенергію та тепло в салоні.
На відміну від Петербурга, де є лише один Петергофф, подібних палаців у Відні аж п’ять. Літні і зимові резиденції імператора, заміська резиденція принца і ще якісь, до яких ми просто не добралися. Найближчим був „Бельведер”, літня резиденція принца, де розташована велика картинна галерея. Саме там окрім класики епохи Відродження, ми вперше в житті побачили оригінали Моне. Враження було настільки сильним і несподіваним, що ми довго не хотіли звідти іти.
Гуляючи по рівним доріжкам нижнього Бельведер поміж під лінійку підстрижених кущів, несподівано виходимо на вулицю в кінці якої бовваніє щось до болю знайоме з дитинства. Підходимо - так і є. Перед нами типова стела загиблим радянським воїнам, яку вінчає темна фігура автоматника у золотій касці, із золотим щитом, на якому красується ... герб Радянського Союзу!
Все збережено в ідеальному стані. Внизу здоровенний гранітний щит з золотими літерами наказу головнокомандуючого тов. І. Сталіна про визволення Відня. Вражає достеменний довгий перелік взятих у полон німецьких дивізій. Несподівано відчуваю немотивовану гордість – таки добре воювали наші діди. Хай і за чужі інтереси. Інший висновок - Андрію Клюєву, який наказав витерти образливі написи на Головпошті у Києві, до австрійців ще досить далекою.
Ще вдень, біля знаменитої віденської опери ми придбали білети на концерт скрипалів у одному з імператорських палаців по 39 євро. Ввечері відбувся довгоочікуваний похід на концерт. Зал невеликий, лише на 200 місць, але то в палаці і стеля ховається на 7-метровій висоті. Форма приміщення овальна, що дає майже ідеальну акустику.
Як для туристів, до нас не було жодних вимог до одягу. Гардероб платний, 1 євро, і це пережили не всі. Вже в залі, чекаючи на скрипалів, раптово помічаємо „землячків” з типовим російським акаючим акцентом. Він у джинсах і лижному червоному пуховику, вона у дутій турецькій біленькій курточці. Заходять просто до зали, де половина публіки у класичних фраках.
Їх чемно намагаються не помічати, але парочка веде себе досить виклично. Дівчина вимагає сфотографувати її біля роялю і він дістає з кишені мильницю. Бідні люди, - вирішуємо ми, - тяга до мистецтва пересилює дефіцит грошей Однак, на відміну від нас парочка сідає на місця у перших рядах, куди білети по 89 євро за штуку. Як то кажуть, без коментарів.
Безсмертна музика Моцарта і Штрауса вмить примушує забути про москалів. Концерт мало схожий на київські завдяки численним імпровізаціям. Раптово хтось грюкає вхідними дверима – до залу забігає жіночка в светрі і злякано притискає руки до губ. Через інші двері шукаючи на подругу вбігає чоловік. Вони починають співати одну із знаменитих арій з опери „Весілля Фігаро” поступово наближаючись до сцени.
Всі вальси Штрауса не невеличкій сцені разом з оркестром ми на відстані кількох кроків від нас виконувала пара артистів балету, які творили справді щось неймовірне. Це були повноцінні п’єси, а не просто танець. Під кінець концерту та сцені знову з’являється пара оперних співаків, яка закликає співати з собою весь зал. Разом з віденцями та туристами із Японії підспівуємо і ми. Москалі мовчать. До речі, вона хоч аплодувала, а він дозволив собі оплески тільки один раз, коли зіграли частинку симфонії №40 (соль мінор), на яку є популярний мобільний рінгтон. Після цього я вирішив, що всі анекдоти про „нових русских/українських” беруться з життя.
На ранок наступного дня ми вирішили з‘їздити до Венеції. Через Альпи там недалеко – по автобану ми доїхали всього за 5 годин. Але того вечора поїздка ледь не зірвалася через мою дружину. Вона йшла і плакала по нічному Відню, попри освітлені сяючі палаци, оплакуючи і себе, у нашу нещасну країну, і минуле, яке так і не стало і вже ніколи не буде нашим сучасним. Втім, у неї для цього було більше причин, адже її дідусь був один досить відомий у Галичині австрійський граф. Я ж уже марив Альпами, які чекали на мене наступного дня.
Австрійські канікули перед Різдвом-3
В заключній частині: Від Відня до Венеції - рукою подати
Гондольєри гнуть високу ціну, але торгуються