Кінах – це лише початок. І все через самозакоханість Ющенка

Про В. Ющенка з любов’ю. Його.

Люди часто живуть після смерті:

Вріже дуба, а ходить і їсть,

Перепродує мислі підтерті

У завулках тісних передмість.

Гилить зуби, дає поради,

Носить лантухи настанов,

Підмічає серйозні вади

У діяльності установ.

Не втомляється спати і жерти,

На милицях за часом біжить, -

Їй богу, не страшно вмерти,

А страшно мертвому жить.

Василь Симоненко

Підписання спільної заяви БЮТ та «Нашою Україною» з 17 вимогами виглядає доволі революційним чином об’єднаної опозиції, направленої на політичний перелом у відносинах гілок влади та покращення ситуації в суспільстві. Однак, чи є в об’єднаної опозиції, куди треба було б зачислити й Президента, внутрішній і зовнішній ресурс для досягнення задекларованих цілей?

Для гарантій - чи навіть просто можливостей - успішної діяльності в найближчому майбутньому, Президенту потрібно глибинно усвідомити природу «системних» згубних помилок свого ще недовгого керівного шляху. Потім – прозріти, далі – щиро покаятися. Не для втіхи чи злорадства когось, а задля мотиваційної переоцінки власної діяльності, як головного ресурсу успіху. І для хоча б часткового повернення довіри й поваги свого народу.

Утім, життя показує, що граблефільство Віктора Андрійовича – не трагічний збіг обставин або участь сторонніх осіб, а важкий недуг Президента. І причина цього – не «м’який характер», «нерішучість», «доброта», «віра у вічне всеперемагаюче добро» та інші доброчинності, які приписують Ющенкові.

Причина, на жаль, – класично-банальна. Це – любов. Любов до влади, грошей і, розуміється, до самого себе… Чому люди так палко вірили колись Ющенкові? Бо сподівалися, що влада для нього – засіб, а не мета.

Перші сумніви з’явилися під час прем’єрства Віктора Андрійовича - при першій «здачі» Тимошенко. Другі – при підписанні легендарної «заяви трьох». Але народ тоді простив, бо дуже хотів вірити, що то тимчасові, тактичні відступи в ім’я великої мети – перемоги над кучмоїдним злом задля добра всієї нації.

Всі різнопланові злочинні помилки Ющенка з початку свого президентства продиктовані одним мотивом – збереженням влади тепер і в майбутньому. Тому пручання на межі елементарного кидання при призначенні першого помаранчевого Прем’єр-міністра, згодом - заплановане її звільнення, сумнівні кадрові призначення на стратегічні «антибандитські» посади, популяція «любих друзів» біля трону, перша і друга реанімації регіоналів продиктовані одним мотивом – Президенту не потрібні «кадри» для реалізації ідей Майдану.

Йому потрібні такі «соратники» і такі «вороги», з якими можна домовитися! Люди, які не заважатимуть тішитись у нірвані власного благополуччя і ілюзії влади. І, не дай Боже, – самостійні гравці, які можуть стати конкурентами або подразниками, коли ТАТО відпочивають від бджіл над державними справами.

І доля багатьох політиків, зрештою, сам післяреволюційний шлях України склалися б зовсім інакше, якби не ця основна вада-інстинкт нашого Президента. Наприклад, діти в школах майбутнього вивчали б світлий образ Порошенка, як борця за правду в кабінетах ЦВК, а не особи, чия впертість і жага влади штовхнула Мороза на приєднання до кризовиків.

В свою чергу, Мороз і далі ходив би в пухнастих майжеморальних майжеавторитетах, пописуючи вірші і керуючи принагідно Верховною Радою на чолі з демократичною коаліцією. А Рудьковський, Цушко, Баранівський та інші соціалісти не змагалися б з комунорегіоналами у ненависті до опозиції, а гнівно-обурено, як і раніше, лаяли б проклятих гнобителів-олігархів…

Як ви розумієте, список подібних медитацій є досить довгим. Головне, - наша країна мала б дещо інший вигляд, і іншу долю. На жаль, поведінка Ющенка на сьогоднішньому етапі зростаючого загострення політичної боротьби демонструє:

По-перше, - навіть теперішнє «об’єднання опозиції» і відповідні заяви він прагне використати не для рішучих дій задля врятування України, а для збереження свого впливу і влади.

По-друге, - навіть наймудріші граблі не можуть виправити такі людські вади, як пихатість і самозакоханість (ну, не будемо тут про інші).

Далі. Проблема не в тому, що Віктор Андрійович після «любові» з опозицією запрошує «подружити» Януковича з Морозом.

А фактично - ще раз підставити Юлю (хоча, судячи з політичних розкладів, їй саме це і потрібно. Вона свідомо його штовхає в обійми антикризовиків, щоб остаточно зачистити опозиційне поле від зайвих «друзів»).

Про останні навколоогризківські домовленості було вже сказано досить багато. Не хочеться вірити, що черговий «кидок» Президента був здійснений з його німого одобрямса руками Балоги, але, як кажуть, факти річ вперта.

Звичайно, їхати в Москву з затвердженим «своїм» міністром закордонних справ Президенту було б значно вигідніше, ніж з малопрестижними буквами «в.о.» біля нього ж. Утім, підозрюючи-нарікаючи на Януковича за надто тісні контакти з Москвою, не слід зациклюватися тільки на ньому. Бо складається враження, що вказана боротьба – це гра-торг самого Ющенка між системами «Президент-опозиція-коаліція-Росія» та «Прем’єр-коаліція-Росія». Але невже Віктор Андрійович не розуміє, що постійно зраджуючи «своїх», він ніколи не стане «своїм» для «них». А остаточно втратить важелі впливу навіть на ту частину електорату, яка попри все ще вірить в справедливого царя–батюшку Вітю з Хорунжівки ?

Недавно хтось з коаліції знову звинуватив Ющенка в тому, що він – Президент тільки однієї частини України. Якби було хоча б так! Бо насправді він не став лідером жодної точки на українському просторі і це підтверджують фактично всі соцдослідження (та чи дає Балога їх почитати Віктору Андрійовичу – мабуть ні).

Судячи з вчинків Ющенка та його нещирих радників, - прозріння в найближчий час не передбачається. І маємо тому підтвердження Можна не любити Жовтяка. Чи заздрити-ревнувати до Онопенка. Але те, що сказонув наш «шоумен» щодо рішення Верховного суду по справі екс-голови Київщини, мабуть, увійде у світові юридичні підручники як кричущий приклад войовничого правового невігластва…

Здається, втрата Президентом колишніх важелів влади, при, м’яко кажучи, високій самооцінці і домаганнях призводить до таких викидів неконтрольованих емоцій, що старина Фрейд би вельми возрадувався.

А ми з вами, - запам’ятаймо цей черговий (але, безперечно, найганебніший і найприкметніший) вияв переляканої самовдоволеності нашого колишнього майжебога.

Для нього, мабуть, сама влада і прагнення в її реалізації – різні речі:

- Забирають повноваження? - Ну й біс з ними! Менше повноважень – менше відповідальності - більше часу на бджіл…

А тим часом, значна частина його колишніх і надто вже тимчасових «соратників» все частіше оглядаються в сторону владної коаліції з єдиною думкою: «А чи встигнемо?».Фальш-старт їм робити не хочеться. Але відчуття втечі в полон надихає, а думка про ще не витрачені дивіденди від такого кроку затьмарюють розум і роблять ноги ватними.