Гільйотина імперативу

Великий француз у рішучий момент не злякався оголосити всенародний референдум. І, програвши його, подав у відставку. Хоча нормативи П’ятої республіки не вимагали такого рішення, він - офіцер, аристократ духу, людина честі - пішов у 1969 році з великої політики, бо його не підтримав народ.

Мало не всі попихачі колишньої антикризової коаліції дуже багато торочать про принципи європейської демократії. Он якої виспівував пан Головатий у парламенті нещодавно. Боронь, Боже, хоч якимось чином унормувати правила перебування опозиції у парламенті. Її права, але водночас і її обов’язки. Це ж, бачте, може заторкнути його права, як він сам казав, обранця «з 1990 року із вільним депутатським мандатом». Іще один чеширський кіт, що гуляє сам по собі. Так і хочеться спитати у шановного добродія: вільного від чого? Від Бога чи від совісті? Хоча, це споріднені поняття. Чи, може, від того ж таки народу? Хоча, як на мене, то що пан Головатий, що той же пан Ковтуненко, вільні від всіх трьох чинників одразу.

Сергій Головатий, міністр юстиції часів раннього Кучми, радий прислужитися братчикам-регіоналам і подати закон про скасування імперативного мандату для місцевих рад. Аби тільки коаліціонери прийняли рішення щодо цього. І отримав від них зливу оплесків за свою запопадливість. Годі й цитувати цьому самозакоханому павичу Августа Бебеля: «Якщо ворог хвалить тебе, подумай, де ти помилився».

Для цієї людини не існує ні ворогів, ні друзів, ні святих речей. Є він, коханий і непогрішний. І нардеп, і віце-президент Парламентської асамблеї Ради Європи, і член Бюра Венеціанської комісії. Його щойно обрали на цю посаду. А як же його тішать ці регалії, заради отих атрибутів він відмовиться від кого і від чого завгодно. І похизувавшись ними, він підчепиться до чергового владного утворення. А через час і тих покине.

Але давайте повернемося до європейських традицій. Там не існувало того усталеного у віках раболіпного і одночасно облудного візантійства. Католицизм, а особливо протестантизм, закладав у західноєвропейських суспільствах в якості наріжного каменю право індивідууму. Ще у 1215 році Іоанном Безземельним було підписано Велику хартію вольностей. І одночасно з писаними актами в цих країнах сторіччями вироблялися неписані традиції дотримання слова.

Були, тим не менше, тисячі й тисячі зрад. Проте, у результаті вироблялися постулати політичної поведінки. Так, Вінстон Черчілль, затятий консерватор, перейшов був до лібералів. Але зробив такий крок між парламентськими каденціями, пішовши на чергові вибори під іншими прапорами. До речі, знов таки на наступних виборах повернувся до попередніх партійних лав. Робилося це виключно саме в ті Юрієві дні, які передують виборам.

Бувають в європейських, азіатських і латиноамериканських парламентах переходи під час каденцій парламенту. Але то такі поодинокі речі, що за всю повоєнну європейську історію у всіх разом узятих європейських парламентах, а також у США і Канаді, їх було менше, чим у нас за одну каденцію Верховної Ради. Там такий перехід окремого депутата практично завжди тягне за собою політичну смерть такого політика у самому найближчому майбутньому.

Що ж до наших політиків, то тут справа зовсім інша. Їм, як кажуть росіяни, «плюй в глаза – всё божья роса». Жодних принципів і жодних гальм. Про які принципи може  йти мова не з якимсь-то Надошею чи Заплатинським, а з Тарасом Чорноволом? Сином одного з стовпів націонал-демократії, багаторічного дисидента. Тому і мають бути вироблені якісь запобіжники. Вони спокійно йшли за закритими партійними списками у слід за тією ж таки Тимошенко. І підписували заяву перед своїми однодумцями, що складуть мандати при зміні своїх політичних уподобань. Тоді вони не покидали тих списків. Їх все влаштувало. І певна закритість процедури формування списків.

Згадую свій досвід 98-го року. Не погодившись з позицією партійного керівництва, я покинув під час виборчої кампанії певні партійні лави. Хоча, як потім з’ясувалось, десь через два роки попав би до парламенту.

Але мають бути в нашій демократії, що тільки-но народжується, певні стримуючі чинники такого роду діям. Коли деякі особи по декілька разів міняють своє політичне забарвлення у період одного скликання Верховної Ради.

Згадаймо мудрого електрика з гданської корабельні, а потім вождя «Солідарності» і незабаром начільника Польщі – Леха Валенсу. Він колись сказав, на перший погляд, не властиву політику-демократу річ: «Щоб побудувати правову державу, приходиться допускати дещо, ну… як би на межі безправ’я». І це було вимовлено в країні, де ще в Середні віки варто було одному послу на сеймі сказати сакраментальне «Nie pozwalam» - і закон не приймався. В цьому і була демократія у її крайньому прояві. Але якихось сорок з малим років так званої «народної» Польщі так зламали традиції політикуму, еліти, а, в першу чергу, самого народу Жечі Посполитої, що звичайними методами досягнути бажаної цілі було неможливо.

Ніхто не закликає торувати дорогу у демократичне світле майбутнє за принципом: «зрадник гірше тифозної воші». Проте, зробити заслін перед любителями створювати нові формати у Верховній та інших радах потрібно. І розмови про те, що демократи мають бути у цих питаннях цнотливішими за Папу римського, теж не на часі. В інших суспільствах це дійсно вироблялося сторіччями. Але й вони мали двісті з невеликим років тому жах пройти через досвід спілкування з таким собі винаходом одного французького лікаря – гільйотиною.

У нас все має бути набагато простіше і без усіляких загроз для життя. Перед людиною, що йде у парламент, постане чітка перспектива. Його відступ від передвиборчих принципів політичної сили, з якою він пройшов в зал на Грушевського під куполом, має закінчуватися здачею отриманого мандату. Звісно, робитися це повинно не за волею купки лідерів, а так, приміром, як при імпічменті Президенту. Тільки виписано це має бути більш чітко.

Зокрема, спершу це має відбутися на зборах відповідної фракції, і рішення про подальшу долю інакодумця має прийматися двома третинами голосів парламентської фракції. Після цього справа має переходити до того ж органу політичної сили, який формував передвиборчий список. Там все прикінцево вирішуватиметься теж за дуже жорсткою нормою – трьома четвертими голосів всієї директивної інституції. Якщо ж така перспектива не влаштовує, то боротися з нею треба затято і послідовно. Тільки не після, а до. А саме, при поході на вибори.

Вкрай дивним виглядає тепер заклик до повернення у мажоритарний рай. Чи вже забули, як грошові мішки без всякого сорому скуповували голоси городян і селян. При цьому безсоромно вішаючи локшину на вуха знедоленого люду. А потім спокійно бігаючи за сочевичною юшкою преференцій, що дає влада. І словом не згадуючи про обіцяні народу речі.

У нас нема часу на сотні років навчання, як у іншої Європи. Ми маємо зробити це за декілька скликань вищого законодавчого органу. І за такою схемою це буде зовсім не свавільним рішенням партійної верхівки, купки вождів. Такі суворі норми будуть стримувати обидві сторони. І тоді будуть дослухатися, в першу чергу, до слів однопартійців й вимог своїх виборців, а не до солодкоголосих сирен з протилежного табору.

Саме при такому розкладі цілком логічним буде також виглядати і перехід соціалістів. І зовсім не потрібно звинувачувати у цьому одного Мороза. А що мініолігарху Бойку з «Ілліча», його відданому Санчо Пансі Матвієнкову, з тих же лав атомному Андрію Деркачу до вподоби були помаранчеві шати? А всім тим знавіснілим Волгам, Цушкам, Баранівським? А великій посередності на ниві журналістики Бокому? Та тепер все ясно. Чого варті ті фальшиві соціалісти. І вже ніколи вони не пройдуть до парламенту.

Тим же, хто втікав у камуфляжі слів, за маніпуляційною завісою треба ставити чіткі перепони. Виробляти у суспільстві відразу до таких пройдисвітів. Як чітко визначив їх справжнє місце у політичному спектрі Олександр Палій на останньому п’ятиканальному Майдані: «колабораціоністи». І поприкусять язика борці за демократичну чистоту політичних засобів – панове Головатий і Матвієнко.

Але й вожді мають відповідати за свої дії. Над ними тяжитиме загроза тих двох третин і трьох четвертих. Вони врешті-решт можуть спуститись на їхні голови. Гільйотина імперативу повинна стати не стільки зброєю покарання, скільки методом попередження. Поки що ж конституційні перестороги виглядають легким лоскотанням на шиях дуже легких на ходу політичних рисаків.

А те, що дійсно для «донів» криза вже скінчилася, то це так. І рікою повертаються через відповідні органи у їхні края мільярди ПДВ. І м'ясо через дірки спеціальних і вільних економічних зон (СЕЗи і ВЕЗи) теж потекло ручаями, потоками. Вже його більше, чим звичайного м’яса. І ще багато всіляких інших речей. І скільки ще відкрить предивних готує нам донецький клан. А ми маємо всією нацією навколо них з’єднатися. Вони нам скажуть, куди йти і чим дихати.