Видео дня
Не гадь в під’їздах – ти ж українець!
Ні перед ким не станеш спину гнути,
Не віддасися ворогу в ясу,
Якщо ти зміг, товаришу, збагнути
Свого народу велич і красу.
Василь Симоненко, 1962 р.
Якщо якесь явище об’єктивної реальності, даної нам у відчуттях, стає суб’єктом суспільної свідомості, його, як мінімум, слід системно проаналізувати. І в контенті постмодерністського дискурсу про національну ідею також, звичайно.
Коли про «регіональне» обсертирювання київських площ і підворотень заматюкалась безсмертна Т. Коробова, можна було б ще не перейматись: покликання, либонь, однако!
Але якщо вже Ю. Андрухович про це записав, О. Забужко заговорила та інші патріархи заголосили, то вже треба «шото рєшать»…
От тільки дозволю собі не у всьому погодитись з класиками.
Ні, перші суб’єктивні відчуття автора від об’єктивної реальності, що дмухнула на його відчуття при наближенні сірих шеренг полонених прихильників «єдінства Украіни» біля ЦВК були ті ж самі: органи зору так же вразили очі цих нещасних, органи слуху – підвищений коефіцієнт вживання вигуків типу «вау», «как би», …(далі матюки), а органи нюху, - … !!!
О, глибина, о, вічносте! - прорік би ліричний герой цієї поеми!!! Добре хоч, що людству ще не дано вміння передавати запахи засобами образотворчого мистецтва чи комп’ютерних технологій! Втім, запахи мають унікальну властивість програмувати у свідомості дивовижні поєднання помислів, дум і прагнень…
І в потаєминах мозку при цьому самодовільно відкрився старий файл ще зі студентської лекції старої професорки-біологічки: «Людина – найсмердючіша тварина на Землі».
При вході в будинок офісу знову відчулися ті ж подихи коктейлю з сечі, поту і, пардон, блювотиння, що линули тепер вже зі зґвалтованих глибин обескураженого під’їзду.
Тут явилася вже інша істина у вигляді такого запитання:
- А чому на нашому Майдані осені-зими 2004 р. кілька мільйонів революціонерів за три місяці не сотворили такого запаху, як ці кілька сотень «стильних» «протестантів» за кілька днів?
В голові навіть почали вимальовуватися химерні математично-політологічні формули взаємозалежності світоглядно-політичних поглядів сучасного українця та здатності-схильності його до обгиджування довкілля…
Але - авторів чисельних опусів на тему «Понаїхали-понагадили» хочеться запитати: а чи мають наші відмінності в санітарно-культурних та інших аспектах категорично регіональні причини? Чи не надто легко ми піддаємося спокусі вивищити себе за рахунок приниження іншого? І чи вірно ми робимо, що так легко відштовхуємо від себе цих людей за регіональною ознакою?
І – якщо вже ділити нашу націю на 1) «бидло» («казлів») і 2) «небидло», то насправді площина поділу тут іде не вертикально, а горизонтально.
Автор статті, маючи західно-східне походження, може ствердити: львівський рагуль, київський жлоб чи донецький хам як брати-близнюки подібні між собою. З абсолютно однаковими показниками «ай к’ю» і ступенем самообпісювальності, до речі. От у кого – «Схід і Захід разом»…
Так само він готовий захистити і наступне твердження: галицькі бабусі з європейською гімназійною освітою та 15-літнім ГУЛАГівським стажем дуже близькі за духовним, інтелектуальним світом до своїх ровесниць зі слобожанських, таврійських чи донецьких степів, що пережили голодомори, але не втратили гідності.
Той, хто хоче відчути, що таке справжня еліта, - поїдьте до них та вдихніть запах еталонної чистоти їхніх хат і душ, послухайте там козацьких дум чи стрілецько-повстанських балад. Тут ви знайдете і справжній рівень державного мислення.
Вам не подобається шансон? – Мені також не дуже. Але погодьтеся, що шансон чи примітивну попсу найогидніше чути саме у львівській кнайпі, гуцульській колибі чи київському гламурнєнькому ресторані з претензією на «елітність».
Для того, щоб остаточно позбавити себе від київського «сталічнава» чванства і псевдовідчуття позірної «вищості» над іншими, дуже рекомендую проспоглядати околиці Голосіївського лісу, оболонських озер, дніпровських пляжів (перелік може продовжити кожен).
Правда ж, ви не думаєте, що то їх також «донецькі» так позагаджували? Чи, може, це ті кілька відсотків, що голосують не за помаранчевих, вибірково залишають на райських київських ландшафтах гори одноразового сміття і пустих пляшок? Кидають «бички» на тротуари? Створюють перманентні «корки» на дорогах?
Так отож бо, либонь!
Ну то звідки ж взялися ці люди? В чому першопричина такої за…гадженої нашої дійсності, шановний читачу?
Ні , не в регіональному походженні!
В гідності. І честі! В усім багатогранні цих фундаментальних понять.
Народ, який не має честі, - не матиме не тільки хліба, але й чистих вулиць і несмердючих під’їздів. І чесних правителів.
І футболістам такого народу завжди чуть-чуть бракуватиме чогось до максимально можливого результату…
Кожен з нас колись приїхав у це святе місто. (Передостанніх корінних киян постріляли за націоналізм імпер-більшовики Муравйова у лютому 1918 р., останніх – за нього ж - знищили «бдітєльні землячки» Щербицького).
Кожен з нас приїхав сюди 17-річним юнаком (юнкою), стискаючи в батьківському вузлику класичний шмат сала з огірком та кільканадцять рублів. І в цьому була наша однаковість. І – рівність можливостей, так би мовити.
Правда, вже тоді хтось із нас мав ще й київського дядька чи батькового кума: а це вже потенційний «блат»!…
Всі ми мали солодкі мрії. І тільки деякі – ще й відчуття власної місії.
Більшість (думаю, відсотків 90) з нас тоді налаштовувалась максимально пристосуватись-пристроїтись до київської провінційно-столичної дійсності, і тільки небагато – змінити її.
Перші – «как і всє» - діставали собі модній прикид, по-модньому ж міняли зачіску (манікюр), поступово надягаючи на погляд цинічно-презирливе: «А ми вже особєнниє, городськіє, кієвскіє опше».
Скільки нейроенергії вони тратили – і зараз тратять, - щоб вичавити з себе рідну мову! Але ж мама казали: «Ти там не виділяйся, розговарюй по-городському, то, може, в люди виб’єшся».
«Живи не лишень за себе, ти мусиш жити й за них» - казала інша мати іншому синові, розповідаючи про безконечних героїв УНР, ОУН-УПА, жертв голодоморів, дисидентів…
Перші не розуміли тоді, що разом зі своєю мовою вони вбивають власну самодостатність, первинність, і, зрештою, - гідність. І що без національної гідності не може бути повноцінної гідності особистої.
Для таких людей, як правило, всі переваги Києва (та і всіх інших міст) зводилися до «удобств» балкона, ручки унітазу, ну, і ширшими можливостями «пристроїтись».
І тільки для небагатьох - Київ (Харків, Полтава і т. д.) це насамперед могутній культурно-історичний центр з невичерпним потенціалом взаєморозвитку і взаємореалізації.
Рівень особистості визначається рівнем її потреб. Обмежені пристосуванством, вихолощені самопротиборством зі своїм етнічним єством, примітивні потреби людини з комплексом «селюка» визначали її примітивний рівень.
Цікаво, що і радянська, і нова постсовкова «українська» реальність закріпляли все це своєрідним антиприродним добором і антиєвгенікою: виживає (процвітає) той, хто гірший.
Така селекція вивела новий історичний тип істоти – людина совково-малоросійська.
І новий специфічний суспільний лад, - в якому єдиний механізм розподілу і прийняття рішень – корупція. А рівень добробуту людини визначається не якістю такої людини, а ступенем її вмонтованості в систему цієї корупції.
Окрім редукції базової системи рушійних сил і психологічних механізмів свого розвитку, пов’язаних з національним, така людина втратила ще одну визначальну сутність – вона втратила здатність отримувати задоволення від творення.
Вона навчилася ловити кайф тільки від споживання! А це, в свою чергу, позначилось на рівні її моралі, культури, сумління тощо.
І все це в сукупності – на кількості сміття на вулицях, на смороді наших під’їздів, на якості ковбаси і держслужбовців і т. д., і т. п.
Як нам, і киянам, і донеччанам, і моїм калушанам (Івано-Франківщина), і моїм куп’янчанам (Харківщина) вибратися з цього, м’яко кажучи, екскременту?
Є тільки один спосіб - найважчий. Треба зробити революцію. Тільки не на Майдані. А в собі.
Усвідомити елементарні закономірності, по яких живуть всі нормальні люди і успішні суспільства.
Для початку зрозуміти, чому дефіцит гідності призводить до дефіциту грошей – в кишені і в бюджеті країни.
По-друге, усвідомити, чому кількість ковбаси в Україні залежить від кількості української мови.
По-третє, - затямити, чому найбільшим нашим ворогом є не «жиди з москалями», а хохли з малоросами.
Цей перелік можна розширювати й далі. Але дозвольте автору дати декілька прикладних конкретних порад для тих, хто дійсно хоче, щоб з наших під’їздів приємніше пахло, а наші прем’єр-міністри вміли без помилок переписувати шпаргалки з кільканадцяти слів.
Отже, спеціально для тих, хто хоче вважати себе елітою (інші варіанти - справжнім патріотом, активістом-общєствєнніком, продвінутим чуваком, душею компанії і т. п.) – поменше нарікайте на «бидло», а власною працею і власним прикладом піднімайте рівень людини і нації.
Тобто, - давайте не скаржитись, а в кожній одиниці часу і простору навколо себе відроджувати-творити Україну:
1. Не пристосовуйтесь до чужого. Сильні (тобто елітні) особистості не пристосовуються до ситуації, а самі її творять.
Українська мова – мова українського народу, а не певних регіонів чи груп населення.
На вулицях чи в офісах Києва (Черкас, Херсона) можна (і потрібно) розмовляти українською так само, як і на кухні у сім’ї (наприклад, у Києві близько 70% осіб рідною мовою визнали українську – дані перепису).
Просто ловіть кайф від того, що це не ви пристосовуєтесь, а до вас. Що не ви слідуєте чужим прикладам-комплексам, а слідують вашій самодостатності.
Поверніться до мови свого народу і ви відчуєте нову якість життя і купу нових відчуттів. Спробуйте, творіть навколо себе цю ауру і відчуйте різницю! (Непогано про це написала недавно Світлана Рябошапка).
2. Багато людей живуть за принципом «якщо я чогось не знаю, то його нема». І дійсно, в нас можна прожити все життя і бути впевненим, що українська культура – це М.Поплавський чи якийсь інший вічний Стецько, а література – це Чіпка з Бенедьою Синицею в межах жахливого шкільного курсу. Непоінформованість – мати невігластва. І велика наша біда.
Ви чекаєте пропаганди рідної культури від Діми Табачника? Чи Януковича? Якщо ні, то прямо зараз просто знайдіть в «Пошуку»: В. Симоненко, Л. Костенко, Д. Павличко (геніальна любовна лірика, прочитайте його заборонену збірку «Гранослов»)… Для любителів готики – наш середньовічний Севастян Кленович.
Вчитайтесь (чи вслухайтесь) в Забужко, Сверстюка та багатьох інших глибоких людей. І життя перестане бути томним… Список наших геніїв довгий і різноманітний. Вивчіть хоч по кілька їхніх рядків. І при нагоді процитуйте ближньому своєму. Він возрадується. І відчує, що в нього є велика культура.
3. Ми, українці, любимо «позасідати» за добрим столом. І ви також, правда? Але чимало з нас не здогадуються, що «поболтать» за столом можна не тільки про те, як класно ми «погуділи» минулого разу.
Після третього тосту («Ну, за женьшин!») душа прагне висоти. Навіть рязанські мігранти пробують завести «Ой, ти Галю» чи щось таке.
Якщо взяти гітару і заспівати кілька українських романсів, балад чи подібних зразків нашої міської культури (яка по суті є глибинно-лицарська), то навіть пацани рівня Ніколая Лєвчєнки воскресають для нації... Закінчити можна вершиною світового панку – «Гадюкіними». Весело і прикольно. Зрештою, таких варіантів безліч.
Ви не знаєте таких зразків? По «Інтеру» такого не крутять? Ви не вмієте співати і грати на гітарі?
А що ви зробили, щоб знати і вміти?!!
4. Прочитайте хоча б кілька спогадів ветеранів УПА чи, ще краще, послухайте кількох їх ще живих. Ви відкриєте світ зовсім інших людей, іншого духу, іншої культури і гідності. Тільки тоді розумієш слова Че Гевари чи Де Голля («Якби у французької армії був такий дух, як в УПА…»).
Ви відчуєте для себе взірець-еталон честі і доблесті в українському вияві. Ви зрозумієте, що український мужчина - це не тільки жлобуватий холуй з комплексом неповноцінності, а гордий лицар-переможець, якого не зломили ні герці з усіма «визволителями», ні 25-літні муки ГУГАГівіських концтаборів.
Ви усвідомите істинну суть поняття «Українець». Вам обов’язково захочеться поділитися цим відкриттям зі своїми друзями.
Вам не повезло зустріти чи прочитати про таких людей?
А ви шукали?
Я впевнений, що у багатьох з вас є свої пропозиції. Якщо кожен із нас знайде спосіб покращити своє оточення, то нам не потрібно буде шукати причини чи ворогів.
І головне, - якось, одного разу, вийшовши зі свого під’їзду, ми відчуємо тільки приємний запах, на околицях буде ідеально чисто, а очі оточуючих будуть світитися доброзичливістю і гідністю…