Війна і свобода

Для початку, шановні читачі, спробуйте встановити (чи вгадати), до якого часу прив‘язаний цей фрагмент спогадів одного танкового генерала:

“Для гітлерівців наш удар – цілковита несподіванка. Вони й гадки не мали, що росіяни наважаться полізти на комунікацію, де і вдень, і вночі хурчать німецькі колони. У самих трусах – загоряли на сонці – метнулись німецькі солдати в окопи, до гармат і танків. З ворожим заслоном Волков покінчив так швидко, що основним силам майже не довелося пригальмовувати. На всю широчінь шосе ішли наші мотоциклісти, а праворуч від них – танки, з гарматами, повернутими вліво. Коли я з пагорба побачив цю швидкоплинну лавину, то відчув особливу радість, яку дає свідомість власної сили. Але ж це було не все. Десь на захід, приховані рідкими перелісками, наступають танки Болховітіна... Чого німці абсолютно не сподівалися – це в своєму тилу полку Болховітіна. Як дзиґи, почали крутитись на полі жуки-танки, наче мурашки, забігали туди-сюди піхотинці!.. Тим часом з флангів ударили мотоциклісти, в атаку перейшов Волковський полк...

З оточеним угрупованням противника покінчили ще до ночі. Піхота прочісувала поле: то витягли з жита начальника штабу 11-ї танкової дивізії, то начальника розвідки, то кого-небудь ще".

Ні, це не 1945, не, 1944 рік. Це червень 1941 року. Перший тиждень війни. Удар 8-го мехкорпусу (точніше, його передової групи) під Дубно. Удар, який поставив під загрозу весь план "Барбаросса". Але – єдиний успішний удар, на який спромоглися потужні сталінські мехкорпуси, котрі за неповний місяць невідь як втратили понад 10 тисяч танків (утричі більше, ніж було у Вермахті на Східному фронті) і котрі були безславно розформовані. Чому ж 8-й мехкорпус на цьому тлі зумів завдати успішний і грамотно організований удар, який заледве не привів до оточення німецької 1-ї танкової групи? Мої пошуки документів з цього приводу мали наслідком на перший погляд абсурдний висновок: тому, що цей удар не планували Генштаб і штаб Південно-Західного фронту, до нього не мали стосунку Сталін і Жуков, а була це вимушена імпровізація. Приїхав у 8-й мехкорпус член Військової ради фронту Вашугін у супроводі особістів, почав вимахувати наганом, а потім дав командуванню корпусу 20 (!!!) хвилин на підготовку удару на Дубно. Проте, на щастя, сам не втручався у постановку задачі. Чи то настрою не було, чи втомився, наганом вимахуючи... Одне слово, волею абсурдного випадку це був єдиний удар радянського мехкорпусу, який планували і здійснювали самі танкові генерали, на додачу – такі, які впевнено почувалися в танковій башті і вміли влучно всадити бронебійний снаряд у противника.

А ось – фрагмент інших спогадів. Майже ті ж дні, початок липня 1941 року. Так само йде вперед механізований корпус, тільки вже 7-й. І місце подій – не Україна, а Білорусь. Та, головне, конкретне завдання танкістам ставить штаб Західного фронту, а командир корпусу, міцно окопавшись у тилу, просто ретранслює її своїм бійцям:

"Дві машини, які переправилися, ведуть вогонь по фашистах майже в упор. Ось зачепилася гусеницями за берег третя. Але пряме попадання чи то ворожого снаряда, чи то бомби скинуло її з крутого берега в річку. Це викликало певне замішання серед тих, хто ішов ззаду... Машини знову полізли на кручу. І знову почали перекидатися. Я навів перископ на ліву переправу. Там така ж картина".

Ситуація дуже проста: виконуючи наказ штабу, танкісти мали форсувати річечку Чорногостицю і йти на захід. Річечка вузька, але дно мулисте, береги заболочені, а західний берег урвистий. Весь вечір і ніч радянські танкісти, щоб виконати наказ, на очах ворога готують переправи, мостять колоди, а ворог їм абсолютно не заважає – у цей час він вкопує у землю свої танки (куди гірші від Т-34 і навіть БТ-7) та розставляє протитанкові батареї. Командир дивізії полковник Васильєв доповідає, що наступати не можна, ворог виб‘є всі наші танки! Але на нього грізно цитькають: не підеш уперед, розстріляємо. І пішли на світанку радянські танки через переправи, щоб здертися на кручу і впасти вниз, одержавши ворожий снаряд у борт чи у дно – у лоб "тридцятьчетвірки" тогочасна німецька протитанкова артилерія не брала, так радянські "батьки-командири" послужливо підставили під гармати противника найслабше броньовані частини своїх танків. Тож за кілька годин повнокровна танкова дивізія фактично перестала існувати...

А 7-й мехкорпус вважався одним із кращих у Червоній армії, командування про нього дбало, і не випадково саме там служив (і разом із розгромленим корпусом потрапив до полону) старший лейтенант Яків Джугашвілі.

Ось так було. Я можу ледь не до нескінченності продовжувати подібний ряд співставлень. Власне, навіщо порівнювати різні з‘єднання? На початку жовтня 1941 року, коли німецькі війська прорвали фронт і ринули на Москву, на шляху 2-ї танкової групи генерала Гудеріана стала щойно сформована 4-а танкова бригада полковника Катукова. 49 танків, з них половина – легкі БТ-7, інші – КВ-1 і Т-34. У Гудеріана танків удесятеро більше. І от на вузьких лісових дорогах, діючи із засад, бригада Катукова тиждень промурижила війська Гудеріана, потім атакою з флангу фактично знищила 4-ту танкову дивізію генерала Лангермана (та розтягнулася на 20 кілометрів, і необачно залишила протитанкову артилерію у хвості колони), і це все – з незначними втратами (тоді як, за власним визнанням, Гудеріан у ті дні втратив 242 танки, з них понад 130 – у боротьбі з катуковцями). Увесь цей час, оскільки фронт розвалився, Катуков та інші командири нечисленних радянських з‘єднань діяли на свій розсуд. Ну, а потім Західний фронт під орудою "геніального" Жукова стабілізувався, і Жуков послав бригаду Катукова в лобову атаку на якесь сільце, де бригада і згоріла за один день, не завдавши ворогові втрат.

Продовжувати?

Можна згадати оборону Одеси і Севастополя, де за спинами червоноармійців та матросів і бойових генерали не було високих штабів, особливих відділів і загороджувальних загонів (а якщо особісти й були, то поруч, в шанцях). Можна згадати Сталінград, де штаб командувача 62-ю армією Чуйкова був розташований за кількасот метрів від передової і де основною бойовою одиницею стали штурмові групи під командуванням якогось сержанта чи лейтенанта, які діяли, звісно, за наказами штабу, але самостійно визначаючи засоби і шляхи виконання цих наказів. Можна згадати марш від Вісли до Одеру на початку 1945 року 1-ї гвардійської танкової армії тепер уже генерала Катукова, коли командири корпусів, вирвавшись далеко вперед, за зону радіозв‘язку, самостійно визначали, куди і як їм рухатись відповідно до оперативної обстановки – а за добу приходили накази з штабу фронту, а то й з Генштабу, де писалося те саме...

Ні, звичайно, не тільки сержанти, полковники та генерал-майори тримали фронт і завдавали ворогу нищівних ударів. Маршал Рокосовський незадовго до смерті висповідався журналістам, не сподіваючись навіть, що колись це буде надруковано: "Коли ми, командуючі фронтами, навчилися дурити цього кремлівського мудака, от тоді ми і почали по-справжньому бити німця".

Звичайно, все було не так просто: не в одному Сталіні була справа, а в Системі. І не всі маршали заощаджували солдатські життя – з одного боку, кривавий м‘ясник Жуков, з іншого – Говоров, котрого генерали його штабу (справжні сталінські виплодки) насмішкувато звали "аптекарем", мовляв, все намагається точно розрахувати, щоб досягнути найвищої ефективності за найменших людських втрат.

А про масштаб і джерело цих втрат (як і про те, з яким настроєм воювала Червона армія, як охоче вона йшла в бій "За Родіну, за Сталіна!", яку місію виконувала в Європі) можна судити з однієї лише цифри - 954 тисячі. Стільки бійців Червоної армії та інших радянських формувань, які воювали на фронті з гітлеризмом, знищили... ні, не есесівці і не бандерівці, а самі ж комуністи – чи то за вироком трибуналів, чи вогнем загороджувальних загонів, чи просто без суду і слідства на полі бою – мовляв, не виконував цей боєць чи командир наказу, не йшов у лоба в атаку на чергову безіменну висотку...

Іншими словами, більшовики-комуністи вбили приблизно у 100 разів більше червоноармійців, ніж українські націоналісти (втрати чекістів ми тут не рахуємо, це особлива рубрика, як і втрати есесівців), і приблизно у 500 разів більше, ніж націоналісти естонські, "лісові брати", про яких зараз стільки репетує московська преса. Це – більше, ніж фронтові втрати Сполучених Штатів, Великої Британії та Франції, разом узяті (нагадаю, що західні альянси з 1941 року воювали на два фронти: з Німеччиною й Італією та з Японією, тобто у Європі й Північній Африці та на Тихому океані). Це – чверть всіх тих сил, які виставили нацисти та їхні союзники проти СРСР 22 червня 1941 (разом із тиловими та охоронними частинами). І це – населення невеличкої країни; і, нарешті, це – майже стільки, скільки жило етнічних естонців в незалежній Естонії на момент початку Другої світової війни...

Цифри ці одержані на основі ретельного вивчення документів не якимись російськими дисидентами чи українськими буржуазними націоналістами, а офіційною Комісією з реабілітації жертв політичних репресій при президенті РФ Путіні, яка й опублікувала їх у 2005 року. Вони означають, що Червона армія-визволителька – це міф, бо не буває армій, здатних когось визволяти, де свої ж знищують здебільшого без суду і слідства (за вироками трибуналів та судів були розстріляні “лише” близько 160 тисяч червоноармійців – 12 повних дивізій) цілий фронт. Не буває армій, здатних когось визволити, де солдати й офіцери настільки невільні, що не піднімають повстання проти начальственної банди, яка звалася номенклатура партії більшовиків, і, за пізнішими оцінками льотчика-винищувача Дмитра Панова (рекомендую всім його спогади), нічим не відрізнялася від нацистської номенклатури.

Воювали як вільні люди червоноармійці там, де вони були дистанційовані якомога більше від Системи, і воювали героїчно, а проте не спромоглися здійснити головну свою місію – підняти на багнети всіх, хто уособлював Систему. Хоча скільки прозрілих там, на полях страхітливих бойовиськ, потрапили до тих 954 тисяч, котрих знищила комуністична Система, тим самим не підвищивши, як їй хотілося б, а вкрай підірвавши боєздатність та професійність війська – так, що за одного вбитого німця геніальні сталінські полководці клали 10 червоноармійців? "Їх, справжніх авторів перемог, укладали у братерські могили, а живих похвалювали: добре воюєте за Вітчизну, хлопці. Батьківщина вас не забуде. Але нічого і не дасть – доповнили цей вираз фронтовики”, - так написав уже на початку 1990-х бойовий льотчик Панов, зумівши на схилку віку дати правдивий опис своєї доби і чесно оцінити себе самого, тодішнього, і людей свого покоління.

Так, вони були вільними тільки там, де до смерті лишалося чотири кроки. А зараз інші від їхнього імені хочуть привласнити героїзм і замовчати трагедію вояків Червоної армії, яких нищили і вороги, і "свої". Мовляв, не можна переписувати історію, - а ким вона написана, та страшна і правдива оповідь про війну двох Систем проти народів і проти Свободи?

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників