Страусяча позиція – типово український тілорух

Скандальні заяви російського президента Володимира Путіна на Мюнхенській конференції стали для Заходу черговим приводом замислитися: чим віє від демонстративної кремлівської агресії? Є над чим подумати і Києву. У першу чергу над питанням національної безпеки. Можливо, варто перейти від слів до діла і будувати реальні плани щодо вступу України у НАТО? Заяви Путіна стали вагомим аргументом для прихильників розширення Альянсу, вважає директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України Олександр Сушко.

Видео дня

Вдалу думку з приводу виступу Путіна висловив міністр оборони Чехії. Він заявив, що кращого аргументу на користь розширення НАТО важко собі уявити, - каже Олександр Сушко в інтерв’ю “ВЗ”. - Росія не просто виступає проти розширення НАТО з якихось тактичних міркувань - вона сприймає себе як носія іншої системи цінностей. Це було дуже чітко заявлено. Причому стосовно не лише НАТО, а й ОБСЄ. Прозвучав чіткий сигнал про те, що Росія не бере участі у створенні тієї Європи, того євроатлантичного простору, який базується на цінностях демократії і верховенства права. У Москви є своє бачення, як має бути облаштована внутрішня Росія і навколишній світ. Звісно, ніхто не відбирає у неї права так мислити. Але Україні й іншим державам треба робити з цього висновки, враховувати таку реальність і формувати власну політику відповідно до цієї реальності. Зрештою, виступ Путіна у Мюнхені був таким собі концентратом давно відомих позицій Росії. Нічого такого, що б виходило за межі російської політики останніх трьох-чотирьох років, Путін не сказав. Росія обрала свій шлях – шлях авторитарної держави, яка не прагне інтегруватися в демократичну Європу, а намагається будувати інтеграційні проекти під себе, здобувати регіональне лідерство. Але ці амбіції, як правило, не мають ґрунту. Країна, яка має лише два відсотки світового ВВП, не може бути глобальною державою, конкурувати, скажімо, зі США, які мають 30 відсотків світового ВВП. Так, у Росії є стратегічні ресурси – нафта, газ, вона використовуватиме їх для посилення своїх позицій в регіоні і в світі. Але можливості використання цих ресурсів далеко не безмежні. Стати реально могутньою державою у найближчі роки Росія зможе лише на картинках російських телеканалів.

- Путінський сигнал прозвучав. Але чи буде він адекватно сприйнятий в Україні? Чи на заміну заявам про європейські й євроатлантичні прагнення України з’являться якісь конкретні тілорухи в цьому напрямку?

- Коли страус ховає голову у пісок – чи можна вважати це конкретним тілорухом? Думаю, це типово український тілорух, до якого вдадуться і цього разу. На офіційному рівні Україна намагатиметься максимально дистанціюватися від гострих моментів: це, мовляв, справа Росії, нас не обходить. В силу конституційної кризи і непорозумінь у виконавчій владі Україна на сьогодні не здатна до швидких консолідованих дій у політиці, у тому числі і міжнародній. Позиція буде незмінною: і далі розмови про стратегічне партнерство з Росією, про ідею європейської й євроатлантичної інтеграції з невизначеними термінами і рамками.

- Це критика і на адресу Президента. Чим обумовлена його позиція “ні вашим ні нашим”? Безсиллям унаслідок втрати повноважень чи бажанням бути всюди своїм, навіть коли йдеться про стратегічно важливі для України питання?

- Тут багато чинників. Ще до Мюнхенської конференції, коли Віктор Ющенко зустрічався в Німеччині з Анґелою Меркель, він сказав приблизно таке: Росія розвиває співпрацю з Євросоюзом у рамках так званих чотирьох просторів (є такий проект), дай Боже, щоб і Україна таким чином розвивала свої відносини з ЄС. Це свідчить про некомпетентність Президента. Не знаю, системна вона чи випадкова? Якщо говорити про модель співпраці Росії з ЄС, то вона реалізується дуже повільно, кінця-краю не видно. Євросоюз навіть не веде мову про зону вільної торгівлі з Росією, тоді як з Україною це питання вже на порядку денному. Чому Президент використав аналогію з Росією, не зрозуміло. Для України вона неприйнятна. Щодо інших мотивацій позиції Президента: так, Віктор Ющенко є прихильником членства України і в ЄС, і в НАТО, але в нього недостатньо ресурсів. Бракує і повноважень, і здібностей, і якоїсь особистої енергетики для того, щоб стати лідером цих інтеграційних процесів. Якщо ще у 2005 році ми чули від Президента більш-менш чіткі сигнали щодо часових рамок, послідовності кроків на шляху до європейської й євроатлантичної інтеграції, то тепер, як правило, загальні фрази, заяви. І все це у максимально безконфліктному ключі.

- Складання списків українців - небажаних персон – чергова російська гра. У чому її сенс?

- Росія не звикла до того, що на територію держав, які вона вважає своїм близьким зарубіжжям, можуть не допускати окремих її громадян. Якщо взяти український список небажаних осіб, то першим під цю гребінку потрапив Кирило Фролов – заступник Костянтина Затуліна в Інституті країн СНД, який займається допомогою сепаратистським рухам у Криму. Він, зокрема, сприяє таким організаціям, як “Прорив”, “Євразійський союз молоді”, а також псевдоправославним громадським організаціям, які виступають з гаслами “єдіной Росії”. За сприяння Фролова підживлюється і сепаратистський рух на Закарпатті, зокрема русини. Свого часу Фролов доклав чимало зусиль, щоб оживити цей рух і надати йому політичного забарвлення. Зважаючи на таку діяльність Фролова, СБУ цілком обґрунтовано внесла його до списку небажаних осіб. Пізніше з’ясувалося, що до списку потрапив і керівник Інституту країн СНД Костянтин Затулін, відомий своїми сепаратистськими висловлюваннями, зокрема стосовно приналежності Криму. Щодо Жириновського, який теж у списку, то тут коментарі зайві. Сама за себе свідчить і діяльність ще однієї “небажаної особи” - російського політтехнолога Глєба Павловського. Росія вдалася до, як їй здається, адекватного кроку у відповідь, склавши свій список “небажаних осіб”. Петро Порошенко не перший, кого не пустили до Росії. Близько року тому з Москви як небажану особу депортували виконавчого директора Інституту євроатлантичного співробітництва Сергія Євтушенка. Просто Порошенко – відомий політик, тому і скандал щодо недопуску його на територію Росії був більш гучним. Але вся суть в тому, що ні Порошенко, ні Євтушенко жодним чином не закликали до порушення суверенітету і територіальної цілісності Росії, не підтримували ніяких політичних рухів, які діють всупереч російському законодавству. Мене не здивувало б, якби Росія оголосила небажаною персоною, скажімо, Дмитра Корчинського (лідер “Братства”. – І.П.), який брав участь у чеченській війні на боці чеченців. Але цього немає. До списку ж небажаних обрали діячів за політичною ознакою - приналежністю до тієї чи іншої партії або того чи іншого політичного середовища.

- Прозвучала інформація, що у цьому списку є і прізвище нинішнього в.о. міністра закордонних справ Володимира Огризка. Але її спростуванням можна вважати офіційну заяву радника-посланника Посольства Росії в Україні Всеволода Лоскутова про те, що 27 лютого Огризка чекають у Москві – на засіданні комісії з питань Чорноморського флоту. Чи можна розцінювати участь Огризка у цьому засіданні як тест на лояльність до Росії наразі головного кандидата на посаду керівника українського МЗС?

- Це планова зустріч, вона не залежить від “графіка” зміни міністрів.

- Але будуть якісь виступи, заяви Володимира Огризка, з яких Москва, очевидно, робитиме висновки?

- Не думаю, що Огризко робитиме якісь політичні заяви. По-перше, він не є політиком. А по-друге, це дуже обережна людина. Навряд чи присутність Огризка на засіданні у Москві впливатиме на його призначення чи непризначення міністром закордонних справ.

- Представники парламентської коаліції натякають на те, що президентське подання на призначення Володимира Огризка не обов’язково означає, що керівником МЗС стане саме він. По-вашому, наскільки кандидатура Огризка прохідна? І чи відповідає вона теперішнім політичним реаліям?

- Щодо шансів, то, думаю, 50 на 50. Після президентського подання Огризко зайняв очікувальну позицію, не ініціював зустрічей з фракціями. Така пасивність не на його користь. Щодо оптимальної у нинішніх умовах кандидатури на керівника МЗС, то тут важко сказати. З точки зору спадкоємності курсу, який проводив Борис Тарасюк, кандидатура Огризка підходяща. Але Огризка мало знають, він не має такого авторитету на міжнародній арені, який мав Тарасюк. Тому виникає питання: чи зможе він адекватно замінити Тарасюка на посаді? Серед кандидатів називали й Олександра Чалого (заступник керівника Секретаріату Президента. – І.П.). Це більш авторитетний дипломат. Але йому перешкоджає те, що довгий час він висловлював погляди щодо членства України в ЄС і НАТО, відмінні від офіційного курсу Президента. Є й інший момент: Чалого активно рекламувала Партія регіонів, тим самим “спаливши” його як кандидата на посаду міністра.